Євробоягузи

Українські чиновники бояться, але ігнорують президента

Трошки офіційщини. Із останнього президентського послання:
"Протягом 2012 року європейська інтеграція залишалася орієнтиром і cистемоутворювальним чинником для реалізації стратегічних завдань розвитку України..."

Дещо про реальність. Дуже показову. Можливо, не таку стратегічну.

Інститут світової політики організовує виставки карикатур на центральних площах українських міст. На кожному малюнку зображено два кадри-реальності – в Україні і ЄС. Теми найрізноманітніші – рівень корумпованості; чесність судів; освіта; медицина і т.д. Мета – аби українці розуміли суть домашньої роботи, яка б змінила Україну.

Чи варто боятися цієї виставки? Здавалося би, ні. Це лише малюнки. Нехай і дошкульні (але чесні). Нехай дещо гіперболізують ситуацію (але такою вже є суть карикатур). Усе безневиннно. Але це лише на наш погляд. Деякі українські чиновники, між тим, були не на жарт перелякані. Спершу Київ не хотів дозволяти проведення виставки в День Європи. Тепер до цього переліку додалося Запоріжжя.

Запитання: а де ж "системоутворювальний чинник?"

Можливо, президент щирий у своїх проєвропейських словах. Можливо, міністри також вірть президентським настановам. Але як із приводу решти - цілої армії бюрократів, на плечі яких і лягатиме тягар євроінтеграційних змін? Чи готові вони до цієї роботи? Чи вірять у проєвропейськість президента? Можливо. Але я все ж маю сумніви.

І справа навіть не в відмовах регіональних чинуш проводити виставки Інституту. Справа в тому, як вони в телефонному (чи і при зустрічах) починають говорити про Євросоюз. Причому виглядає це подеколи комічно. Одна зі свіжих цитат від регіонального чиновника: «Я, звичайно, за євроінтеграцію, але ж у ЄС гірше».
Є і інші приклади. Наводжу деякі з «системоутворювальних» аргументів українських державних службовців, які довелося почути впродовж останнього місяця.

"У ЄС ще більші хабарі, аніж в Україні".

"Чому ви звертаєте увагу на недовіру до міліції? А ви знаєте, як жорстоко французька поліція розганяла демонстрантів у Парижі?"

"А в ЄС високі ціни на комунальні послуги".

"У ЄС немає моралі. У нас люди добріші".

"Під час виставки не агійтуте за ЄС, бо всі в нашому місті за Митний союз".

Чи можна уявити, що ці державні службовці будуть втілювати якісь реформи? Вони, без сумніву, всі інформаційно підкуті. Говорять наче по темнику. Тільки не для того, аби працювати, а для того, аби викручуватися. Нащо боротися з корупцією, коли в деяких країнах ЄС вона також існує? А нащо реформувати правоохоронну систему, якщо в ЄС теж не все ідеально? Нащо взагалі щось робити, коли завжди можна знайти приклад, що десь ситуація гірша? Запитання: про який системоутворювальний чинник написали помічники президента України, говорячи про європейську інтеграцію?

Я, звісно, не хотів би узагальнювати. Розумію, що не всі державні службовці – євроскептики чи навіть євроциніки. Припускаю, що мені просто не пощастило, а більшість чиновників – щирі реформатори. Проте реально не розумію, чому мої співрозмовники посідають високі посади в органах місцевої влади – заступники держадміністрацій, керівники відділів внутрішньої політики...

Історія знає випадки, коли справжній «системоутворювальний чинник» виводив країни в передовики розвитку. Повоєнна Франція – яскравий приклад. Славне тридцятиліття – період французького підйому, економічного дива (1945-1975). Один із дослідників передумов французької success story Сімон Нора згадував: "В адміністрацію йшли так, як неофіти йдуть у релігію, щоб продовжувати бій". Повоєнне покоління французів-ентузіастів інколи називали «істинними якобінцями». Нора так характеризує покоління тодішніх чиновників: "Ми були найкращими, найрозумнішими, найчеснішими і офіційними володарями легітимності".

Безкорисливість, натхнення, одержимість ідеєю змін, компетентність – ці дві риси були властиві повоєнним французам-бюрократам.

Чи може статися "славне тридцятиліття" в Україні? Може. Тільки без того чиновницького баласту, який креативить на тему: "а в нас не так і погано".

Українські чиновники – дуже слухняні. Навіть надміру. І, певен, забороняють виставки вони не від власної волі (чи неволі), а, швидше за все, для того, аби не розгнівити «центр». Маленька порада «центру»: якби спрямувати цей страх дещо в інше русло, аби чиновники боялися не малюнків, а власної бездіяльності чи некомпетентності...