Реабілітація Ірини Білик перед україномовним слухачем?

АБО БЛАГОДАТНИЙ ВПЛИВ ВІННИЦЬКОГО ГУРТУ «ТІК»

За всієї величезної шаноби до вінницького гурту «ТІК» на їхній останній київський концерт мене допровадила не лише журналістська цікавість, аби, як-то кажуть, з перших вуст дізнатися про останні новини у колективі. І не жагуче бажання вкотре насолодитися «весільним панк-роком з елементами філософської еротики» стало тому першопричиною. Цього разу відвідати концерт «Тверезих і Культурних» мені манулося передовсім задля того, аби міцно потиснути руку солістові гурту Віктору Бронюку за шляхетну спробу навернути в лоно рідної української пісні Ірину Білик. Щоправда, співавтором цієї революційної ідеї був ще й продюсер гурту Олег Збаращук, але позаяк до столиці він не навідався, то подячнії слова дісталися головно Вікторові. І не лише від мене одного.

Щоб там хто не казав, а спільний концертний тур української примадонни і гурту «ТІК», який нещодавно завершився, став маркантною подією у вітчизняному музичному світі. Концертний вояж охопив майже всі обласні центри України і якнайкраще прислужився для популяризації української пісні. Бо ж якщо всуціль україномовні композиції гурту «ТІК» - сьогодні добре знані в народі і їх вхітно виспівують за будь-якої оказії і дорослі, і малеча - то  це не може не тішити. А ось той факт, що наша пісенна гордість 90-х на догоду кон’юнктурі вже звіддавна майже перестала виконувати пісні праматірньою мовою, – навіває гіркий сум. Адже, починаючи з 2004 року, коли в королеви вітчизняної попси з’явився перший російськомовний альбом «Любовь. Яд» і сливе аж до сьогодні новим україномовним композиціям у її репертуарі місця традиційно не знаходилося. Та й старі витягувалися на світ Божий лише час від часу.

Чи не тому Віктор Бронюк так настирливо заповзявся виправити цю прикру ситуацію і для початку запропонував народній артистці заспівати дуетом щемно-журливу пісню «Не цілуй». І дебют вийшов направду пречудовним. А коли невзабарі Ірина та Віктор відзняли виднограй (videoclip по-аглицьки – авт.) на пісню «Зима» і зіграли в ньому ролю закоханих сніговичків, то стало зрозуміло, що на українській естраді з’явилося нове цікаве суголосся. Свіжі музичні набутки разом зі старими гітами співавторам волілося швидше винести на широкий загал і власне з тією метою й вирішили об’їхати усю Україну. «ТІК» одразу ж зголосився акомпанувати Ірині Білик під час спільного турне, заздалегодя розібравши до останньої ноти усю її партитуру. До роботи поставилися вкрай поважно та сумлінно.

І вже під час концертів Ірина вельми нахваляла хлопців і зізнавалася при цьому, що навіть сама призабула слова деяких пісень зі свого україномовного репертуару. Але тут же запевнила, що «Зіронька моя» для неї поза конкуренцією, і виконувала б її безкінечну кількість разів. А ще зірка була щиро подивована реакції людей у деяких українських містах, які були нестеменно вражені, що, виявляється, українські артисти ще таки співають рідною мовою. Як би там не було, а співачка, окрилена успіхом, планує уже восени здійснити другий із черги україномовний пісенний тур містами України. До речі, ймовірно, саме під впливом «Тверезих і Культурних» змінилися й Іринині гастрономічні уподобання. З її концертного райдеру зовсім зник алкоголь, а натомість з’явилися узвар, сало та солоні огірки. 

Намір удруге потішити українців рідномовними піснями можна потрактувати за дуже добру призвістку. Хочеться думати, що Ірина Миколаївна ще ревне прислужиться українській справі, а її повернення до рідної пісні – це не хвилева примха розбещеної світської левиці. А радше навпаки – цілком обміркований і зважений крок у кар’єрі  уславленої артистки, свідомої свого доброго українського імени. За її словами, витримати упродовж місяця більш як два десятки концертів було неймовірно складно. Тривалі переїзди що Божий день страшенно виснажували, але глядачі повсюдно влаштовували такий палкий прийом, що «усе це безперечно надихає йти второваним шляхом і в майбутньому».

Та поки поп-діва переживає другу молодість і втішається новою славою серед пошановувачів своєї україномовної творчості, гурт «ТІК» не припиняє гастролювати. Живим звуком і добірним виконанням вінницька команда відзискала собі і прихильність відвідувачів столичного клубу «Толстой». Щонайменше на дві третини зросійщена київська публіка тим не менше жваво розмела стоп’ятдесятигривневі квитки. І хоч глядачі прибували неквапом і з деяким запізненням, але вільних місць незабаром не лишилося зовсім.

