Як ми обирали Віктора Федоровича головою Спілки

18 жовтня пройшов З’їзд НСПУ, котрий міг покласти край використанню письменників у опозиційно-політичних цілях. Але покласти не вдалось. «Кінчайте» - «Не можу!» - ось діалог, що об’єднав авдиторію.

Зазвичай я про українське літературне життя пишу російською мовою, мені неприємно перебувати у замкненому просторі. Але іноді починаєш розуміти, що замкнене положення нашої літератури слушне. Спочатку треба злізти з дерев та не розмахувати хвостами, або хоч ці хвости, я не знаю, помити, чи що.
Пуща Озерна має карму – саме сюди нас у 2004 привезли на автобусах-мерседесах, щоби ми скинули Яворівського. На нього ми мали зуб – нас перед цим тричі примушували об 11 ранку у суботу обирати голову Київської організації, ми обирали людину, котрій довіряли, нам казали, що немає кворуму, заходьте ще, і так – поки ті, що встояли, не видали потрібний результат. 
Ми не любили Яворівського з пристрастю, але також ми не любили Кучму, він хотів відібрати наш особняк. А у Яворівського щось відібрати важко. По всьому СНГ спілки письменників були позбавлені майна, розкраяні та зведені нанівець, і лише наша НСПУ встояла – бо там всидів шановний Володимир Олександрович. Так що коли ми побачили номери цих автобусів, а вони були непрості, то зрозуміли: нічого доброго це не віщує, і розставання з шановним нам буде не в радість, бо хто думає, що митцям подобається, коли в них забирають особняки, той не розуміє їх тонку душу.
І точно. Наш путч мав підозрілий вигляд. В Криму немає стільки татар, скільки тоді було у залі, багато було також російських письменників, а от українці не кидалися у очі. У президії сиділи такі персонажі, що йой, одна бізнес-вумен Зоріна чого вартувала. Треба зауважити, що у 2009 році один з організаторів акції, Юрій Каплан, тоді секретар Спілки, загинув мученицькою смертю, його катували у власній ванній, так що я погано про нього казати не хочу. Голосували ми підняттям рук, у будь-якому випадку наш голос рахували. Потім у Спілці в письменників брали покаянні папірці.  
І знов ми приїхали у ці пенати, і знов із едіповим комплексом щодо батька Яворівського. Перший день звітували про наші творчі здобутки, і це було скучно і нудно. Постійно зі сцени лунали імена досить замшілих персонажів, вони наводились як приклад високого служіння мистецтву, їх представляли духовними орієнтирами, а насправді це здебільшого були невдахи, які вступили у Спілку, щоби було з ким залити горе. 
Поверхневим снобам здається, Спілка не потрібна. Але вона потрібна, бо мусить бути офіційна література, яку роблять професіонали. Письменник – не той, хто стрибає та посміхається, не той, хто приємний, а той, хто пише. Тут навіть фінансові звіти складають так, що їх читаєш в родинному колі. Ніякий амбітний постмодерніст у чесному творчому змаганні не перевершить поскубаного спілчанського злидня. Тільки зараз все це в’яне, як орхідеї на городі. Замість садівника є вартовий собака, злий та дебелий. До квітів він нікого не пускає. Бур’яни з цього регочуть.
Спілку треба зберегти, вона показує, якою була би українська література без Жадана і Андруховича. Треба дати цій нещасній банді алкашів (с) Ульяненко можливість спокійно друкуватися і ні про що не думати. Думати вони не вміють, їм це й не треба, вони митці, а не мислителі. Просто треба кудись подітись людині, коли вона вже посивіла, випала з контексту і не гідна показувати сіські. Виступають проти Спілки чи ті, хто не хоче серйозно пов’язувати життя з літературою, і тому не боїться старості, чи ті, хто видряпався так високо, що над ним вже не крапле. 
Отже з’їзд. Все найцікавіше було на другий день, коли з превеликого бодуна обирали кандидатів. Хтось загубив членський квиток, хтось мобільник, все це знайшлося у президії. Були висунуті Володимир Яворівський, Василь Шкляр (його заступник, недолауреат Шевченківської премії), Михайло Слабошпицький (секретар ради Спілки, лауреат Шевченківської премії), Віктор Баранов (голова Київської організації), Михайло Шевченко (голова журі Премії ім.. Сковороди, голова оргкомітету Міжнародного Шевченківського свята, заслужений діяч мистецтв), Любов Голота ( лауреат Шевченківської премії за роман…мм… епізодично забуваю, як його назва, треба спитати в Мовчана), Володимир Шовкошитний (член правління Української народної партії, причетний до Чорнобиля), Леонід Талалай (лауреат Шевченківської премії, божий птах, раптом вирішив забруднити руки бюрократичними справами), звиняйте, кого забула. 
У процесі цього підозріла ініціативна група намагалась прямо тут и зараз поставити на голосування якісь зімни у статуті. Наведу приклад, як працювали зі статутом в Українському відділенні ПЕН-клубу. Мирослав Маринович, незадовго до цього обраний президентом, разом з юристами випрацював проект статуту, розіслав його членам електронною поштою. Потім ми зібрались і з текстом в руках, під протокол, дві години обговорювали зміни. А вже після обговорення за кожну з цих змін проголосували. Причому Маринович окремо заявив, що термін його головування буде відраховуватися від дати обрання. 
