Зимовий похід 1921 року.

Завершальний акрорд в пісні про українську боротьбу.

                                        Зимовий похід 1921 року

   Український дух важко зламати навіть у максимально скрутних обставинах, за цей його дійсно можна називати непоборним. Наша нація протягом багатьох поколінь героїчно відбивала напади ворожих сил, які будь-що намагалися захопити її території. Починаючи з часів Київської Русі і до нашого часу, українці не відступали перед будь-якою загрозою. Навіть, коли ми зазнавали поразки, ворогу ще довго доводилося поборювати свободолюбивий народ. Другий зимовий похід, що відбувся у 1921ому році став останньою крапкою у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років. Це остання спроба національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність для українського народу.

   У жовтні 1920ого року Польська держава, розбита Червоною армією, була вимушена порушити Варшавський договір від 21 квітня 1920 року і піти на перемовини з більшовиками. Українська армія, героїчно продовжуючи війну ще місяць, все ж таки була вибита на територію окупованої Польщі та скласти зброю. У результаті провалу польсько-української спільної військової операції, 18 березня 1921ого року був підписаний мирний договір, який фактично анулював Варшавський договір та затвердив поділ білоруських та українських земель між більшовиками та поляками. В такій ситуації українські війська залишилися зовсім без підтримки. Територія України була окупована радянськими військами, тут запроваджувався жорстка політика воєнного комунізму із всіма його особливостями : каральними акціями, примусовим вилученням хліба. Така політика сприяла масовому супротиву українців, які організовували невеличкі повстання. Розуміючи те, що населення все більше і більше виходить з під контролю, українські державники, що в той час перебували на території Польщі, вирішили підняти масове повстання по всій території України.

   У січні 1921 року засновано Партизансько-повстанський штаб. Завдяки допомозі польської влади(допомога з створенням штабу,звільнення з під утримання 2000 інтернованих, які на добровільній основі погоджувалися продовжити боротьбу з більшовиками). За даними ППШ на теренах України в той час нараховувалась 42 великих партизанських загони. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіополь - Балта), чисельністю - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень - Житомир - Козятин), до 3000 осіб; загін Брови (Новомосковськ - Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель . Отже, маючи стільки сили для початку повстання.  Вже 12 березня 1921ого року головний отаман військ УНР Симон Петлюра та начальник штабу Юрко Тютюнник видали указ №1 «По повстанським військам УНР» в якому закликали український народ "до останнього рішучого бою". В ньому зазначалося, що поки йде підготовка і, коли вона буде завершена, тоді й розпочнеться повстання, а поки не можна робити жодного неорганізованого вибуху. Тютюнник намагався пришвидшити час початку повстання, але Петлюра весь час відтягував прийняття рішення через те, що спирався на польських союзників, які не давали згоди раніше розпочати операцію.

   Тим часом на українських землях все більше розпалювалися визвольний дух, але Червона армія не давала змог йому  перейти у революцію: болючих ударів зазнали повстанці Поділля та Холодного Яру, багато отаманів, повіривши у амністію здалися радянському режиму.

    Підготовка повстання велася за повною конспірацією.  Головний отаман, Симон Петлюра з великою обережністю ставився до цієї операції, розуміючи, що провал буде означати загибель української боротьби за державність. Отаман був упевнений, що народна буря наближається з великою швидкістю. Станом на 1ше серпня майже у  кожному окупованому більшовиками повіті дислокувалися повстанські загони. Широку підпільну мережу, яка на той момент знаходилася в Україні планувалося вдало використати для всенародного повстання.  Але із збільшенням червоних військ на території України, народ поводився все більш і більш пасивно. Для розгортання всенародного повстання потрібен був якийсь вибух – Петлюра сподівався, що військова акція регулярних українських зброєних сил підштовхне народ до більш рішучих дій, і мав повне право на такі судження. У своєму листі до Сергія Шелухина Модест Левицький писав, що Петлюра – єдиний, хто може ще боротися за українську національну ідею, бо народ його підтримує і у своїй більшості вірний своєму отаманові.

    Проте вже в серпні з’являлися повідомлення з Ради Тимчасового уряду Лівобережної України(Лубни, Полтавщина), що у результаті терору радянської влади, надзвичайного шпигунства, послаблення та зменшення кількості повстанських загонів, український народ став не здатен розгорнути таке повстання, яке б допомогло українській армії зайняти хоча б невелику територію.

   Симон все одно вірив у перемогу визвольного походу, тому віддав наказ Ю. Тютюннику користуватися особливою інструкцією при утворені влади на місцях. В той час Петлюрі доводилося також боротися із радянською пропагандистською машиною, яка розпускала чутки про повстання Головного Отамана УНР, деморалізуючи місцеве населення.

   Після тривалої підготовки до Наддніпрянської України виступили три групи : Бесарабська(найслабкіша, сформована в Румунії), Подільська і Волинська(під командуванням Ю.Тютюннка). У ході походу всі три групи зазнали поразки, незважаючи на мужній супротив. Прикладом героїзму стала битва під Базаром. При повному оточені, замість того, щоб здатися, Волинська група намагалася боротися до останнього, так і не здавшись більшовицькій кавалерії Г. Котовського. 17 листопада 1921 року повстанці були розбиті в бою під селом Малі Міньки. 21 листопада, після рішучої відмови полонених українців перейти на службу до радянського режиму, наших героїв було розстріляно. Представники Подільської групи відступили 29ого листопада після того, як стало зрозуміло, що об’єднання з Волинською групою не відбудеться. 6 листопада, перейшовши польський кордон, вони були змушені скласти зброю польській владі.

   Причини поразки та Висновок. Однією з причин провалу повстання була зрада окремих українських емігрантів у Празі, через що Москва вже на весні 1921ого року знала про повстанську мережу на теренах України. У липні харківські більшовики знали ще більше інформації про майбутнє українське повстання. Так само важливою причиною була моральна втома українського населення, незважаючи на ненависть до більшовицької влади, українці хотіли миру. Звичайно ж, шанс а вдале розгортання повстання все  таки був, але для цього було потрібно володіти більшою військовою потужністю. Такі незначні сили, які виступили у другому зимовому поході не склали великої загрози для радянської армії.

   Як висновок, можна затвердити, що другий зимовий похід не зміг навіть повторити успіх першого, а перевершити його мав мізерні шанси. Але цей відчайдушний акт героїзму назавжди увійшов в історію, як приклад незламної волі українського народу та його прагнення до свободи.