Рай – у кожного в душі, а пекло – місце, де немає кому допомогти

Проте, коли приїхала у театр імені Франка на церемонію «Гордість країни», відчуття безпросвітності, розчарування та спустошеності всередині витіснила атмосфера домашнього затишку, невимовного комфортну, єднання та порозуміння – відчуття того, що опинився серед своїх людей, де немає заздрощів, тебе не намагаються розчавити своїм авторитетом, де тебе сприймають таким, яким ти є. Поринувши в атмосферу доброти, людяності та душевної звитяги, зрозуміла, що просвіт на затьмареному горизонті все ж є. Бо є люди, які величчю свого духу здатні вселяти надію, надихати співвітчизників та врешті змінювати країну.

Вже втретє потрапляю на церемонію, і не перестаю дивуватися героям, яких нагороджують. Вкотре переконуюсь: «Гордість країни» - не проект, а саме життя.
Того вечора на сцену виходили українці, які розповідали різні історії свого життя, але у всіх була спільна річ – глибока щира душа, сповнена любові та віри у свої сили. Наприклад, володарка титулу «Рекорд року» Наталія Прологаєва, тепер вже чемпіонка з плавання паралімпіади 2012 у Лондоні, власниця трьох золотих і однієї срібної медалі, кілька років тому з чоловіком потрапила в аварію і залишилась інвалідом. Чоловік не витримав та покинув дружину із двома дітьми. І саме вони змусили Наталю по-новому усвідомити, що таке щастя. Заради любові до своїх дітей вона почала не лише рухатися, але й отримала перемогу в змаганнях. І перемога в паралімпіаді – не головна її перемога. Вона отримала перемогу сама над собою, а це і є головна перемога у нашому житті.

Ще один приклад мужності та особистої перемоги над самим собою продемонстрував 24-річний параліймпієць Ярослав Семенко, який ще у дитинстві залишився без обох рук, а згодом і без батьків. Хлопцю присудили звання «Особисте досягнення», адже за його плечима вже десятки перемог на чемпіонатах Європи та світу. Сьогодні він живе повноцінним життям. Дівчина Ярослава сказала: «Я не відчуваю того, що мій коханий без рук. Коли він мене обіймає, його обійми найтепліші, бо обіймає він мене серцем».

Інша героїня, історія якої зачепила, була Дарина Безкоста. Дівчинка, хвора на ДЦП врятувала життя дворічному хлопчику, продавши картини, які вона малює ногами. Мати дівчинки Олена, яка виступила перекладачем свої доньки, передала слова Дарини: «Щастя – це коли ти можеш комусь допомогти». Даринка стала духовним вчителем для своєї мами, бо через призму їхніх стосунків жінка усвідомила, що є найголовнішим у житті. Ці слова Олена сказала зі сцени: «Любіть один одного і будьте уважні до тих, хто з вами поруч. Якщо щаслива людина, яка поруч з вами, будете щасливі і ви».

Ще один українець продемонстрував приклад звитяги: член міжнародної команди німецького судна «Полонія» Олександр Чумаков не дав піратам захопити корабель і з кулями в нозі та животі доплив до берегів Нігерії. Сашко отримав дві нагороди – у номінації «Почуття обов’язку», а також звання «Народний герой» за результатами голосування на сайті організаторів.

Того вечора усі герої були щирими і самі собою. Вони були і не хотіли ніким здаватися. Було відчуття, що від кожного з них іде особлива енергія, яка розповсюджується залом, пронизує і заповнює кожного. Енергія сердець була на стільки потужною, що була здатна розтопити навіть найбільшу крижану глибу. І вже ніхто не приховував своїх сліз, бо плакати було нормально. Коли покидала залу, було відчуття, що всі ми стали єдиною родиною, бо для кожного було зрозуміло, що щастя – це коли ти частинка цілого у світі, де творити добро важливо, щоб укріпити і зберегти свою душу. І коли хтось спіткнувся і впав, важливо його підтримати. І не соромно спіткнутися самому, бо навколо багато прекрасних і відкритих людей, які завжди допоможуть.

Вже згодом, перегортаючи сюжети цих історій, згадала істинні слова: «Ніхто не ворог, ніхто не друг у цьому житті, але кожна людина для нас є вчителем». І кожна подія, яка стається, не стається зненацька. Хто ці люди? Люди, яким не пощастило, ті, які внаслідок життєвих обставин залишилась інвалідами? Деякі з них називали себе щасливими, але не повноцінними. Але чи дійсно вони неповноцінні і хто є повноцінною людиною? На мій погляд, повноцінна людина – та, яка вміє укріпити та зберегти свою божественну душу, яка усупереч життєвим випробуванням – славою, грошима, труднощами – здатна на таку важливу якість, як безумовну любов. Любов, яку вона щомиті несе у серці по життю у безкорисливому служінні.

Так, кожен із згаданих героїв пережив у житті потрясіння, яке назавжди дало розуміння: лише віддаючи, ми здатні отримувати. Благо дарувати отримують тільки ті, у кого душа наповнена. А наповнена душа – та, у якій повсюдно живе любов. Лише розуміючи це, можна усвідомити слова: «Життя не є ні радістю, ні горем, а вмістилищем для того й іншого». Чого більше буде у нашому житті, чим ми заповнимо нашу душу, залежить виключно від нас самих. Люди постійно шукають на землі рай, де є гармонія і блаженство. Але не знають, що він уже є - у кожного в з нас у душі! Бо справжнє пекло – це місце, де немає кому допомогти...