Місцеве самоврядування: що це насправді таке і чому в нас його немає?

Багато хто вважає, що місцеве самоврядування — це мер, міськрада та ОСББ. Але насправді — це зовсім не так.

Багато хто вважає, що місцеве самоврядування — це мер, міськрада та ОСББ. Але насправді — це зовсім не так.

Усім знайомий термін «місцеве самоврядування». Але якщо запитати, що він означає, мало хто зможе відповісти по суті. Місцеве — таке, що на місцях, тобто близьке до простих громадян. А самоврядування — означає, що громадяни самі чимось керують, щось спільно вирішують. Але чи вирішують і керують насправді?

Так, кияни обирають мера та міську раду, але чи можна таких обранців вважати представниками народу у владі? Чи можуть мешканці столиці реально впливати на рішення, що їх ухвалюють у сесійній залі міськради? Чи звітують так звані «народні обранці» перед виборцями за свої рішення? 

Підміна понять

Уся система так званого «місцевого самоврядування», що склалася в Україні, не має нічого спільного з реальним самоврядуванням. Насправді це —  спущена згори вертикаль влади, яка лише імітує участь громадян у процесі управління.

Центральна влада делегує частину своїх повноважень міським, обласним та іншим радам і виділяє кошти на їх реалізацію. Отже, саме центральна влада і є господарем своїх повноважень: захотіла — делегувала, перехотіла — забрала. Наочний приклад — ліквідація районних у місті Києві рад. Зрештою, мешканці Києва нічого з цією ліквідацією не втратили. Райради не були реальними твердинями самоврядування, а лише частиною тієї самої владної міської вертикалі. Єдиний, хто щось втратив — районні депутати і чиновники, адже їх витіснили зі схеми розподілення міських коштів. До чого тут прості кияни?   

Більш того, у Києві скасували не лише райради, а й обраного мера (хорошим він був чи поганим — то питання окреме). Ніхто й не думав запитувати, чи згоден із цим народ. І кияни це «проковтнули». А отже, такий самий «фокус» можна безболісно викинути в будь-якому, великому чи малому, українському місті. І результат буде той самий. Місцева влада стане ще більш керованою з центру, а думка народу їй стане ще більш байдужою. 

У Севастополі, скажімо, городяни не обирають мера від середини 1990-х, містом реально керує призначений Президентом голова міської адміністрації — і багато хто впевнений, що так і має бути. Хоча насправді ані Президент, ані Верховна Рада, ані хтось інший не має права вказувати людям, чи можуть вони обирати мера, і як часто їм це робити — це повинна вирішувати тільки міська громада.

Ситуація з нібито «всенародно» обраними депутатами міськрад анітрохи не краща. Вони представляють у місцевих органах влади інтереси кого завгодно — політичних партій, спонсорів-бізнесменів, великих промислово-фінансових груп та свої особисті, — тільки не простих городян.

То що ж таке справжнє місцеве самоврядування? Навіщо воно потрібне простим городянам? І що воно дасть їм у практичному розумінні?

Право з Магдебурга

Коріння місцевого самоврядування лежить глибоко в історії і зветься Магдебурзьким правом (за назвою міста, де вперше ввели таку систему управління ще в XIII столітті). Не заглиблюючись у витоки, скажемо, що це право мали багато міст сучасної України, серед них — і Київ. Ці міста не підпорядковувалися центральній владі, а мали свій орган управління — магістрат, а також власний суд і міську управу. Місто володіло будівлями та землею на своїй території, могло вводити місцеві податки тощо. Гільдії ремісників справно платили податки в міську скарбницю, а в іншому міська влада в їхні справи не втручалася — всередині гільдій також панувало цілковите самоврядування.

Магдебурзьке право в Києві проіснувало 340 років і було відібране наказом царя Миколи І в 1834 році — відтоді в місті почали діяти загальноросійські закони. Саме тоді у народу відібрали право на самоврядування, якого не повернули й досі. 

А от у Англії в XVII ст. спроба короля Карла І повернути кілька феодальних законів, збільшити податки та правити одноосібно, обернулася революцією та громадянської війною. Зрештою король програв війну з народом і йому відрубали голову. Отже, в умовах реального самоврядування, коли народ дійсно вирішує, як йому жити у своїй країні, місті чи селі, такі «фокуси» можуть дорого стати центральній владі.

