Цивілізуйте Україну

Можливо, 2004 нам був якраз потрібен, щоб показати, наскільки важливо брати відповідальність на себе, а не чекати доброго царя. Таке собі щеплення від патерналістських настроїв...

Недавно була на круглому столі Ініціативи 1 грудня. І це було прекрасно, послухати таку кількість інтелектуалів, мудреців і моральних авторитетів - АЛЕ, не покидало відчуття того, що ми варимося у власному соку... От ми всі так прекрасно розуміємо, до чого йдеться і які проблеми стоять перед суспільством, і які варіанти розвитку подій, і навіть виступи лише додають той чи інший нюанс до загальної картини. У той же час, одне з головних питань, яке мучить інтелектуалів на сьогодні, лишається без відповіді.

Чому народ пасивний?

Це зневіра у свої сили, лінь, байдужість, страх, народна мудрість? Що це? І як змусити людей відкинути оцю мояхатаскрайність? Відповіді поки нема. Закривають телеканал ТВі, люди ремствують, ось вийшли на акцію протесту. Але, якщо всі такі свідомі, чому тоді у Тві, скажемо прямо, так мало глядачів? Чому на акцію протесту вийшло добре, якщо два відсотка тих глядачів? Ми говоримо про місію журналістики у суспільстві - але журналістика уражена тією ж самою хворобою, що і міліція, що і лікарі, інші професії - вони забули про своє основне завдання. І замкнулись на зароблянні грошей. А що - моя хата скраю! і як з цим боротись? Можливо, проблема ще й у тому, що у нас відсутнє суспільство власників, яке, за Адамом Смітом, було б зацікавленим у функціонуванні чіткої прозорої державної системи. На жаль, у нас суспільство мародерів, де кожен гребе під себе і виріщує свої проблеми тут і зараз. Хтось написав брехливу замітку за гроші, хтось закрив очі на кіоски, поставлені на пожежному гідранті, десь взяли подвійну суму грошей за ліки, і так по цеглинці збудували той погріб, у якому ми зараз сидимо.

Далі, люди здебільшого не знають, скільки відсотків їх зарплатні іде на податки, куди йдуть ці грощі - тобто в країні фактично відсутній клас платників податків. А значить, люди існують окремо - а держава окремо. Люди повинні знати, скільки і за що вони платять. Якщо в країні немає свідомого платника податків, у ній ніколи не зявиться свідомого виборця.

Крім того, люди просто не знають, як функціонує система, і як саме вони можуть на неї впливати. Уже кілька років працює Закон "Про доступ до публічної інформації", який є реальним механізмом контролю за діяльністю влади - а спитайте своїх знайомих, не-журналістів, чи вони хоч раз ним скористались?
І, зрештою, немає якоїсь мінімальної соціальної організації. Кожен сам за себе, все дуже індивідуально. Знайомий німець сказав мені недавно, що він був вражений українським суспільством - у них люди як мінімум два вечори на тиждень віддають якійсь суспільній активності - будь-то церква, партія, спортивний клуб, благодійність. У нас - пиво і додому.

Зараз наше суспільство просто неконкурентноздатне і програє владі, олігархії, новим феодалам, і продавцям землі. І уже зараз стоїть питання для України - модернізуйся або умри. Як виростити це відкрите суспільство, яке зможе витягнути країну з ями? Напевно, саме це має стати отим "white man's burden" - головним завданням для наших журналістів і інтелектуалів. Традиційна журналістика у сенсі безстороннього "засобу комунікації" сьогодні в Україні не працює - вірніше, працює "занадто добре" і занадто байдуже. Нам потрібна відповідальна і громадянська журналістика.... викривальна, аналітична, інтелектуальна, навчальна, збалансована, етична, але тільки не байдужа.

І я думаю, що у нас все ж непогані шанси. Колись, у 2004, світ дізнався про Україну, коли наш народ вийшов на вулиці - так значить, той народ десь все ж таки є? Можливо, 2004 нам був якраз потрібен, щоб показати, наскільки важливо брати відповідальність на себе, а не чекати доброго царя. Таке собі щеплення від патерналістських настроїв. І по-друге, я працюю з журналістськими організаціями пост-радянського простору - і можу сказати, що у нас найвищий рівень солідарності і громадянської журналістики порівняно з іншими країнами колишнього СРСР.
Надія є)