Інвестиційні програми приймають з року в рік – фактично, це є кошторис підприємств, що визначає джерела відновлення первісної вартості активів, покриття витрат, які були вкладені у виробництво. І логічно, що акціонери мали б бути зацікавлені інвестувати власні кошти у виробничий процес, оптимізація якого зробила б його ефективнішим як з точки зору економії енергетичного ресурсу, так і з огляду на зростання прибутків підприємства.
Проте, у випадку з теплогенеруючими підприємствами це не спрацьовує, оскільки регулятор (НКРЕКП) дозволяє акціонерам здійснювати так звані інвестиції виключно за рахунок амортизаційних відрахувань, які включаються в структуру тарифу – в підсумку цю суму сплачує споживач. Зокрема, що стосується «Київенерго», то мова про інвестиційну складову часто взагалі не йде: акціонери компанії не вкладають власних коштів, а також не залучають ззовні ресурсів на фінансування заходів, що визначені інвестпрограмою.
Так, у цьому році інвестиційна програма «Київенерго» передбачає фінансування проектів в обсязі близько 250 млн грн, із них 140 млн надійдуть від киян за рахунок оплати вартості теплової енергії.
Так склалося насамперед тому, що відсутній дієвий механізм контролю – держава дозволила здійснювати таке фінансування за рахунок населення, оскільки, мовляв, відсутній економічно обґрунтований тариф. «Київенерго» пояснює умовну нераціональність інвестування в мережі, проведення їх ремонтних робіт тим, що ті йому не належать, у той же час понад 10 років він їх доволі ефективно експлуатує, отримуючи з року в рік мільйонні прибутки.
Було б закономірно та розумно, якби Київська міська рада по завершенні строку дії Угоди передала майно у власність інвестору, готовому за рахунок залучених коштів модернізувати мережі та виробничі потужності. За підрахунками «Публічного аудиту», умовно, якщо вкласти в модернізацію чесних 6 млрд грн, економічний ефект становитиме близько 1 млрд грн на рік.