Хто винен? Незалежна Україна?

А хто ж іще?

Ностальгія мучить майже половину наших співвітчизників. Сорок шість відсотків українців шкодують за розвалом Радянського Союзу. Такі дані оприлюднила на початку року в засобах масової інформації соціологічна група «Рейтинг». І їх можна зрозуміти, бо сьогоднішня незалежна Україна аж ніяк не відповідає тим мріянням, котрі мали українці, голосуючи за її незалежність на референдумі 1 грудня 1991 року.

Мені іноді доводилося чути від старшого покоління, що його обдурили. напередодні референдуму за незалежність. Тоді поширювали листівки з посиланням на «Дойче банк», який доводив, що потенціал України найсильніший серед усіх радянських республік. Тоді поширювалися думки експертів, які вважали, що зі здобуттям незалежності Україна стане багатою, потужною, демократичною країною. Не так сталося, як гадалося.

Сьогодні при владі напівграмотний і жадібний проФФесор Віктор Янукович, котрий постійно демонструє свою неосвіченість і смішить публіку. Його так звані реформи зводяться до того, щоб перекласти тягар економічної ситуації з можновладців і олігархів на простих громадян і середній бізнес.

Влада у ставленні до громадян поводиться як окупаційна – переслідує протестувальників, навіть якщо вони не мають стосунку до політичної опозиції. Народові живеться все гірше, а можновладці багатшають. Збільшення статків керівної еліти відбувається не разом із країною, а за її рахунок.

Отож сам собою нібито напрошується висновок: незалежна Україна є недодержавою. Мовляв, не треба було розвалювати Радянський Союз, і ми б жили сьогодні наче в шоколаді. Але є інше питання: а він таки справді розвалився?

Ні, автор цих рядків не з’їхав з глузду і не забув про 24 серпня 1991 року. Не забув, що сьогодні існує держава Україна, яка відділена від усіх інших кордоном. Мова про інше: чи розвалився СРСР у наших головах?

Коли помре останній?..

Не так давно мені довелося спілкуватися з відомим доктором економіки, одним із тих, хто створював Народний рух України. Свого часу це була дуже потужна політична сила, яка мала один із вирішальних впливів на проголошення незалежності. Тоді цей чоловік був вельми відомим політиком.

Він із тих, хто не крав і продовжує жити в багатоквартирному будинку, помешкання в якому свого часу отримав від одного з наукових інститутів, де тоді працював. Він розповів, що його колишній прихильник сказав йому при зустрічі: мовляв, якщо ти не зміг вирішити свої приватні питання, то як же ти хотів вирішувати питання держави?

Іншими словами, він дорікнув колишньому своєму кумирові, що той не збудував розкішний маєток під Києвом і не чавить на переході пішоходів колесами танкоподібного позашляховика. В його уяві вирішити державні питання може лише той, хто сам непогано підживився за рахунок наближеності до владного корита.

Колишній прихильник демократії виявився типовим совком, який пристосувався до сучасних реалій: думає не як розвивати країну і проводити реформи, а як би побільше хапанути.

Такі уявлення досить поширені серед нашого люду. Чимало критиків сьогоднішньої влади критикують її не стільки за те, що вона не здатна провести реформи на користь суспільства, а за те, що вони самі, тобто критики, не перебувають на місці можновладців.

Велика кількість громадян, опинившись на місці влади, чинила б так само, як і вона. Тому суспільство, власне, вимагало від влади не реформ, а забезпечення певного життєвого рівня.

Можновладці крали самі і трошки кидали народові. Ніяких принципових реформ не здійснювалося. Таким чином спадщина СРСР продовжувала догнивати за умов незалежності України.

Хіба незалежність у цьому винна? Адже вона лише інструмент, яким можна скористатися. А можна – і ні.

Наявність совкоподібного Януковича при владі свідчить про те, що наше суспільство ментально досі живе в Радянському Союзі. Але свідомі масові протести свідчать і про те, що суспільство видряпується з нього – гомосовєтікусів у ньому меншає.

Лишається відповісти на питання: коли ж помре останній, хто народився у рабстві? Після цього можна буде говорити про незалежну Україну. Незалежну не на карті, а в наших головах.

Юрій Луканов, незалежний журналіст.