Глузман ностальгує за колючим дротом

Книжка колишнього дисидента Семена Глузмана подібна до мемуарів воїна, який вийшов на пенсію і сумує за минулими битвами. Називається «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента». Надрукував її Видавничий дім Дмитра Бураго.

Семен Глузман, коли був молодим психіатром, проаналізував діагноз  генерала Петра Григоренка. Радянські лікарі оголосили колишнього бойового командира і  борця за права кримських татарів – божевільним. Глузман каменя на камені не залишив від цього висновку. Текст його аналізу потрапив на Захід, і Глузман отримав свої роки в зоні та на засланні.

Кілька разів у тексті його книжки зустрічаємо думку, що за колючим дротом автор і його побратими почувалися по-справжньому вільними. Власне, цю думку він дуже часто висловлював у своїх інтерв’ю і в газетних статтях. Мовляв, вони, на відміну від усіх радянських людей, мали змогу говорити вільно, казати охоронцям все, що думають про них і їхнього вождя Леоніда Брежнєва.

Підозрюю, що тут присутній певний психологічний парадокс. Комуністична система, якою б тупою вона не була, але однозначно мала інстинкт самозбереження. Вона вперто і системно боролася проти тих, хто не хотів підкорятися правилам та обмеженням, встановленим згори. Вона відчувала, що люди, які думають вільно, можуть стати її могильниками. Дисиденти, своєю чергою, відчували себе бійцями, які виступили проти цього монстра.

Сьогодні характер колишніх дисидентів не змінився. Але тій системі, яка постала на постсовєтському просторі, на них начхати. Дисиденти, і не тільки вони, мають право і можливість критикувати скільки завгодно. Представники системи реагують лише на тих, хто загрожує котромусь з них безпосередньо. Загальна критика системи, до якої вдаються колишні дисиденти, не викликає занепокоєння цієї системи. Система критику просто іґнорує. Вона настільки деґрадована, що навіть не усвідомлює загрози для себе. А дисиденти відчувають, що втратили статус грізних воїнів, бо з ними ніхто не бореться.

Звернення до минулого дозволяє компенсувати сьогоднішній психологічний дискомфорт. Глузман, хоч зі сумною  інтонацією, але з явним задоволенням описує ту територію, де дуже чітко виявлялися людські характеристики мешканців зони.

Трохи роздумів і трохи портретів людей. У зоні був відтворений Радянський Союз у мініатюрі. Там сиділи бійці УПА, естонські і литовські «лісові брати», поліцаї, які під час війни служили німцям, ідейні борці з радянською владою і ті, хто просто хотів утекти на вільніший Захід. Був навіть колишній кадебіст. Він романтично пішов до «органів»,  щоб боротися зі шпигунами. А виявилося, що йому доводиться садовити звичайних радянських людей. Йому було гидко, він не витримав і в остаточному підсумку сів на 15 років.

Глузман пише про дуже симпатичних йому людей: Івана Світличного, Ігоря Калинця, Валерія Марченка, Василя Стуса, Миколу Горбаля. Так само і про слабаків, які зламавшись або стали стукачами, або в інший спосіб втратили людське обличчя. Але навіть останніх типів він описує без викривального пафосу. Намагається їх зрозуміти.

Отож, Семен Глузман намалював нам портрет тієї епохи. Його дуже корисно буде прочитати тим, кому здається, що то був рай на землі. Якщо то рай, то яким же має бути пекло?