Ключове питання політичного ув’язненого – не за що, а для чого я сиджу в тюрмі?

Повірте мені, людині, яка щодня фізично відчуває, як між пальці безповоротно тече відпущений нам – і країні, і людям – пісок часу. Не гайте часу...

Дорогі друзі, шановні вороги!

Легенда розповідає, що батько іонійської натурфілософії Фалес якось увечері вийшов зі свого дому, щоби досліджувати зорі. Та раптом він перечепився та впав у канаву, з якої й почав гукати про допомогу. Навколишня ж чернь сміялася: Фалесе, ти не можеш бачити, що в тебе під ногами, а сподіваєшся пізнати те, що на небі!

Попри глузування темної юрби Фалес Мілетський за своє життя відкинув східний містицизм і сформулював базову думку західної цивілізації про космос як протилежність хаосу, в якому нерозривно поєдналися природа речей та людей. «Пізнай себе і пізнаєш Всесвіт богів», - вчили древні греки. З цього джерела 2,5 тисячі років живиться впевненість європейської цивілізації, що думаюча людина здатна зрозуміти своє місце навіть у суспільстві, суспільні стосунки в якому суперечать будь-якій думці про розумний устрій.

Іншими словами, ми віримо, що розумна особистість може і навіть мусить знайти взаємозв’язок між своєю долею і долею своєї країни. «Самотність є людина в квадраті», - писав Йосип Бродський у своїх спогадах про тюрму. І це правда. За 829 днів неволі я мав час, щоб відповісти на ключове питання кожного політичного ув’язненого – не за що, а для чого я сиджу в тюрмі?

Спершу здавалося, що відповідь на питання - на поверхні. Команда Януковича посадила мене, як пізніше і Тимошенко, щоб:

а) зламати демократичну опозицію;

б) помститися Помаранчевому Майдану;

в) залякати суспільство.

А раз так, то я сиджу для того, щоб довести, що в Україні не все продається і не всі бояться. Ця відповідь дала мені сил на щоденний спротив режиму. Але з часом я зрозумів, що це – лише частина відповіді. Я став думати над тим, для чого  я сиджу не з точки зору інтересу Януковича і Ко, а для чого мені дано цей час з точки зору моєї особистості і країни, якій я служу. «Пізнай самого себе і ти пізнаєш навколишній світ», - згадав я.

Відтак я став розуміти, що маю нагоду прочистити свою замулену криницю, досягнути тільки в тюрмі можливу свободу думки, свободу слова і свободу планів. Не я був першим на цій дорозі. Батько майбутнього китайського царя У в тюрмі написав «Книгу перемін», Марко Поло надиктував свої спогади, що стали натхненням для Великих географічних відкриттів, а Сервантес написав свого безсмертного «Дон Кіхота».

Моїх талантів не вистачило на такий талант літературної творчості. Все ж я думав і писав, старався брати приклад з Мартіна Лютера Кінга, який в Бермінгемській тюрмі сформулював знамените правило: «Несправедливість де-небудь є загрозою справедливості повсюди».

Постійний внутрішній діалог і 300 прочитаних книжок допомогли мені сформулювати три засадничі принципи поведінки в неволі:

-         тримати планку цінностей і оптимізму без скидки на обставини;

-         читати, думати, розвиватися, щоденно перти вгору сизифів камінь внутрішньої роботи розуму;

-         не замикатися, ділитися висновками і планами з однодумцями.

Власне зараз, у своєму черговому «останньому слові» я і намагаюся це зробити. Я буду говорити про майбутнє України, бо для мене очевидно, що моя доля злита з долею моєї країни. Ясно, що знайдуться охочі посміятися: мовляв, де тобі братися за плани змін в Україні, якщо ти не здатен вибратися із тюремної камери!

Такі закайданені власним песимізмом люди були, є і, мабуть, будуть. Але на кожен інь є свій янь. Із сотень листів я знаю, що є й інші люди, які чекають оптимістичного бачення перспектив країни. Для цього, як каже Оксана Забужко, «численного гурту не до решти зцапілих» я й звертаюся.

Днями, до речі, я отримав від незнайомого мені жителя с. Тихий Став книжку «Монте Крісто» з надписом англійською, французькою, німецькою та іншими мовами «Повертайся, ми тебе чекаємо». Хід думок, звичайно, цікавий. Але моя ситуація дещо складніша, ніж у Едмона Дантеса. Хоча би тому, що тепер трупам роблять розтини перед тим, як кинути в море :). Але сьогоднішня можливість публічного виступу – непогана нагода виходу з-за ґрат принаймні моєї думки.