Ще до початку концерту Бронюк прогулюється коридорами розважального закладу у футболці з написом на спині «Пушкаш» (сувенір з Мадярщини) і щось активно обговорює зі своїм двійником. Цю милу несподіванку утнули для нього телевізійники, але, судячи з їхніх облич, сподівалися більшого ефекту від своєї витівки. До початку концерту лишається кількадесят хвилин, а Віктора обпали журналісти, як мухи в спасівку, і ні в яку не хочуть його відпускати. І тільки зусиллями піар-директора Юлії Віктор і тур-менеджера Петра Марчука вдається вирвати зірку з чіпких лабет медійників. А далі музики заходилися правитися біля своїх струментів, перевіряючи їхній стрій, і це почасти відволікло увагу присутніх від лідера гурту. Гульк – і за якийсь час він теж виринає на помості, тримаючи обіруч голосистого полтавського баяна.

Першим музичним почастунком від «ТІКу» стає пісня-констатація зі спонукальним закликом: «Гуляй, веселись, бо Вітя при власті!». Щойно Бронюк здійнявся на сцену, як тромбоніст із трубачем, як за командою, видобувають зі своїх мідяних розтрубів перші ноти. Усі впізнають знайомий мотив та одразу ж дають волю передкам і закаблукам. Танці не вщухають і під «Білі троянди», продовжуються «Вінницькою полькою». А коли музики утнули «Баби», то вже й жижки в декого засіпалися. Відтак перейняті глибоким ліризмом і, що не менш важливо, заграні у повільному ритмі, романтичні «Очі» стають сущим вибавленням для добряче вже засапаної публіки.

Хлопці біля сцени починають запрохувати до танцю дівчат чи то навпаки і пари неквапом кружеляють у спокійному танці, а на останніх акордах Бронюк ще й під’юджує зі сцени: «Хто з ким танцював – той най того і цілує». Але для виявлення обопільних симпатій просто не стає часу, бо вже «Біла хмара, чорна хмара» розлягається з динаміків і пориває знову в шалений вихор танцю. Народні пісні у сучасному аранжуванні разом із загальновідомими семплами, майстерно вплетеними в мелодію тієї чи іншої пісні, – без цього важко уявити нинішній «ТІК». За що йому, до слова, часто й перепадає від журналістів. Мовляв, надуживають небораки чужим матеріалом. Але Бронюк і ко, до їх чести, уміють легко нав’язати контакт із грізними акулами пера і, аби обернути їхній гнів на милість, навіть присвячують їм окрему пісню. «Свєта» - так вона називається і в трьох її куплетах та приспіві оповідається невигадливу історію про дівчину-репортера, яка працює у жовтій пресі і збирає сенсації зі світу шоу-бізу.

Для представників інших професій теж не бракне музичних посвят. Зокрема, музики не забувають згадати про старшого сержанта міліції, який мусить знайти у наркомана «баян», «бо треба виконати план». А для гідного відзначення свята останнього дзвоника, який прокалатав зовсім нещодавно, зі всього розмаїтого «ТІКівського» репертуару якнайкраще надається «Пісня про вчительку». У присутніх на концерті випускників, а особливо у їхніх педагогів, хоч їх було і не гурт, аж долоні пашіють. Так завзято вони аплодують на знак вдяки за те, що і їх не поминуто увагою.

Коли ж над залею розлягаються початкові рядки знакомитого акапельного співу «Ой піду я на гору крутую», то дехто з дівчат і собі береться підтягувати на повні груди слідком за хлопцями. А частина з них, кому підтекст видається надто сороміцьким, шаріються та спускають очі в діл. Кавер-версія відомої пісні Олени Ваєнги «Знову стою одна» у виконанні «головного оленевода країни» звучить нічим не гірше від ориґіналу. Бо й те сказати, що маючи такий професійний супровід, можна дозволити собі експериментувати з будь-чим. Особливо ж викладається на сцені бек-вокалістка гурту Віка Газіна, яка просто таки заворожує слухачів своїм сценічним образом (червоною короткою суконкою з чорними смужками) та заводіяцькою натурою. Вона так задушевно виконала «Зелене листя, білі каштани», що подумалося, чи не пора чарівній вінничанці братися вже й за сольну кар’єру. 

Та й духова секція, наслідуючи її завзяття, феєрила без упину, ледве переводячи подих.

З плином часу ледь не кожне обличчя осяває радісна усмішка, а багацько хто вслід за маестро чуттєво виводить прості та незаконозисті пісенні рядки. До речі, вдалося постерегти цікаву закономірність:  відсутність надмірної замороченості в текстах гурту справляє радше позитивне враження на публіку і щораз підкреслює творчу унікальність подільських хлопаків. Свою обов’язкову програму «заслужені олені України» завершують патріотично-збадьорливою піснею з життєствердними словами: «Ми звикли, що Дніпро ревучий реве, а ненька Україна не вмерла і не вмре».

Але це був ще не кінець, як вони, певне, того сподіялися. Публіка намоглася в одну душу, аби їй зіграли ще й на біс. І тут Бронюк постав перед нелегким вибором: гай-гай, а якої ж власне уджиґнути. Хтось хотів почути про «Алкоголізм», комусь припало до смаку «Сірожине пірожине», а іншому притьма подавай «Оленів». Але позаяк ще не вродився той, щоб усім догодив, то зійшлися на тому, що хто гучніше обстоїть свій вибір, волю тих і буде виконано. У змаганні горлянок перемогли не «Дивні створіння без мозгів і без коріння», як того очікувалося, а ода кондитерському виробу. 

