На захист садиби Мурашків. (З листування поета з журналісткою Владою Разгоновою)

Хочеться навіть хоча б психологічно дати їм відчути, що вони все одно - ніхто, які б у них гроші не були.

Вітаю, Владо!

Звичайно, хотілося б, як писав Пушкін, "глаголом жечь сердца людей" - і
щоб як результат цього, твоїх творчих зусиль - зміни у головах людей,
країні. Але гадаю, що це нонсенс. І духовна революція нічого не дасть, бо
країну грабують, розтягують на приватну власність. Скоро ми ходитимемо
навколо парканів у 3-5 метрів. Ліси у нас відбирають, влаштовують там
котеджні містечка, місця для вигулу своєї багатої дупи на десятках гектарів
(наші діти чи онуки бачитимуть ліс на картинках, по телевізору чи здалеку
через паркани), загороджують від нас водні артерії - чи море, річки,
озера, навіть ставки... на жаль, це у мене в голові, а не травинки з билинками.

Просто ненависть(((

___________________________________________________________

Доброго дня, пане поет! 

По-перше, спасибі Вам, що знаходите час для листування зі мною, я Вам дуже вдячна за це!

По-друге, знову перечитувала Ваші вірші на Вашому сайті й відчула, що хочу написати рецензію. А от вірші Вашого товариша по перу, пробачте, але мене так не вразили. Ви - глибший, у Вас як рядок - то філософська знахідка, або думка, яку хочеться занотувати собі у розум. То ж, як напишу рецензію, обов`язково пришлю. 

По-третє, я згодна з Вами що до того, що хоча й духовна революція, можливо, дійсно вже не має сенсу, все одно особисто я  у безтямного споживача життя  перетворюватися не збираюсь. Тому зараз допомогаю відстояти від варварського плану місцевої влади зруйнувати історичну цінність Київа - садибу видатного українського художника Олександра Мурашко (Мала Житомирська, 12-а, 12-б, 14-а, 14-б), що у самісінькому центрі  вже доїдають бомжі. Готуємо листа до Попова, який вже закормив нас обіцянками про реконструкцію цієї архітектурної пам`ятки, а сам, мабуть, вказівки якогось біглого олігарха виконує добити культурну спадщину,

Будемо піднімати усіх небайдужих та відомих людей! Збирати підписи. Бо Попов вважає, що люди - бовдури, їм це вже не потрібно, та й мовчать. Десь він прав. Так, багато кого "обовдурили" за двадцять років незалежності, і я, як спілкуюся з киянами, часом чую від них таке: "А ми при чому? Йдіть до депутатів!". Тобто, люди не розуміють, кому вони видали мандати - перважно ж грабіжникам! Тому я Вас цілком підтримую у Вашому розпачу та болю за долю Київа і країни. Але ж... Я не здамся. Принципово. Хай хоч все буде дарма. Там, у цій садибі, залишилася жити одна тільки сім`я, що бореться за цей дім. А я по собі знаю, як це - жити в приймах, коли тобі кожного разу вкоряють, або як взагалі бути без даху над головою. 

САДИБА МУРАШКО - от нагугліть, якщо цікаво! А цікавість у тому, що єдиний мужній  мешканець дому кілька років судився з цими злочинцями за незаконно приватизовану землю й проданий будинок, та ВИГРАВ усі справи! Пів гектару київської землі повернули у комунальну власність, але ж хвост у цієї комети все одно ще тягнется, бо Попов ніяк підпис свій на консервацію садиби не хоче ставити. 

Тому, знаєте, мені, хочется навіть хоча б  психологічно дати їм відчути, що вони все одно - ніхто, які б у них гроші не були. Я також  знаю, що Бог таки мене любить та пробачає за усі дурниці в житті, якщо вже благословив допомогти Олександру Дмитровичу захистити  садибу, а глобально - постояти за нашу історію та культуру. Може придумаються, наприклад, якісь нестандартні ходи, аби цих "владоможців"  отямити - Що ж ви робите, "пилите сук, на котором сидите"!
__________________________________________________

Ой, пробачте, багато написала, але це до того, що зараз багато часу йде на це діло, але рецензію я все одно дуже хочу написати! Ваші вірші не пасивні, вони мене ось бачите як активують.) Тому ще раз, дякую Вам, та тримаймося! Можливо, створеться у садибі, коли переможемо - культурно-освітній центр. Ось і місце для Ваших віршів буде!
 
БАЖАЮ  ВАМ НАЙКРАЩОГО!

З повагою, Влада.

__________________________________________________

А ось згадала ще вірш, російською, правда: 

Я видела, как гибнут души.
Как словно свечи, души тают...
Кому ты на земле послушен? 
Прости меня - не понимаю.

Я видела, как души гибнут,
На "до" и "после" разрываясь.
Звучат нелепейшие гимны, 
Которые мы пишем. Каюсь! 

Что я бессильна быть огромной - 
Спасти их от уничтоженья.
...И дышат лёгкие, как домны,
В предсмертной судорге горенья.