Більшість істориків вважають, що надання Києву Магдебурзького права сприяло швидкому економічному розвитку міста та його зближенню із Західною Європою. Цей досвід міг би стати основою для майбутньої правової системи самоврядування в усіх українських містах, як це було в Європі. Але введені правителями Російської імперії загальноросійські закони звели нанівець таку можливість. За радянських часів влада намагалася зображувати подобу місцевого самоврядування у вигляді все тих же рад. Але, по суті, від часів Російської імперії й донині вертикаль влади, керована з центру, залишається незмінною.

Незалежна Україна отримала у спадок від СРСР систему місцевих рад, яка за 20 з лишком років зазнала певних змін, але до реального самоврядування територіальних громад вона так і не привела. Понад триста років нас відучували від реального самоврядування, і врешті-решт ми навіть забули, який воно має вигляд. Можливо, настав час згадати?

Самоврядування «без дурнів»

Управляти — це означає, перш за все, особисто впливати на ухвалення рішень і нести за них відповідальність. І це стосується не лише укладу життя, а й спільної власності громади, про що наші політики воліють замовчувати. Право власності та бажання її захистити породжують усвідомлення того, що твій життєвий простір належить тільки тобі й тим, хто живе поруч, і ніхто ззовні не має права втручатися в нього та встановлювати там свої правила. 

У деяких слов’янських мовах існує слово «самість». Одне з його значень полягає в тому, що людина — це індивід, для якого інші люди є середовищем існування, партнерами або ворогами —  в залежності від того, допомагають вони у досягненні життєвих цілей чи навпаки, заважають. Так от, головна властивість самості — це захист свого життєвого середовища, об’єднання з партнерами для досягнення спільних цілей та протидія ворогам, які стоять на шляху до мети. Саме це і є квінтесенцією самоуправління — об’єднання для захисту спільного майна та інтересів і протидія всім, хто на них зазіхає. 

Для того аби право керувати своїм життям стало реальним для простих громадян, вся система місцевого самоврядування має бути побудована знизу вгору, а не спущена згори «вищою милістю» держчиновників.

Усім нам хочеться, щоб наших дітей навчали гідні вчителі, а в лікарні працювали кваліфіковані лікарі. Щоб у школі й лікарні не протікали дахи і було в наявності все необхідне обладнання. Аби будинки та дороги були відремонтовані, а замість парків та стадіонів у дворах не зводили хмарочосів. Але зараз ніхто й не планує цікавитися думкою мешканців міста з цих нагальних питань — чиновники все вирішують на свій розсуд. Настав час відібрати у них такий «привілей». Тим більше, що за законом він належить не їм , а простим громадянам, які ходять у звичайні районні поліклініки, живуть у багатоповерхівках та водять дітей до найближчого дитсадка чи школи.

Та навіть якщо нова система самоврядування буде збудована і закріплена законодавчо — це ще не все. Перш за все, нам потрібно «розворушити» свою історичну пам'ять та усвідомити, що ніхто чужий не має права вдиратися на нашу особисту територію і змушувати нас жити за своїми правилами. Важливо зрозуміти, що право керувати своїм життям і власністю — невід'ємне, і його потрібно захищати.

Чим управлятимемо?

Існує ціла низка життєвих сфер, здебільшого побутових та майнових, в управлінні якими люди можуть і повинні брати участь, впливаючи на ухвалення тих чи інших рішень.

В першу чергу це — дошкільна та шкільна освіта. Батьки мають повне право впливати на стан справ у школі, де навчається їхня дитина. І не тільки «голосувати гривнею», нескінченно здаючи гроші на чергові «нагальні потреби», озвучені вчителем або директором. Тільки батьки, а не якесь міфічне «райвно», повинні визначати, в яких умовах навчаються їхні діти, хто буде директором школи, і чи потрібно облаштовувати в ній спортзалу або купувати нові парти, чи вводити в класах поглиблене вивчення фізики або іноземної мови. Цілком природньо, що саме громада платитиме зароблене директору школи, або хоча б частину (з яких коштів — про це розповімо пізніше). Саме це дасть їй повне право на управління, призначення і звільнення керівництва і вирішення низки інших питань роботи школи або дитячого садка.

