«Хочу жити» – книга, написана кров’ю

«Мабуть, без віри ми б не пройшли цю війну. Ми дужі й молоді, тверді й незламні. Головне, друзі, що живемо - тут, у таборі й там, у лісах, де йде боротьба. І будемо жити, бо ми хочемо жити!»

Сьогодні нам, молодим і перспективним, які живуть у 21 столітті в мирному суспільстві, важко уявити, що ще 60 років тому невинні люди віддавали життя за тоді таке далеке, але таке омріяне щасливе майбутнє. «Ми віддаємо свої літа, ба навіть життя одній, вибраній, закохані в ній, як у найкращій дівчині. А ім'я її солодке й святе для нас. Воно наклало на нас свою печать, змушує нас як Божий наказ гонив легендарного Агасфера, мандрувати без упину, без відпочинку, аж доки не дійдемо до мети, що їй ім'я — Самостійна Українська Держава», - так пояснює журналіст і політичний діяч ОУН(р) Данило Чайковський героїзм українців у своїй повісті «Хочу жити».

Книга не може залишити байдужим, оскільки читач буквально може відчути, наскільки вистражданим є кожне написане слово. Адже Гнат Тирський у творі – це проекція самого автора, який не вигадав жахливу історію, і навіть не просто став її випадковим очевидцем, а був безпосереднім учасником, жертвою тих кривавих вакханалій. Данило Чайковський під псевдонімом О.Данський, не злякавшись радянської влади та ризикуючи знову повернутись до того жахіття, першим наважився розповісти страшну правду про нацистські табори під час Другої світової війни, зокрема тюрму «на Лонцького». В’язничні переживання присвячені світлій пам'яті всіх друзів-самостійників, що загинули в німецьких концентраційних таборах у 1939-45 рр.

Це дійсно те, що пам’ятати не просто варто, а й життєво необхідно. Якими б неприємними, жорстокими не поставали на сторінках книги  картини нелюдських страт дітей, знущань над жінками та катувань у фашистському  концтаборі Аушвіц, ми ніколи навіть на тисячну частину не зможемо уявити, що відбувалось насправді.  «Він бачив учора, як з блоку викинули на сніг п'ять голих людей, бо вони були хворі й не могли йти до праці... Хворі нагадували великих червоних черв'яків. Вони вже не могли кричати, а сльози замерзали їм на обличчях». Єдине, що до останнього допомагало в’язням триматись на ногах та плекало в душі надію на порятунок – це бажання жити, прагнення вижити! Оптимізм, патріотизм, гордість та відчуття власної гідності – це те, що не дозволяло людям зневіритись у критичних ситуаціях. Жорстокість катів не змогла придушити співчуття та прагнення взаємодопомоги в серцях українців: «Старий Качке підійшов до жінок і швидко протягнув одній чорнявці свій клуночок». Люди жили не егоїстичним прагненням залишитись живим за будь-яку ціну, а колективним інстинктом самозбереження: «Та ні один із нас, брате, не думав про втечу ще й розважав другого, коли біс сміявся до нього п'янким похміллям волі. А причина була проста: могло втекти десять, а решта друзів у тюрмі, себто до півтори сотні пішло б під мур. Німці були б їх розстріляли». 

«Хочу жити!» - два слова, але як вони зачіпають найтонші струни душі, тривожать і лякають. Не кожному ця книга дасться легко, але прочитати її повинні всі справжні українці для того, щоб повністю усвідомити цінність життя, за яке так відчайдушно боролись наші предки, та шанувати їхню самопожертву на благо нашого ж майбутнього. Єдине, що нам залишається від них – це пам’ять та життя. Тому ми просто зобов’язані хотіти жити так, як цього хотіли вони! І ми закриємо книгу, а в голові ще довго буде відлуння слів героїв: «Ні, ще далекий час, коли  ми згинемо, а історія перегорне сторінку існування українського народу! Ми дужі й молоді, тверді і незломні».