Як опозиція має висунути єдиного кандидата?

Кажуть, що опозиції складно визначитися з єдиним кандидатом у мери. Насправді, визначити, хто є найгіднішим і зможе перемогти Попова, — просто. Потрібно лише доручити цю справу киянам і соціологам

Процес висунення кандидата в мери Києва від опозиції затягнувся. Нашим лідерам здається, що у нас, у опозиціонерів, нескінченно багато часу. І витрачаємо ми його абсолютно бездарно. На ведення безплідних переговорів. На безкінечні взаємні «кидання». На зважування «гаманців» того чи іншого потенційного єдиного кандидата в мери від опозиції. Сьогодні зрозуміло тільки одне: кандидат від опозиції, хто має найвищі шанси на перемогу – Віталій Кличко – особисто участі у виборах не братиме. А значить, нам потрібна інша гідна кандидатура.

У кожного нашого опозиційного вождя – власне бачення того, як має відбуватися процес узгодження цього кандидата. І воно часто розходиться з думкою його колег по опозиції. Саме тому всі переговори проходять кулуарно. Утаємничено не тільки від громадськості, а й одне від одного.

Це закінчиться тим, що ми програємо битву за Київ. Або ми в опозиції всі пересваримося вщент, як уже не раз бувало. Або все ж узгодимо кандидата за принципом наявності у нього необхідних для кампанії ресурсів. Але цей кандидат не матиме стосунку ні до опозиції, ні до інтересів самих киян.

Саме те, що ми, опозиціонери, так нахабно виключили киян з процесу визначення найгіднішого кандидата в мери, обурює багатьох із них найбільше. Адже киян це стосується більше, ніж кого іншого.

Заручники одного туру

Можна заперечити: нікуди поспішати – немає дати виборів. Але так буде не завжди. Конституційний суд з подачі Партії регіонів все-таки спроможеться винести якесь рішення. І дата київських виборів буде оголошена. Причому в найнесподіваніший момент, заскочить опозицію зненацька. І тоді з'ясується, що влада і її висуванець до виборів готові, а ми – ні.

Нас як опозицію, схоже, це не хвилює: ми впевнені, що народ покірно прийме будь-яке прізвище, яку назвуть партійні вожді. Нам не ставитимуть зайвих питань: хто такий? За які заслуги висунутий? Що зробить для Києва?

Але така самовпевненість може коштувати нам перемоги на київських виборах. Ми програємо вже на старті: просто тому, що не змогли подолати амбіцій і показати чіткий і прозорий механізм висунення єдиного кандидата.

Чому це так важливо? Та тому, що іншого виходу немає. Якби мера обирали в два тури, все було б простіше. Заявили б про свої мерські амбіції Микола Томенко, Олександра Кужель, Анатолій Гриценко, я й інші наші соратники, кому небайдужий Київ, – ласкаво просимо в кандидати, панове. У першому турі ми всі боролися б між собою, доводячи свою здатність вирішити проблеми киян, відновити їхню владу в столиці, спровадити з улюбленого міста донецьких.

Але переможець, здатний вирвати столицю з рук Партії регіонів, визначився б у другому турі. У другому турі всі опозиційні сили автоматично повинні були підтримати найсильнішого, і тоді у Олександра Попова не залишилося б жодного шансу стати мером.

Проте у нас немає другого туру. І провина ця наша – нинішньої опозиції. Коли ми були парламентською більшістю у Верховній Раді, у нас не вистачило ні мудрості, ні політичної волі змінити правила гри в Києві. Я кілька разів вносив до парламенту відповідний законопроект. Але його так і не прийняли. Залишимо за дужками питання, чому так сталося і хто винен. Зосередимося на тому, що робити далі.

Запитайте у киян

Якщо ми дійсно бажаємо повернути собі столицю, ми повинні висувати тільки одного опозиційного кандидата. Тому так важливо не помилитися і обрати того, хто зуміє забезпечити перемогу. Як обрати? У західному світі є механізм попереднього голосування – праймеріз. Партія висуває кількох кандидатів, а виборці попередньо за них голосують, і тим самим не партійне керівництво погоджує єдиного кандидата, його узгоджують самі виборці.

В Україні, на жаль, такого механізму немає. Але ніхто нам не заважає заручитися підтримкою соціологічних служб для визначення найбільш гідної кандидатури від опозиції. Тим більше, що на українському ринку працюють структури, які давно користуються авторитетом як в експертному середовищі, так і у політиків, і у журналістів. Це і Фонд «Демократичні ініціативи» на чолі з Іриною Бекешкіною, і КМІС, очолюваний Володимиром Паніотто, і Центр Разумкова з цілою командою провідних соціологів, є і представництва європейських соціологічних компаній.

Ми повинні в найкоротший термін оголосити збір заявок від усіх кандидатів-опозиціонерів, охочих взяти участь у виборах мера.

Критерії відбору кардинально прості: кандидатом має стати представник опозиції з чіткою ідеологічною платформою, що має конкурентоспроможну програму розвитку Києва, необхідні ресурси, дієздатну команду, сміливість і рішучість боротися за цей пост.

Кожен претендент на посаду мера проводить коротку попередню кампанію. Протягом місяця всі кандидати презентують себе, свої програми киянам. Проводять з ними зустрічі. Проводять дебати між собою. Борються за підтримку киян.

По закінченні одного місяця – термін цілком реальний, і час на нього поки є – керівництво опозиції замовляє авторитетним соціологічним інститутам соціологічне дослідження, мета якого – визначити рівень підтримки висунутих опозицією кандидатів. Результати дослідження безсторонньо фіксуються і оголошуються на прес-конференції. Найбільш рейтинговий опозиційний політик затверджується радою опозиції і стає єдиним кандидатом. І тут уже – край будь-яким війнам і протистоянню. На кандидата, який був визначений чесним прозорим способом, сумлінно працює вся опозиція. І забезпечує йому перемогу.

Просто, чесно і справедливо. Кияни від самого початку беруть участь у процесі, виконуючи роль третейського судді. А отже, ми гарантовано отримуємо найсильнішого кандидата, здатного виграти у опонента від влади.