Справа Павличенків і дефіцит справедливості

В дитинстві я уявляв собі, що судові засідання у гучних кримінальних справах схожі на судові процеси у голівудських фільмах. Яскрава промова адвоката може в останню мить врятувати невинну, але здавалося безнадійно оббріхану людину, або чесний непідкупний прокурор таки доведе вину та посадить хитрюгу злочинця, який продумав собі ідеальне алібі та всіх купив. 

В реальному житті все зовсім не так. Особливо в Україні. Суд - це формальність. І чим вища інстанція - тим більше це формальність. Навіть якщо йдеться про пожиттєвий строк. 

Сьогодні я був на завершальному засіданні апеляційного суду по справі Павличенків. Захист підготувався дуже добре - кілька годин лунали лише аргументи, без загальних фраз та емоцій. Вся ця трагічна історія була ще раз розкладена по поличках і картина більш ніж очевидна - батько і син Павліченки не вбивали суддю Зубкова. Слідство цього просто не довело навіть і приблизно. Головне - і не намагалося щось довести. Промова прокурорів була короткою - вони просто ще раз повторили очевидну брехню, яку щойно було розбито вщент. Результат: суд виносить вердикт - вирок Павліченкам залишити в силі.

Реально система "правосуддя" в Україні працює так. Спочатку міліція (а конкретно - слідчий, інтелектуальний рівень якого часто не дозволяє йому написати сторінку тексту без 20-30 помилок) шиє справу. Потім ця справа направляється до суду, де суд майже автоматично ухвалює рішення по тому, що йому передала міліція. Потім апеляційна та касаційна інстанції просто підтверджують рішення першої інстанції. І все. Невинні сидять, система працює далі. 

Чому так? По-перше, всім на все пофіг. Ця система, яка калічить життя - відрізняється просто-таки буддистською індиферентністю. Це десь у ЖЕКу можуть нахамити і влаштувати істерику через вашу скаргу про поламаний ліфт чи відсутність гарячої води. А от слідчий, який саджає невинну людину на пожиттєвий - обмежиться спокійною посмішкою та несмішним анекдотом з газети. Прокурор під час розгляду справи, яка вирішує долю людини, може спокійно розгадувати кросворд. Суддя може винести страшний вирок на підставі відверто смішних доказів і без найменших душевних коливань відправитись на довгоочікувану вечерю в дорогий ресторан. Я був на безлічі судів, бачив величезну кількість слідчих і прокурорів -  і серед них я жодного разу не бачив людину, яка б щиро бажала щось довести, докопатися до істини, глибоко вникнути. Їм всім пофіг на все. Інколи здається, що їм настільки пофіг, що навіть якби їх поміняти місцями і посадити в клітку на місце підсудних - і тоді вони б не проявили до навколишнього світу жодного інтересу. Хоча це вже навряд чи. 

По-друге, працює жорстка кругова порука. Якщо суд першої інстанції виправдовує підсудного, то значить конкретний слідчий, який шив справу - отримає по шапці. Прокурор, який підтримував обвинувачення, теж на підвищення за це не піде. Якщо апеляційна інстанція скасовує рішення першої, то значить людину визнали винною і кинули за грати нізащо. Значить суддя, який приймав це рішення - або профнепридатний, або корумпований. Ну, ви зрозуміли. Враховуючи те, що у 2012 році в Україні відсоток виправдальних вироків склав 0,17, то із вірогідністю 99,87% суд просто затвердить те, що написав слідак з шансончиком на мобілці замість дзвінка. 

Змінювати це все буде аж ніяк не легко. Але це просто необхідно. Держава може якийсь час жити з дефіцитом хліба. Але держава не виживе з дефіцитом справедливості.