Голодомор 1932-33 років

Голодомор: «геноцид» чи «трагедія»?

Голодомор: «геноцид» чи просто «трагедія»?

Про Голодомор було написано багато, ще більше сказано, а спалених у пам'ять свічок  - уже й не злічиш. Це наболіла, можливо трохи заїжджена, але точно не байдужа нікому тема. Принаймні раз на рік, під кінець листопада, вона муляє кожному: свідомим жителям як одна з найбільших катастроф народу, маніпуляторам і запроданцям - як велике акне на носі. І раз вона у всіх на устах, я також хочу хоч трішки цю тему зачепити, розставити все на полички так, як це бачу я.

Мене відверто дратує, коли хтось з пузатих дядьків перед камерою розпинається, мовляв не потрібно природний голод прирівнювати до всенародного розміру. Скажімо, той же регіонал Кисельов два роки тому пропонував «геноцид» перейменувати в «трагедію». Чи вони сліпі? Як низько треба було впасти, щоб псевдо правильна ідеологія… перепрошую - політика - партії стала важливішою, ніж об'єктивність, факти, підтверджень яким хоч греблю гати? Давно вже розсекречені ті архіви, в яких сказано про чорні дошки, вимерлі з голоду села, причетність до цього всього Сталіна, Молотова, Кагановича і компанії. Звідки ще беруться сили в наших товстосумів і проросійських шавок гавкати "это всё неправда"?

Як доказ зумисності дій партії хочу навести серію не дуже відомих в нашій країні репортажів британського журналіста Ґарета Джоунса. Комусь цей доказ може здатись несуттєвим з огляду на відсутність докуметальності: печаток всіляких, підписів впливових людей. Але хто ще міг написати правдивіше, ніж незаангажований зарубіжний репортер, котрий з жахом спостерігав за реаліями весни 1933 року? І це ще він не бачив всього в УРСР!

Щодо зумисності дій влади, першим доказом хочу навести те, як Джоунс намагався потрапити до України. Журналістові довелось незаконно пробратись в потяг і їхати в майже невідомому напрямі. Більше того, це було дуже ризиковано, адже його могли б помітити й звинуватити в шпигунстві.

Взагалі радянська влада могла гостинно прийняти журналіста в Москві, за смачним обідом розказати про чудове життя на селі, але в жодному разі не впустити його туди. Дивно, чи не так? Тепер виникає питання, чому все було під грифом таємності? Наприклад, процвітаюча й прогресивна Японія просила грошей у інших держав після землетрусу весною 2011. Чому Сталін не просив? Якби голод 1932-33 рр. був природним, радянська влада не вбачала б потреби так ретельно його приховувати. Приховують злочини. Натомість врожай ешелонами вивозили на продаж і відмовлялись від будь-якої допомоги з-за кордону.

По-друге, Ґарет стверджує, що разом з ним у вагоні їхали худі й втомлені з вигляду селяни. Він вирішив провести експеримент: безтурботно їв хліб і впустив шматок на підлогу. Підлога була брудною, й жодна поважаюча себе людина не стала б таке їсти. Та один селянин підняв той шматок. Далі журналіст почистив апельсин і викинув шкірку на підлогу. Все повторилось: селянин з’їв її як неймовірний делікатес. Люди розказували Джоунсу, як в них забирають землю й худобу до колгоспу, що вони нічого не їдять і пухнуть з голоду. І всі ті страшні картини українського вимираючого села й безумні очі, від яких віє холодом – результат людської діяльності.

По-третє, Джоунс бачив, як населення підпільно мігрує. Чому підпільно? Людям було заборонено виїжджати зі своїх сіл. Селянки розказували, що квитків на поїзд простому населенню не давали. І коли нам ставлять в приклад казахів, які також голодували, але не скаржаться так, як українці, стає особливо образливо за свій народ. Казахи могли вільно пересуватись по власній території і навіть їхали в сусідню Росію за продуктами. Хто мав коня чи ще який засіб пересування, той вижив і прогодував свою родину. В українців такої можливості не було. Я щиро співчуваю казахам, але в нас ситуація була складнішою. Тут очевидно: Голодомор – це злочин проти українського народу. Це спроба зламати хребет нашому вільнодумству і бажанню свободи.