І перше, що я маю сказати, друзі, це той прикрий факт, що різниця нинішньої української дійсності по цей і по той бік ґрат – не така вже й велика. Власне, це різниця між малою і великою тюрмою. Бо Україна, яку будує Партія регіонів – це насмішка, ні – зла пародія на омріяну поколіннями українців державу. Але гусне кров від разючого контрасту владної сваволі, їхніх набряклих ненавистю до всього українського очей і фальшем їхнього мимрення про розбудову держави. Правий був Альбер Камю, коли писав «Найпекельніше страждання – бачити те, що любиш, в блазенському ковпаку».

Найстрашніша крадіжка за останні три роки влади Януковича – це викрадення у кожного з нас часу для модернізації країни. Світ живе новими технологіями, новими викликами, новими перспективами. Ми ж уже третій рік хто в малій, хто у великій камері спокутуємо свою вину за демократичний розбрат, за неготовність до послідовної державної політики, наслідком чого став зиґзаґ в минуле, в страшний і смішний сплав криміналу, хуторянства, авторитаризму і тупості.

Очевидна перевага хапальних рефлексів над процесами головного мозку ретрансльована в дикий капіталізм за суттю і простодушний феодалізм за формою державного управління в Україні. У 936 році король східних франків Оттон проголосив себе імператором. Його «уряд» був сформований з герцога баварського – головного конюха, герцога швабського – головного виночерпія, герцога франкського – головного кухаря і управителя маєтку, а також герцога лотаринзького – головного скарбника. Задача тієї «команди реформаторів» була цілком знайомою: централізувати фінансові потоки і налагодити передачу посад старшим синам. Ви помічаєте якусь суттєву різницю із сучасною українською владою? Я – лише в тому, що середньовічні герцоги представляли різні племена Священної Римської імперії, а наша влада формує герцогів з одного.

Помиляються ті, хто тішить себе тим, що в Росії та Білорусі політична ситуація гірша, ніж у нас. Досить вдивитися в механізми режимів, щоб зрозуміти, що в Білорусі насправді є проблема одного несповна розуму екзотичного диктатора і заляканого, в основному покірного населення. Але ситуація там легко виправляється. В гіршому разі – через похорон державного значення, як у Радянському Союзі, де двигуном історії, як відомо, був катафалк.

У Росії все складніше, бо там править могутній союз силовиків і бюрократії, що використовує зверхприбутки від продажу газу-нафти і клерикально-ксенофобську ідеологію для підкупу загальної маси маргиналізованого населення. І поки є ресурс на експорт, доти вистачатиме покори. Фактично – це нова ґенеза Радянського Союзу, все того ж оточеного ворогами острова з незмінним вождем, лише на капіталістичній основі.

У нас, в Україні, ситуація найскладніша, бо владу захопив організований клан, що підпорядкував своїм інтересам і силовиків, і олігархів, і кримінал, і бюрократію. По суті, це – мафія. Я знаю, є люди, які попри весь розгул державного рекету щодо загнаного у безправ’я бізнесу, попри бандитський перерозподіл власності і безсоромне повсякчасне пограбування держбюджету, все ж вважають, що назва «мафія» - це занадто. Панове, мудрий Шопенгауер у таких випадках казав: «Хто очікує, що чорти по світу гуляють з рогами, а дурні з калаталами, той завжди буде їх здобиччю чи іграшкою».

Наша влада – це чиновницько-бандитсько-силовий холдинг, який і перерозподіляє власність, вбиває «гангстерську ренту» і усуває незгодних.

У нас, на відміну від Сицилії чи Чикаго, йдеться не про доступ до державних коштів – наш правлячий клан повністю формує бюджет під свої потреби. Можна згадати хоча б двократне збільшення видатків ДУС до 1,3 млрд. на 2013 рік, де, зокрема, передбачено 371 млн. на медичні послуги владі. Це навіть на 50 млн. більше, ніж на всі установи швидкої допомоги 46 мільйонам українців!

Розкрадання державних коштів у небачених розмірах – питома ознака сучасної України. У версії Партії регіонів можна безкінечно говорити про «вишки Бойка», одноразові дороги і «хюндаї Колесникова», «LNG-термінал із лижним інструктором Каськіва».

