Ще з періоду роздробленості Київської Русі воно було одним
із основних показників національного самоусвідомлення. Кращі сини України-Русі,
натхненні цим спадковим бажанням, озброювалися цією ідеєю для боротьби з
ворогами. Сама ж ідея соборності не може бути усвідомлена без ідеї державності
та національного поступу. Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах
і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Богдан Хмельницький і
Іван Виговський, Петро Дорошенко і Іван Мазепа в різні часи намагались
втілювати її в життя. Після втрат державної самостійності та ознак державної
організації Україною, в нашому народі ніколи не гасло полум’я надії на
відновлення відчуття належності до єдинокровної нації.
Після більш як століття по ліквідації Гетьманщини
український народ був поділений між двома імперіями — Австро-Угорською та
Російською.
1917 рік у Росії знищив царат, і українці отримали
історичний шанс відновити власну державність. На теренах Наддніпрянщини постала
Українська Народна Республіка, яка вже наступного (1918) року IV Універсалом
Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку
твердо заявила про перспективу соборності своєї державної політики. Українська
Держава, що наприкінці квітня 1918 р. змінила УНР, у формі гетьманату оголосила
соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом державного розвитку.
Концепція Гетьмана П. Скоропадського була спрямована на об’єднання в єдиній
Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини,
Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму,
Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини.
Національно-визвольний рух набирав обертів і на
західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії
українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт
існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості
об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.
18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська
Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки
провід національно-визвольного руху в західно-українських землях. Наступного
дня (19 жовтня) вона проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та
Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як
Українська держава».
1 листопада 1918 р. у Львові заступник урядового намісника
Галичини та делегація УНРади підписали акт про передачу останній всієї повноти
влади. З листопада 1918 р.в Чернівцях УНРаді було передано всю повноту влади на
Буковині. Листопадовий чин, об’єднав та згармонізував галицьких українців в
одну українську державницьку громаду, чого не можна було ніяк довершити на
Великій Україні. Українці Галичини одразу ж заявили про намір творити
національну державність. Перші листівки учасників листопадового чину заявляли
про проголошення на західних землях «Української Держави». Проте перебіг
зовнішніх військово-політичних обставин і внутрішньої соціально-політичної
ситуації суттєво змінили шлях тенденцій об’єднання і намірів усіх суб’єктів
тогочасного українського політикуму.
В один і той самий день — 13 листопада 1918 р. — постали і
Директорія, і нова держава — Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). В
цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада
(законодавчий орган) і Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до
Тернополя, а потім — до Станіслава. Незважаючи на складне становище обох нових
національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу
об’єднання України. Розуміючи, що возз’єднання могло реалізуватися тільки на
ґрунтовних правових засадах, Державний Секретаріат ЗУНР виробив проект
попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у
Фастові, делегацію (Д. Левицького і Л. Цегельського). Після докладного
обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р.
підписали Передвступний договір. Від імені Директорії цей договір підписали В.
Винниченко, О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, а від імені уряду ЗУНР — Л.
Цегельський і Д. Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за
собою права «територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації
злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за
ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами
обох Республік. Тоді, — як акцентував В. Винниченко, — також установлені будуть
условини злуки обох Держав».
14 грудня 1918 р. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а
вже 19 грудня 1918 р. до Києва урочисто в’їхала Директорія. На історичній арені
знов була відновлена Українська Народна Республіка.
Українська Національна Рада Західно-Української Народньої
Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно
проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в
одну одноцільну Українську Народню Республіку.
11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення
голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з увідомленням про ратифікацію
Західною Україною фастівських домовленостей.
21 січня 1919 р. у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів
українців Закарпаття (т. зв. Угорської Руси) ухвалили «з’єдиненнє... з Соборною
Україною» і просили, «щоби українське військо обсадило комітати, заселені
Українцями».
Ідея соборності українських земель стала дійсністю.
22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані
у святковій обстановці відбулася
урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський
зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський оголосив Універсал
Директорії.
Навесні, 30 березня 1919 р. відбулася нотифікація об’єднання
офіційною делегацією Соборної УНР послам усіх держав, що були акредитовані у
Відні.
Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд
обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і
правосильний акт злуки по факту доконано не означав проте реального злиття двох
суб’єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після злуки
ані унітарним державним утворенням, ані федеративним.
Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР було
зруйновано, власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата
національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії
для сьогоднішніх і майбутніх українців.