Ніякого розколу в Україні нема і ЦЕ доконаний факт

суспільство сьогодні найбільше та найміцніше сконсолідоване з того моменту, коли 1 грудня 1991 року 90 відсотків громадян України задекларували бажання і намір жити в незалежній державі

        На фоні революційних подій в Україні влада продовжує вживати абсолютно жалюгідних та нікчемних спроб зімітувати, так звану, альтернативну думку, організовуючи фіктивні мітинги на підтримку курсу президента і ПР.

            Проплачені мітинги давно увійшли та міцно вкоренилися в український політичний процес. Імітація громадянської позиції за допомогою примусово або за гроші зібраної розгубленої юрби глибоко вразило суспільство, у якого лише недавно сталася потужна ремісія.

 Не обов'язково ходити серед цих людей і ловити їх на брехні чи елементарному нерозумінні причин своєї участі в таких ганебних акціях. Головним відрізняючим фактором є рівень самоорганізації тих, ким керує ідея і тих, ким керують "сматрящіє" чи як їх там…

Так, польський журналіст Павел Пеньожек побував на мітингу, що відбувається в Маріїнському парку, точніше, які він сам сказав, концерті-фестивалі і чітко наголосив, що людей на ньому обмаль і щільність їх відносно велика лише біля сцени, отож навіть ті 4 тисячі, про які говорилося, а тим більше 15 тисяч, про які говорила влада є абсолютною нісенітницею.

Для чого це власне робиться цілком зрозуміло і додаткових пояснень, наче б то, не потребує, проте, нещодавно пролунало кілька заяв, які надають цим ганебним технологіям додаткового значення і свідчать про використання їх в більш небезпечних цілях.

Про це засвідчили зокрема, заяви деяких політиків, які представляють в Україні владу та шовіністичні антиукраїнські кола.

Так, нардеп від Партії регіонів Микола Левченко в ефірі програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV окрім традиційних звинувачень опозиції в усіх смертних гріхах (в тому числі гріхах влади), паплюження пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років та біснування з приводу протестів по всій Україні заявив про РОЗКОЛ України. А рівно за тиждень в тій же студії Олена Бондаренко вже намагалася маніпулювати питанням поділу на Схід та Захід, на чому її швидко зловили і, в тому числі, через що висміяли.

За кілька днів ще один знаний шовініст, один з катів Стуса і головний лобіст та уособлення «руки Кремля» в Україні Віктор Медведчук заявив те ж саме в інтерв’ю «Ехо Москви», назвавши розкол країни «доконаним фактом».

Розмірковувати на тему причин та цілей таких заяв можна довго. Цілком зрозуміло кому вони вигідні та, відповідно, в чиїх інтересах і для яких цілей їх озвучують. Примітивно, але цілком логічно прозвучить, що фактичний розкол країни на руку «запеклому другові» української держави Володимирові Путіну, а маніпулювання цим питанням з метою звинувачення в розкольництві політичних опонентів та, як наслідок, вжиття всіх, в т.ч., силових заходів для збереження влади в своїх руках та вчинення розправи над тими ж опонентами під виглядом збереження цілісності держави вигідні режиму Януковича.

Але чи так це? Тобто, чи можна говорити про реальний розкол в українському суспільстві?

Відповідь однозначна і безапеляційна – НІ?

Ніякого розколу в Україні немає і ЦЕ – доконаний факт!

Більше того, українське суспільство сьогодні найбільше та найміцніше сконсолідоване з того моменту, коли 1 грудня 1991 року 90 відсотків громадян України задекларували бажання і намір жити в незалежній державі.

Сьогодні воно сконсолідоване перед обличчям спільної загрози – загрози державності, та у прагненні досягнення спільних цілей, в боротьбі за самовизначення та прагненні досягнення високих цілей, в боротьбі з делегітимізованим режимом бандитів-сексотів та в бажанні акумулювання цінностей, найближчих українському народу.       

Його представники виходять на Майдан і на майдани маючи ціль, вони вірять, борються. Борються за свою державу, за свою безпеку, за майбутнє своїх дітей, за справедливість, як би це приторно і пафосно не звучало, проти свавілля чиновників, проти перевертнів у погонах, за справедливий суд, проти безглуздих поборів, за те, щоб до них не ставилися як до недолюдків, за високу мораль, за чисту совість і за те, щоб більше ніколи в українській історії люди у відчаї не шукали захисту в церкві, захисту в страху перед фізичною розправою, перед моральним приниженням.

Про символізм того, що відбулося після розгону Майдану силовиками годі казати. Він страшний і повчальний, а паралель проводиться саме з подіями 1240 року, коли орда до ноги вирізала Київ і Десятинна церква стала останнім прилистком наших пращурів перед страшною смертю. Тепер же прихистком послужив Михайлівський собор.    

І люди, в результаті чиїх злочинних людожерських наказів це сталося в нахабстві своєму погрожують цим людям і вимагають розійтися. Ці люди говорять про розкол.

Єдиний розкол, який зараз можна спостерігати в Україні – це розкол між владою і народом. Нема і не буде ніякого громадянського протистояння! Є протистояння влади і народу, є війна влади проти власного народу.

Для того, щоб був розкол в суспільстві повинна бути частина людей, які принаймні повинні підтримувати цю владу, підтримувати добровільно. У нас нема двох рівноцінних зібрань проти і на підтримку влади. У нас є мільйонний спротив режиму Януковича, спротив проти повернення до неосовка і підтримка євроінтеграції України з одного боку, а з протилежного стадо заляканих, зігнаних силоміць під страхом покарання чи куплених людей, переважна більшість з яких не хоче бути там, куди їх привели. Та й боком це назвати не можна.

Це не є альтернативна думка. Це є її імітація, при чому така жалюгідна, що має протилежний ефект і викликає в громадян, суспільства, журналістів та міжнародної спільноти лише відвертий сміх та неповагу до тих, хто таким чином намагається створити штучний фон своєї підтримки та ще й використовує його в якості аргументу в справі злочинної пропаганди розколу країни.

Розколу, якого в природі немає, розколу придуманого хворими головами політиканів та недолугими технологами, яких давно треба повиганяти через відсутність кваліфікації.

Головні розкольники – це представники кримінальної диктатури, які кожним своїм недолугим кроком, кожною дією та погрозою доводять, що наша боротьба праведна, що нема сенсу сідати за стіл переговорів з тими, для кого нема нічого святого, з тими, хто утопив мирне зібрання в крові, хто погрожує за реалізацію та використання людьми своїх конституційних прав урізати фінансування і саджати за грати, хто називає екстремістами, хто відгороджується від людей мало того, що силовиками, але ще й гопниками.  

Але найголовніше в усьому цьому те, що ми перестали ділитися на Схід і Захід, а бандерівське гасло «Слава Україні – Героям Слава!» є рідним і модним не лише в УСІЙ Україні, але й у багатьох куточках світу, а наш славетний Гімн став головним музичним хітом (і обов’язково акапеллою) як в Україні, так і в багатьох країнах світу.

Про який ще розкол в суспільстві може йти мова? Лише в хворій уяві шовіністів, сексотів та бездарних можновладців, які шукають способів утриматися в комфортних кріслах, просторих розкішних кабінетах, всидіти на грошових потоках і будувати собі резиденції за наші гроші, як символ своєї жадібності, пихи та людиноненависництва, своєї жалюгідності та пігмейства.