У газеті Kyiv Post розміщено узагальнений результат досягнень в сфері держзакупівель за 2012 рік:

1 місце – О.Янукович – 1,235 млрд. доларів;

2 місце – Р.Ахметов – 880 млн. доларів;

3 місце – О.Тисленко – 367 млн. доларів;

4 місце – Д.Фірташ – 316 млн. доларів;

5 місце – Ю.Іванющенко – 286 млн. доларів;

6 місце – О.Єфремов – 250 млн. доларів;

7 місце – Ю.Бойко – 221 млн. доларів.

Як кажуть, картина – маслом!

А якщо згадати крім держзакупівель ще й 100% контроль нашої мафії над конвертаційними центрами, контрабандними потоками, гральним бізнесом, нелегальним виробництвом горілки і т.д. і т.п., то виявиться, що хвалена закордонна мафія проти Партії регіонів – це як апетит жалюгідного хом’ячка проти апетиту Арбузова.

Красномовний підсумок цієї вакханалії – рік колонії Володимиру Никоненку, який в Сумах зробив графіті зображення, схожого на Януковича, з червоною цяткою на лобі!

І головна трагедія навіть не в клептоманії на верхах. Така політика – хрест на економічній конкуренції в Україні. Наслідком цього стає остаточне знищення ледь сформованого середнього класу (точніше кажучи – тих, хто розраховував ним стати). Це, в свою чергу, веде до знищення конкуренції політичної.

Я не погоджуюсь із тими, хто в зв’язку із цим говорить про загрозу реставрації СРСР в Україні. Наша влада не планує ні носити «брєвно» на суботниках, ні ховатися в спецдачах на нічних банкетах господарів загнаної за колючий дріт країни. Наша псевдоеліта онтологічно інша, вона глибоко ненавидить всі ці комуністичні ігри в братство і рівність. Їм хочеться Бріоні замість френча, страусиних пантофель замість чобіт. Їх в першу чергу цікавить демонстрація всемогутності, розкоші і - головне – чіткі капіталістичні механізми наповнення сімейних сейфів. Їх шлях – це шлях Трухильо, Дювал’є, Сомоси, що на очах перетворює Україну в екзотичний заповідник латиноамериканської системи управління. Нагадаю, що система ця дуже проста:

а) правлячий клан є власником або співвласником усіх фінансово значимих підприємств та ЗМІ;

б) будь-яка критика клану веде до втрати роботи;

в) саботаж або опір клану карається тюрмою або кулею найманця.

Мені скажуть, що це неможливо у ХХІ столітті, в центрі Європи. Але озирніться, відкрийте очі, підніміть масштаб аналізу і ви побачите усі питомі ознаки саме цієї системи. У найбільш постраждалому від рідної мафії Донбасі цих ознак більше, на Галичині – менше, але процес явно йде саме в цьому напрямку.

В Україні сформовано правлячий клан, в якого немає нічого зайвого – ні моралі, ні совісті, ні закону. Є лише єдина ненаситна мета наживи. У них немає ні переконань, ні плану розвитку країни. Влада взагалі і кожна посада окремо розглядається як зверхприбутковий фінансовий інструмент збагачення «своїх». Жодних систем стримування, жодних обмежень законом – не існує. Тому логічним є перебіг хвороби, який ми останнім часом спостерігаємо, - неухильне поглинання окремих олігархічних кланів в ім’я єдиної правлячої «Межигірської Сім’ї».

Все це дає можливість сформулювати діагноз нинішньої України: повномасштабний клептократичний авторитаризм. Знаю, що й цей термін полюбляють спростувати трубадури і скоморохи ПР. Головні їх аргументи – у нас опозиція може ще виступати в прямому ефірі, а люди мають право голосувати. Звичайно, Богу дякувати, країну ще не повернули в ГУЛАГ, але від демократії в Україні  лишилася сама шкірка, що прикриває внутрішню порожнечу без церемонії випотрошеного опудала.

Фактом є те, що під керівництвом Януковича і, власне, під інтереси Януковича в Україні:

а) відбувся конституційний переворот, який призвів до тотальної концентрації виконавчої влади в руках Президента;

б) ГПУ, МВС і СБУ перетворено в партійний караючий меч владної верхівки; незгодні з цією конвертацією погонів і грошей – остаточно вичищені;

в) остаточно знищена незалежність судової гілки влади, яка стала безвідмовною репресивною частиною виконавчої влади. Єдине, що все ще нагадує про окремішність судових установ – це декоративні мантії суддів і пам’ятники передчасно спочилій Феміді при входах в будинки фарсу;