Стан медицини — це, перш за все, життя і здоров'я людей. А отже, кому як не пацієнтам вирішувати, як організувати надання медичної допомоги в їхньому районі? Утримання пунктів первинної допомоги та районних поліклінік, закупівля необхідного медобладнання, транспорту, ремонт та інші питання мають перебувати у розпорядженні територіальної громади. Так само, як і призначення головного лікаря, якому люди довірять керувати своєю лікарнею.

Ще одна важлива сфера — охорона правопорядку. Люди мають право спокійно ходити вулицями за будь-якої пори доби і без остраху випускати дітей гуляти на дитячий майданчик. Отже, всі городяни прямим голосуванням мають обирати шефа міської поліції, який, у свою чергу, призначить правоохоронців на місцях організує охорону правопорядку в кожному окремому районі.

Будівництво на землях територіальної громади, безумовно, теж не може відбуватися без згоди її членів. І це — питання не лише комфорту. Нікому не сподобається замість парку та ставка спостерігати за вікном стіну сусіднього хмарочоса. Але не менш важливе й те, що вид з вікна і найближче оточення вашого будинку безпосередньо впливають на вартість житла в ньому. Саме тому питання будівництва або перепланування району мають бути неодмінно узгоджені з власниками розташованого там житла. 

Те саме стосується і будь-якого благоустрою територій, прилеглих до житлових будинків. Якщо на місці дитячого майданчика комусь заманулося звести супермаркет, то громада повинна проаналізувати цю ініціативу та вирішити, що їй необхідніше поруч із будинком — магазин чи гірка з пісочницею. Більш того, видаючи дозвіл на зведення того чи іншого об'єкту, громада може висувати забудовнику свої умови: наприклад, в обмін на дозвіл обладнати заправку він зобов'язаний буде висадити сквер або взяти на себе благоустрій місцевого парку. Нині ж протестувати проти небажаної забудови мешканці можуть лише за допомогою вуличних протестів, які нікого не хвилюють і ні на що не впливають. Рішення про забудову все одно приймають «дядьки», які не живуть поруч із вами, і до того ж, мають особистий фінансовий інтерес у видачі того чи іншого дозволу.

На вартість житла впливає і те, в якому стані перебуває ваш будинок, під'їзд і комунікації, який вигляд має прибудинкова територія. Що вже казати про те, що значно приємніше дорогою додому заходити в чистий відремонтований під'їзд, а не пробігати брудним коридором, поспішаючи сховатися в своєму особистому комунальному раї. Всі комунальні питання: вивезення сміття, ремонт під'їзду та ліфта, укладення договорів на поставку води, газу, електрики, встановлення розміру квартплати — ці питання також мають вирішуватися за безпосередньої участі власників житла. Сьогодні ж «великі та жахливі» ЖЕКи беруть незрозуміло як нараховану квартплату за міфічне «утримання прибудинкової території», яке в кращому випадку полягає у підмітанні сміття в радіусі двох метрів навколо будинку.

В межах територіальної громади можуть виникнути ситуації, коли неможливо обійтися без втручання суду. Всі суперечки, що виникають на території громади, повинен вирішувати обраний громадянами місцевий суддя, який у повній мірі володіє інформацією про події в межах його юрисдикції. А можливо, навіть особисто знає учасників судових суперечок, всі нюанси та підводні течії розбіжностей, які між ними виникли, та здатний роздивитися дійсний стан речей, а не тільки позиції сторін у судовому процесі.

Управління всіма цими сферами спільного життя — і є справжнє місцеве самоврядування, у його найбільш практичному розумінні . Думаю, тепер уже нікому не потрібно доводити, що ніякого самоврядування у нас немає і близько — все вирішують чиновники і спускають свої рішення зверху як інструкцію для виконання. А все, що можуть прості городяни — висловити протест на вулиці з плакатом, без надії, що хтось прийме до уваги їхню позицію. Всі так звані «реформи місцевого самоврядування» лише косметично змінювали конфігурацію систем, не зачіпаючи її суті.

Вихід один — докорінно змінити всю систему місцевого самоврядування. А точніше, побудувати нове — справжнє самоврядування — у якому головними будуть не чиновники, а прості громадяни. Як це зробити і який вигляд може мати система місцевого самоврядування у Києві, ми розповімо в наших наступних матеріалах.