Нарешті – фініш! Мокрий, як хлющ, Віктор Бронюк разом із вимореними хлопцями чимчикує до відведеного їм організаторами ванькирчика, але, зручно примостившись на канапі, в інтерв’ю не відмовляє. Ба більше того, на кожне питання дає максимально розлогі відповіді.

- Вікторе, скажіть на Бога, як Вам удалося настановити Ірину Білик на праведний шлях, що з її вуст нарешті знову полилася щира українська пісня?

- Мені завжди страшенно подобалася україномовна творчість Ірини Білик. І якось я запалився божевільною ідеєю переконати її заспівати свої  українські пісні в рамках спеціально зорганізованого концертного туру. І хоча Ірина в силу різних обставин заявляла раніше, що ніколи вже не повернеться до виконання пісень українською мовою, але, на щастя, як бачите, змінила те своє рішення. І вже по завершенню туру в багатьох інтерв’ю не приховувала задоволення від участі у нашому спільному проекті. І через журналістів дякувала й мені особисто. Мовляв, я дуже рада, що Віктор мене на то всьо підбив. Бо й справді ми з Іриною, як і весь наш колектив, отримали від своїх виступів колосальний заряд позитиву, а з іншого боку – і багатьом людям влаштували прегарне свято. Майже у кожному місті наші концерти збирали аншлаги. І треба було бачити, з яким трепетом глядачі  підспівували нам і у Львові, і в Луганську.

А під час виступів на сході чи півдні України не виникало ніяких провокацій чи непорозумінь з глядачем з огляду на, так би мовити, «тотальну українізацію», яку Ви разом з Білик пропагували зі сцени?

- Та де там…У Луганську до мене підходили десятки людей і більшість їхніх висловлювань зводилася до одного: «Ребята, спасибо вам огромное за концерт. Мы раньше тут такого просто не слышали. Приезжайте к нам почаще. Мы ведь свои – украинцы. Но такая музыка у нас редкость. Мы даже не знали, что такое есть». Не менш зворушливою була і розмова у Дніпропетровську з великою сирійською родиною. Їм усім, не зважаючи на різницю у віці, страшенно подобається наша творчість. І ось вони гуртом на чолі із сивочолим дідусем вирішили відвідати наш концерт. Щойно ми завершили виступ, як глава сімейства разом з усіма домашніми зажадав зі мною зустрічі. Вони чемно подякували за гарно проведений час, а дідусь на прощання сказав таке: «Мы уже десять лет, как живём в Украине, но всё время что-то мешало заняться изучением украинского языка. Но после сегодняшнего концерта мы твёрдо для себя решили, что обязательно им овладеем, хотя бы для того, чтобы лучше понимать тексты ваших песен». Після таких зізнань приходить усвідомлення того, що ота наша робота не минає дарма. Я не претендую на загальне визнання, але коли ти бачиш, що можеш подарувати людям щось щире і вартісне, те, чого їм так бракує у повсякденному житті, то це сповнює незмірною радістю і додає наснаги. Для мене також дуже важливо залишатися самим собою за будь-яких ситуацій. Скажімо, я завжди виходжу на сцену зодягнутий у вишиванку, незалежно від того, у якому регіоні країни я виступаю. Із однаковим натхненням виконую «Ще не вмерла Україна» що в міському парку Донецька, що на центральному майдані Львова. І глядач це особливо відчуває та неабияк цінує.

- А що Вас сподвигнуло, опріч української, заспівати ще й польською?

- Коли нас запросили взяти участь у концерті, присвяченому Євро-2012, то організатори заходу попросили виконати пісню не з нашого репертуару, а розівчити якийсь відомий музичний твір однією з європейських мов. Тоді й спало на думку заспівати знану пісню «Гей, соколи!». Вона існує у двох варіантах: польському та українському. Бо й автор її – громадянин Речі Посполитої, але українець з походження Тимко Падура. Мені подумалося, якщо вже ми з поляками виступаємо співорганізаторами футбольного чемпіонату, то ця пісня якнайкраще підійде для такої події. І завдяки такому ось експромту ми здобули чимало нових прихильників і серед багатотисячної армії польських уболівальників. Хоча у нас ще й до того існували свої фан-клуби у Польщі. Зокрема у Кельце – місті-побратимі Вінниці. У якому між іншим ми дуже скоро, а саме 29 червня, даватимемо концерт. А загалом мушу сказати, що пісня не має кордонів. Я вкотре у цьому переконався, коли нещодавно мої друзі привезли мені з південноафриканського Кейптауна відеозапис, на якому темношкірі люди чотири години поспіль темпераментно дринзали ногами під наші пісні.

Сергій Іщенко-Сіроманець

Нагадаю адресу моєї поштової скриньки для висловлення опіній у приваті – 3348724@mail.ru