г) відверто фальсифікуються результати виборів, а опозиційних депутатів позбавляють мандату. Останній хіт Адміністрації Президента – відмова проводити вибори в Києві, що є не тільки нехтуванням правами 3-х мільйонів киян, але і пробною кулею на готовність суспільства до скасування прямих виборів взагалі;

д) до мінімуму обмежені базові права на мирні зібрання і свободу слова. Повномасштабна зачистка національного ефіру від опозиційного каналу ТВі, відновлення контролю АП на «Інтері» - очевидні факти повернення цензури. Цензура завжди слугує індикатором диктатури. Польський філософ Колаковський писав: «Вони [влада] не здатні обдурити навіть самих себе в тому, що вони щось реформують. Весь сенс їх діяльності – нажива і помста. Вони вже не примушують захоплюватися чи аплодувати їхній брехні. Аби мовчали. І погоджувалися стояти на колінах».

Це писалося про Польщу періоду військового стану 80-их. Але цілком відповідає українській дійсності. Влада прагне контролювати ЗМІ, щоб вбивати в голови людей «совєцьку» матрицю відмови брати на себе громадянську відповідальність за стан справ у країні, отупляє їх телевізійним пропаганд-ерзацем і жуйкою страху-сексу-епатажу. Вона штовхає людей до апатії, що акумулюється виключно у кухонно-інтернетних матюках на адресу всіх політиків разом.

Все це – ніщо інше, як підготовка до наступного кроку правлячої камарильї, який має ліквідувати останні острівці інакодумства в країні. Маю на увазі очевидну підготовку до використання брутально антиконституційного закону про референдум з метою демонтажу рештків незалежності законодавчої гілки влади. Який би документ від імені Конституційної Асамблеї не  винесли на цей пробний референдум, це – підготовка путчу. Без представництва опозиції в лічильних комісіях, без спостерігачів, без нижньої планки явки громадян і - головно – без подальшої потреби затвердження результатів Верховною Радою такий псевдореферендум стане сокирою багаторазового використання, підвішеною над рештками демократії і суверенітетом України.

У зв’язку із цим я хочу звернутися до керівника Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука: «Леоніде Макаровичу, Ви – перший Президент незалежної демократичної України. Це велике і почесне звання, з яким Ви маєте увійти в історію. Прошу Вас, не дайте неосталіністам вляпати себе в історію. Нехай сумний приклад О.Мороза, який своєю зрадою виборцям сам знищив своє ім’я, буде у Вас перед очима тоді, коли Ви підписуватимете проект конституційних змін».

Очевидно, що в світлі цих планів АП опозиція має негайно виробити свій план протидії запланованому безумству. Маю на увазі і правові дії через оскарження закону про референдум у Європейському суді з прав людини, і підготовку акцій громадського опор путчистам.

У цьому контексті я підтримую відновлення вуличної активності опозиції, адже останні вибори переконливо довели: без вуличної масової підтримки рішуче налаштованих людей навіть формальна перемога при голосуванні  - для цієї влади ніщо. Тому похід лідерів парламентської опозиції в народну гущу – правильний і давно назрілий.

Часто доводиться чути, що ці акції – не настільки багатолюдні, як очікувалося. Думаю, що на це є ряд причин, але передовсім – це наслідок завищених, явно нереальних цілей, що були на старті заявлені організаторами. Наш народ розумний, він чітко розуміє, що ні імпічмент Президенту, ні народне повстання не організовується по вихідних в обласних центрах. Не варто девальвувати такі фундаментальні поняття. З людьми треба говорити чесно.

Пункт перший: 80% населення проти В.Януковича. Це означає, що Межигірський Карфаген буде зруйновано. (Для нормальної влади це, між іншим, означало б необхідність думати про план відходу від влади з найменшими потрясіннями).

Пункт другий: опозиція зобов’язується до осені 2014 року виставити єдиного кандидата на пост Президента, сформувати спільний Уряд на чолі з узгодженим Прем’єр-міністром і провести відразу після перемоги на президентських виборах дострокові перевибори парламенту за відкритими списками, маючи узгоджену кандидатуру на Голову ВР.

До часу оголошення такого узгодженого персонального пакету опозиційної єдності кожен з лідерів опозиції має брати приклад з римського імператора-стоїка Марка Аврелія, за яким, кажуть, скрізь ходив старий слуга, що в гармидері славослів’я натовпу весь час нашіптував на вухо владики: ти звичайний чоловік, ти просто людина.

