Не крадьмо в себе спортивної історії

Cергію Назаровичу, від 2012 треба віднімати 1896, а не 1952!

Національний Олімпійський Комітет України нещодавно оголосив про відзначення цього року 60-ої річниці з моменту участі українських спортсменів на олімпійських іграх. Але виникає закономірне запитання: чому саме з 1952 року ведуть відлік  олімпійського українського літопису чиновники з НОКу?

Так, у Гельсінкі того року збірна Радянського Союзу вперше в своїй історії дебютувала на олімпійських іграх і спортсмени з України були широко представлені в її складі. Але ж це був далеко не перший досвід виступів наших атлетів на головних спортивних стартах чотириріччя. Ще на світанку відродження новітнього олімпійського руху українські атлети брали участь у складі збірної Російської імперії на перших Олімпіадах. Ба більше того: борець греко-римського стилю Микола Ріттер, корінний киянин, був єдиним учасником від Росії на перших Олімпійських іграх 1896 року в Афінах. Він навіть виграв кваліфікацію, але потім знявся зі змагань. Цікаво й те, що паралельно він був штатним кореспондентом газети «Киевлянин» і саме київські любителі спорту, а не московські чи петербурзькі, могли з перших рук діставати найоперативнішу інформацію про перепитії Олімпійських ігор. А пізніше цей чоловік енергійно взявся за створення першого Російського Олімпійського Комітету і за популяризацію багатьох видів спорту в імперії Романових.

Якщо перечитати російську історико-спортивну літературу, то аж в очах рясніє від кількості згадувань про те, що завдяки Миколі Ріттеру  Росію варто зараховувати до піонерів олімпійського руху. Російські дослідники спорту, опираючись на цей офіційно задокументований факт, в один голос запевняють, що Росія таким чином має усі підстави стати в одну шеренгу із законодавцями спортивної моди позаминулого століття: збірними США, Великої Британії, Греції, Німеччини, Франції тощо.

Чому ж українському НОКу притьма забаглося замість 116-ої річниці відзначення нашого олімпійського спортивного стажу, цей термін урізати майже вдвічі? Що це: вияв провінційної меншовартості чи у чиновників НОКу проклюнулися атавізми радянського мислення?

Адже про те, що українські атлети далеко не пасли задніх в російському дореволюційному спорті засвідчує і такий факт: відразу після провального виступу збірної Росії на 5-ій літній Олімпіаді в Стокгольмі 1912 року найвищим імператорським указом було вирішено віднині проводити щорічні Всеросійські спортивні ігри, які б стали своєрідним відбором і пробою сил перед найголовнішим міжнародним стартом. І вперше ці ігри, як своєрідне визнання заслуг українських спортовців, відбулися саме в Києві в серпні 1913 року. І на цих внутрішньоросійських змаганнях українці з Києва, Харкова, Одеси тріумфували у багатьох спортивних дисциплінах. Та й інтерес київської публіки до цього турніру був величезним, кількість фізкультурних клубів відтоді почала рости як на дріжжах. А натомість в українському НОК чомусь воліють про це не згадувати і нашу славну спортивну минувшину пустити в непамять!

Окрім того, українці розділені державними кордонами, виступали не лише за збірну Росії. Запекло боролися вони зі своїми конкурентами і під прапорами Австрії та Польщі. Зокрема, на тій таки стокгольмській Олімпіаді австрійську команду в легкоатлетичних спринтерських дисциплінах (біг на 200 та 400 метрів) представляв львів’янин Владислав Понурський. В 1920-30 роках чимало представників української нації захищали спортивну честь Польщі.

Ось чому НОКу варто було би переглянути своє рішення і не красти в самих себе багату олімпійську історію і не віддавати власне спортивне минуле на відкуп іншим націям. Звичайно, як незалежна держава, Україна почала свої виступи на Олімпіадах порівняно недавно – лише із зимової Олімпіади  1994 року в Ліллехаммері, але, якщо говорити про участь українців на олімпійських іграх, то за відправну точку треба брати все ж таки Афіни 1896, а не вперто триматися радянської спортивної історіографії.