Спілчанці же свого статуту не бачили в очі. Це дивно. Чого би його не надрукувати такою брошуркою, як фінансовий звіт пана Крима, і теж не вкласти його у елегантні папочки-портфельчики делегатів з’їзду? Га? Не хотіли?
Коли стало відомо, що Володимир Яворівський буде висуватися на третій термін, мислячі, тобто опозиційні члени Спілки заворушилися, зашумували, почали вигукувати, потім, як поодинокі та палкі потоки лави, полинули вниз, до трибуни, там зібралися у невеличке озерце, куди згодом погрузився охоронець. Василь Герасим’юк (який в перший день постійно ходив зі Шклярем) з трибуни проголосив, що Яворівський не може висуватися, зал загомонів, охоронець активізувався... Але все завершилося без мордобою, тобто Яворівський висунувся. 
Після перерви кандидати встали у чергу до трибуни, щоби віддати свої голоси Віктору Федоровичу Баранову, який своїми відчайдушними промовами прирік себе на роль рупора опозиції. Він і раніше пропонував висловити недовіру боссу. Яворівський, сидячи на своєму місці в президії, лаявся з ним по-базарному, тобто приблизно так: Вітю, ну ми же друзі, ну чому ти свої претензії не висловив мені за пляшкою, бо я ж для всього відкритий, а ти такий ледащий, що нікуди з нами зі Шклярем не їздиш, і у Спілці тебе не буває, і обраний головою київської організації ти незаконно, і чому би тобі взагалі не покласти квиток на стіл, бо не можу чути… і далі він починав заводитися, бо ж, як Карпов, він не вміє програвати, з тієї ж причини. Головний месідж його був, що сьогодні ми обираємо Баранова, а завтра гаплик Спілці. Хто зна, досвід вчить нас дослуховуватися до опонентів наших обранців, бо вони згодом оказуються праві. Але чи можливо терпіти, щоби наші солов’їні язики вже сьогодні стали гарматним м’ясом для Юлії Володимирівни, жінки, може, геніальної, та все ж, мабуть, не настільки? Мені здається, що це погано і для самої Тимошенко, бо її популярність серед письменників впала нижче плінтуса. Якби вона розуміла, що відбувається, і мала змогу, їй варто було би гучно зробити своєму депутатові зауваження, а підтримати іншого кандидата. Я б так і вчинила.
Отже майже всі висунуті зняли свої кандидатури на користь Баранова, окрім двох відвертих геніїв. Шкляр зняв кандидатуру на користь Яворівського. Взагалі Василь Миколайович мислить складно і незручно. Його провінційні прихильники (а інших дуже мало) не можуть за ним встигнути – як правильно називається його роман, чи він отримує Шевченківську премію, чому ні, на що збирають гроші і чи він від них відмовляється. А тут взагалі пред’ява: якщо любите «Чорний ворон», то любіть і «Вічні Кортелеси». Отаке! Якби Герасим’юк добився зняття Яворівського з доріжки, Шкляр би не відмовився, і ситуація виглядала би зовсім інакше... 
І другий ковбой-одинак – Леонід Талалай. Він заявив, що його друзі вже привітали його з перемогою, і тому він пропонує іншим зняти свої кандидатури на його користь. Це було ефектно, та не ефективно. Чоловік абсолютно не може реально оцінювати свої можливості, з огляду на 14 голосів, які він в результаті отримав. Все життя він уникав бруду, не влізав ні в які сумнівні ситуації, тримався осторонь політики, відмовлявся від посад, і раптом вирішив, що саме зараз час і місце йому побути адміністратором. Його жінка у мене на фейсбуці усіх переконує, що він би обов’язково впорався, вона ж його краще знає, але поки що він впорався лише з тим, щоби завалити вибори.  
Спочатку я хотіла випхатися і запропонувати Сергія Пантюка. Пантюка я знаю, красти він не буде, а якщо буде, з усіма поділиться. Він людина щира, до чужих проблем чутлива. Політикою не займається, з релігійного боку до нього теж не підкотишся. Блоги в провідних виданнях веде, 15 років тягнув Сліва-фест і знаходив гроші. Але потім не захотіла дробити голоси, подумала: «Куди ж дробити голоси» Тут подзвонив Жадан, питає: «Ну що, обрали президента?» - «Ні, обираємо зараз» - «Пантюка!». Ех, Серьожа, Серьожа, ти тут керуєш, а знав би, як вони проти тебе бунтують. Навіть на твою законну Нобелевку висунули, як червоний язик, Олійника. Саме ти – головний ворог Спілки. Ти – перший письменник країни. Ти – ідол молоді. Замовч, кароче.

Ну так от. Ми з поетесою Анною Малігон, мабуть, наймолодшою з делегатів, зробили свою справу біля урни та поїхали у Київ на вечір Жадана, бо його вечір я влаштовувала, і Жадан не знав, де це кафе. Я ще прихопила по дорозі свого студійця (вчу писати вірші пацієнтів Павлівки) Даню Кабалюка, щоби він просвіщався, і ми перейшли у інший літературний вимір. Це було, наче подорож у часі. Вже з кав’ярні ми подзвонили Пантюку і дізнались, що Віктору Федоровичу не вистачило для перемоги кількох голосів, і через місяць буде другий тур голосування. Делегати залишаться ті ж самі, а якщо одному з кандидатів упаде на голову цеглина, то другого ми заб’ємо лопатою.  

Яворівський у доповіді чесно згадав і російськомовних теж. "... Євгенія Чуприна..." - промовляє він якраз

Але не усім то цікаве

Перерва, усі вибігли ковтнути повітря, а при нагоді й кон"яку

Шкляр і Герасім"юк про щось ніби домовляються...

Гарем для автентичної українки

Так їдять справжні художники слова

А так їдять усякі там, хто матюкається