Пункт третій: режим Януковича неможливо зняти тільки шляхом переможного для опозиції голосування. До осені 2014 року ми маємо сформувати потужний народний рух мільйонів громадян. Не хочу розкривати можливих форм протесту, але це не буде повторенням 2004 року. Для перемоги у 2015 році масштаб акцій має бути настільки більше Майдану 2004-го року, наскільки влада Януковича є більш учепливою і аморальною за кучмістів. Саме це і є метою вуличної активності опозиції. Вона має вирішити протягом 2013 року два завдання: знайти активістів, що стануть майбутніми польовими командирами по всій Україні, та відновити почуття того, що нас, противників режиму, - більшість. Згадайте, коли помаранчевих стрічок у 2004 році стало багато, це дало опозиції крила. Коли їх одягла абсолютна більшість, це принесло перемогу.

Пункт четвертий: попри обґрунтовану радикалізацію настроїв в нинішній Україні як і в 2004-му році, будь-яка іскра насилля вб’є можливість оновлення країни. Тому кожний, хто бавиться фразами про самосуд, партійні чи етнічні чистки, працює проти перемоги. Прості радикальні рішення – наркотик розуму, вони дають лише тимчасовий драйв. Ненасильницький шлях витискання мафії з влади важчий, але і як у 2004 році – це єдиний переможний шлях.

І, нарешті, пункт п’ятий, найважчий: зведення всього плану опозиції лише до зміни персоналій не відповідає глибині хвороби українського суспільства. Зміна Президента – лише необхідна, але недостатня умова для відродження України. І якщо для персональної зміни Януковича нам потрібно висунути єдиного кандидата і підготувати вуличний рух проти режиму Януковича, то для зміни України на європейську демократичну країну, в якій новообраний Президент не стане ні новим Януковичем, ні Кучмою, нам бракує плану зміни всієї української політико-економічної системи. Опозиція отримає мільйонну підтримку на вулицях, лише маючи такий план позитивних змін для всієї країни і для кожного українця. Я називаю це Планом ІІІ Української Республіки.

Щоб сформулювати його основні напрямки, треба поставити питання: чому так багато українців виїхало, ще більше хоче виїхати зі своєї рідної землі?

Відповідь очевидна – бо нинішня псевдоукраїнська, а насправді мафіозна держава несе явну небезпеку для своїх громадян і викликає зневагу у міжнародній спільноті. Українці стомилися не жити, а виживати у духовно та економічно виснаженій країні без майбутнього.

Що треба зробити, щоб повернути майбутнє Україні та українцям? Ми маємо запропонувати план нової країни, в якій хочеться народжувати дітей, де є можливість гідного людини чесного заробітку, де не страшно померти; країни, якою можна пишатися.

Перший фундаментальний напрямок – це чітка послідовна європейська інтеграція. І історична традиція, і прагматизм зобов’язує нас йти туди, де ширші права людини, вищі соціальні стандарти, сучасніші технології.

Другий базовий напрямок – деолігархізація української економіки та політики. Останні три роки державного нищення середнього і малого підприємництва затвердили небувалу концентрацію ресурсів у руках української олігархії. Це визначає не тільки економічну, а й політичну ситуацію.

Фактично жодна НЕолігархічна політична сила не має шансів на серйозну участь у політичному житті. В результаті парламентські фракції, незалежно від кольору прапорів і офіційних гасел, по суті представляють у ВР інтереси олігархічних спонсорів. Або змушені їх не зачіпати. Така політична монополія забезпечує олігархії незмінність протягнутих ще у 90-х роках можливостей не сплачувати податки і отримувати державні субсидії. Це і є справжньою причиною трагічної нестачі державних коштів для пристойних зарплат, пенсій, охорони здоров’я, доріг, освіти тощо.

Тому деолігархізація – ключ до виводу країни зі штучного жебрацького стану. Для цього треба прийняти соціальну угоду: тема законності первинної приватизації 90-х і «нульових» закривається, але всі податки платяться тут, в Україні.

Паралельно така політика має доповнюватися жорсткою (якщо треба – то й примусовою) антимонопольною політикою. Світовий досвід однозначно свідчить, що корови дають більше молока, ніж динозаври.

Третій базовий напрямок – ліквідація нинішньої репресивної системи і створення системи справедливості. Здається, вже ні в кого не викликає сумніву, що в українських кабаре останніх трьох років суд і правоохоронна система виконали повний стриптиз, позбавившись усіх функцій захисту людини, і залишилися з останнім атрибутом – кийком або кліткою для незгодних із власниками закладу.

