Як жінки все встигають? Або день із життя багатодітного тата

Четвер вже традиційно закінчився далеко за північ. А от ранок п’ятниці почався трохи незвично. Захворіла няня. Тож мене розбудили й поставили перед фактом – найменший з трьох дітей сьогодні на мені.

Четвер вже традиційно закінчився далеко за північ. А от ранок п’ятниці почався трохи незвично. Захворіла няня. Тож мене розбудили й  поставили перед фактом – найменший з трьох дітей сьогодні на мені. В дружини купа власних клопотів у зв’язку з великою конференцією у Львові.  

Я розгублено дивлюся в щоденник, у якому вже розписаний весь світловий день. Пункту про день з немовлям там звісно ж нема.  Та на відмову ніхто не розраховує. Відступати нікуди.

Як я пережив цей неймовірний  день, знає лиш бог та свідки поневірянь багатодітного тата.  Та про все по-порядку.

О 09.15 я ще бігаю по квартирі в пошуках вправного одягу для малого. У ньому наш 11-місячний син має пройтись під дощем, погуляти при +22 та поспати ще хто знає де. Бо о 09.30 я маю бути в офісі, де починається планування роботи Transparency International Україна на наступні два роки. Із запізненням в 20 хвилин ми таки на місці. Малий поводиться незвично тихо, колеги по роботі - теж. Командний аналіз сильних та слабких сторін ТІ Україна триває під самісінький полудень.  

Час від часу я перериваюсь то на забавки з малим, то на офісні дзвінки. А об 11.15 починається мій телефонний коментар радіо «Ера». Поки я щось пояснюю про корупційні проблеми країни, синок вже голосно сопить прямо мені у вухо, зручно вмостившись в мене на плечі. Всю наступну годину він спить у моєму офісному кріслі, загорнутий в татів піджак.  Офісний люд гасає по кабінетах  у щоденних клопотах.

О 12.10 телефон тихенько нагадує про урочисту посвяту доньки в першокласники. Мимоволі дякую богу, що відстань від офісу до місця події займає якихось 15 хвилин пішки та збираюсь у путь. Думаю, що картина переміщення двох дорослих (дружину прихопив по дорозі) та одного немовляти на свято першокласниці шокувала у той день багатьох - по головній вулиці міста чимдуж біжать двоє із дитячим візком, зверху на них ллє рясних дощ, а у слід сигналять здивовані водії.

З невеличким запізненням всі учасники забігу благополучно дістаються пункту призначення. Наступну годину ми мирно роздивляємося сцену, на якій донька із однокашниками читає вірші, співає пісень та мило танцює. Завершується це дійство урочистою клятвою первачків та виставою лялькового театру.

Поки триває дійство, одним оком проглядаю  50 свіжих мейлів та роздаю по смс завдання колегам. Та ось лунають останні урочисті слова, робиться спільне фото з класом і донька надходить у повне розпорядження групи подовженого дня. А ми вже несемось назад у офіс, де о 14-ій має відбутись конференц-розмова із партнерами в підготовці до 9 грудня – Міжнародного дня без корупції.

Дружина на годинку забирає найменшого із наполегливим проханням змінити її чимшвидше. Їй бо самій треба провести переговори та ще подзвонити в десяток місць. Мій телефонний брейнсторм по програмі 9 грудня триває неймовірно короткі  40 хвилин. За наступні півгодини я ще встигаю дати телефонне інтерв’ю, зробити 5 ділових дзвінків та провести нараду з офісом.

В 15.30 я нарешті вдома, де якраз потрапляю на денний сон сина. А значить доля дає мені цілу годину аби спланувати наступний тиждень та відповісти на найважливіші листи.

Після 18ої вдома збираються всі – старший син приходить з додаткових занять, дружина -  з офісу, доньку приводять з подовженого і вона з півгодини ділиться враженнями про денні урочистості.

О 19ій я сідаю за завершення оглядового антикорупційного звіту по Україні. Його до кінця доби чекають наші європейські партнери. Так і проходить ця неймовірна п’ятниця.

Яка ж мораль? Та немає моралі. Лиш щира повага та подяка нашим жінкам, які в щоденних клопотах встигають і кар’єру робити, і дітей глядіти, і про себе та інших не забувати. Є нам куди рости, панове!