З університетської лави я чітко запам’ятала кілька ознак Голодомору як геноциду. Це:

1)    вилучення продовольства у населення;

2)    заборона виїзду за продуктами;

3)    демонстрація відсутності голоду за межі «залізної завіси»;

4)    відмова від допомоги інших країн;

5)    духовний геноцид;

6)    доприселення.

Останні два пункти стосуються подій після голоду – нажахані тим, що сталось, люди масово відмовлялись від свого українського громадянства, а також на терени України було завезено людей з інших областей СРСР для освоєння вимерлих сіл.

Попередні чотири пункти відбувались під час перебування Ґарета Джоунса в Україні і чітко описані в його репортажах. Отож, навіть не опираючись на традиційні джерела (архіви, мемуари), можна голосно заявити: так, це був геноцид!

На щастя, Закон «Про Голодомор…» 2006 р. наша влада не насмілилась відмінити, але якщо таке коли-небудь станеться, в українців є моральне право і є тверде підґрунтя обстояти свої права та закрити рота всім, хто не визнає геноциду.

А хто відповідатиме?

Злочини 80-річної давнини потрібно відміняти через термін давності, але навіть і Конвенція ООН передбачає, що жодні строки давності не застосовуються до злочинів проти людства. Тільки ось на жаль, а може й на щастя, відповідальних за здійснення геноциду нема серед  живих. Ні Сталін, ні його побратими (якщо їх можна так назвати) уже не постануть на підсудній лаві. Кримінальну відповідальність накладати нема на кого.

Росія як наступниця СРСР має бути змушена до акту признання та вибачення. Але вона не спішить цього робити. З чисто моральної точки зору, Росія давно мала б визнати Голодомор як геноцид і бути солідарною з українцями, шанувати їхню пам’ять. Тут заперечення минулих помилок можна сприймати як прояв сталінізму, життя минулим. Але маємо що маємо, це показник низької моральності та незрілості нації.

Єдиною воістину достойною підсудної лави є Комуністична партія України. Вона стала гілкою Комуністичної партії Радянського Союзу і носить в собі тогочасні ідеї. Відповідно до Резолюції Ради Європи КПУ взагалі повинна засудити дії своєї тоталітарної попередниці. Та вона досі не може змиритись із правдою та заподіяним. Ось хто не має морального права діти в Україні – але діє. Знову ж таки – межа моральності у кожного своя.

Залишається тільки пам’ятати та шанувати. Моральне зобов’язання журналістів – донести до людей правду і попередити повторення історії. Зараз ми думаємо, що живемо в прогресивному суспільстві і все чудово, навіть кожному з нас властива така собі «американська мрія» про ідеальне життя. Насправді ж статистика сумніша: в Сирії наших захоплюють в полон, триває війна на Близькому Сході…  Світ так і залишився жорстоким. Ось, скажімо, в Уганді люди досі не можуть скинути диктатора Джозефа Коні, який відкрито тероризує населення. Можливо, не в Україні, не в Європі і не в Америці, можливо, в прояві якоїсь іншої крайності, а не голоду (люди завжди знаходили методи, щоб вбивати людей), але все може повторитись.

Зараз, коли процес глобалізації максимально зменшив світ і стер інформаційні кордони, ми як четверта влада  повинні силою слова об’єднати людей і спрямувати їх дії у правильне русло. Журналісти не мають морального права зламатись під натиском замовленої інформації, викривлених фактів і всіх волтерів дюранті. За чесними, об’єктивними, справедливими журналістами відповідальність за майбутнє.