Без справедливості неможна збудувати новий безпечний дім для українців у цьому немилосердному світі.

На підставі власного досвіду і аналізу загальної ситуації я переконаний у неможливості забезпечити справедливість у нинішніх закладах СБУ, МВС, судів. Корупція і покірність незаконним вказівкам згори з’їла їх дощенту. Єдиний вихід – напалм і все спочатку. Тобто ліквідація цих структур, прийняття пакету нових законів, за якими набирати новий персонал. Їй-Богу, хай краще в перші часи нові правоохоронці не зловлять, а судді не засудять сотню злочинців, ніж щорічно безвідмовно грабувати, бити і саджати десятки тисяч невинних.

Четвертий базовий напрямок – формування загальноукраїнської національної ідентичності.

«У кожній душі - народу чи окремої людини – живе одне, не знаюче спокою устремління вповні явити, створити свій світ, як повну сукупність свого вираження», - геніально формулював О.Шпенглер. У 18 столітті польський король Понетовський вимушений був погодитися на розділ Польщі Росією, Пруссією і Австрією. Але, думаючи про майбутнє Вітчизни, він пішов на це лише за умови збереження єдиного стандарту викладання в школах політичної історії та мови. І нація вижила. Культура завжди була цивілізаційним осердям для нормального життя нації.

У сьогоднішній Україні дуже важко жити не тільки через злидні, але й через відчуття цивілізаційного бомжівства, яке нав’язує антиукраїнська по суті влада. Те, що вони називають культурою, радше схоже на мумію, яку Мінкульт підтримує як Леніна в Мавзолеї.

Ми мусимо припинити маніхейство (чи вже й мазохізм?) штучного поділу на Східну та Західну Україну та почати формувати модерну, поєднану із сучасним світом, ідентичність української політичної нації. Створення суспільного ТБ,  підтримка самоврядних інститутів кіно, книги (особливо перекладацької справи), перехід на західні механізми благодійництва – все це умови комфортного життя українців у своєму домі.

П’ятий базовий напрямок – самоврядування в Україні. Впевнений, що поєднання жорсткої протидії на провокації сепаратизму з перерозподілом функцій та фінансів в обласні ради, зніме усі дурощі протиставлення так званих «москалів» так званим «бандерівцям», яке розігрує безвідповідальна мародерська псевдоеліта.

Я говорю про загальний напрямок Плану ІІІ Республіки не тому, що знаю як будувати нову Україну краще всіх. Зовсім ні. Останнім часом в мережі, в ряді серйозних незалежних ЗМІ з’явилося багато нових яскравих імен. Об’єднання їхніх зусиль, їх молодого ентузіазму, нових ідей, безкорисливої віри могло б стати проривом у боротьбі за вихід країни з мороку безнадії.

Критикувати нинішню владу з інтернет-окопів, відмовлятися йти з нею в ногу – вже недостатньо. Країна потребує позитивного порядку денного, Плану нової України. Дарма чекати цього від політиків у Верховній Раді. Цей план мають скласти інтелектуали і вимагати його впровадження від політиків. Власне, виборча кампанія наступного президента має стати таким собі тендером на кращого виконавця цього Плану.

І не тіште себе думкою, що хтось це зробить без вас, друзі. Дуже точно сказав польський режисер Зануссі: «На страшному суді отримають прощення і злочинці, і грішники, але не ледачі та байдужі». Доречно він нагадує старий, але чудовий анекдот про те, як на тому світі єврей докоряє Господу, що за все своє довге і виключно праведне життя, з дотриманням усіх-усіх релігійних правил та обмежень він так і не отримав Божої ласки задля здійснення одної-єдиної мрії, про яку він весь час молив – виграти в лотерею. Вислухавши плач, Господь відповів: «Ізя, я знаю твою благочестивість і готовий був допомогти тобі не раз. Але ж ти за все життя так і не купив лотерейного квитка!».

Шановні друзі, повірте мені, людині, яка щодня фізично відчуває, як між пальці безповоротно тече відпущений нам – і країні, і людям – пісок часу. Не гайте часу. Можна знайти ще 100 причин для відкладення рішучих дій, але все це – зрада себе.

Якщо ви в щось сильно вірите – мусите діяти, міняти світ довкола себе до кращого щоденно хоч на макове зерно. Починайте діяти. І чим швидше ви почнете процес об’єднання зусиль проукраїнських інтелектуалів, політиків і громадян, тим швидше з сьогоднішніх десятків постануть тисячі і мільйони.

Разом – переможемо!

Слава Україні!