1992-й: мої 33, перший розкол Руху і робота в The Detroit news

На той час це було, як політ на Марс

На ФБ відбувається флешмоб: тобі називають твій якийсь рік від твого народження і ти маєш написати спогади, чим він запам`ятався. Я сів писати і багато чого цікавого позгадував зі свого досвіду в Україні і США. Картина, звісно, фрагментарна, але все одно дає якесь уявлення не лише про мене в тому часі, але і про час загалом.

1.33 роки мені виповнилося 26 грудня 1991 року. Я нещодавно відпрацював керівником прес-служби Народного Руху (Рух-прес) на референдумі за незалежність і почувався справжнім іменинником. Референдум виграли – самі знаєте з яким вражаючим результатом. А кандидат від Руху В`ячеслав Чорновіл набрав на виборах президента на 10 відсотків голосів більше, ніж на старті. Ви можете сьогодні зі мною не погоджуватися, але це теж був успіх, бо суспільство не готове було обирати своїм лідером дисидента.

Тим не менше, країна переживала  ейфорію, у повітрі висіло очікування: ну ось зараз все має змінитися на краще. Та політики мусили перед собою ставити питання: що робити, аби ці очікування здійснилися? Таке питання постало і перед Народним рухом.

Але   ейфорія незабаром почала вивітрюватися. Після Нового року у Русі формально ні, але де факто стався перший розкол. Я спостерігав за цим на Всеукраїнських зборах Руху. Більша частина рухівської еліти, в тому числі Іван Драч і Дмитро Павличко, виступили за те, щоб Рух став опорою президента Леоніда Кравчука. Останній висловив таку пропозицію. Але Чорновіл і крайові організації висловилися проти такої ідеї. Мовляв, донедавна комуніст Кравчук будуватиме номенклатурну Україну і Рух не може брати в цьому участь.

Чорновіл виступав за те, щоб Рух перебував у, як він висловився, конструктивній опозиції. Тобто критикував те, що не іде на користь країні, і підтримував позитивні моменти. Він казав, що треба виховати власні кадри, які б взяли владу у свої руки.

Всеукраїнські збори проходили дуже нервово. В кінцевому підсумку досягли компромісу, обравши трьох співголів – Чорновола, Драча і Гориня. Але де факто керував Чорновіл, бо він був найпопулярнішою фігурою в організації. Майбутнє показало, що розумна  теоретична теза Чорновола про власні кадри на практиці втілена не була. Рух потім розколовся уже не де факто, а де юре.

На початку 90-х це була дуже впливова масова організація, яка являла собою приклад ефективної самоорганізації. Дуже прикро, що цей потенціал не був використаний.

Я абсолютно позбавлений владних амбіцій. І тому за всіма цими змаганнями на Всеукраїнських зборах спостерігав із подивом. Бо така боротьба була мені глибоко чужа. Тепер розумію, що майбутні розколи  Руху були закладені саме тоді.

2. Влітку 1992 року сталася супер-пупер подія. Я на три місяці  поїхав стажуватися до США за програмою The National Forum Foundation. До того за кордоном був лише у Британії, де зустрів серпневий путч 1991 року. Але у Британії я провів два тижні і то читав там лекції для діаспори – так що більше познайомився з життям діаспори, ніж, власне, Англії.

Чому подія була супер-пупер? Це сьогодні я, коли лечу за кордон, зустрічаю молодих людей, котрі їдуть на  навчання чи роботу. Сьогодні не треба вже ніяких дозволів і характеристик від райкому, щоб випустили. Досить знайти ресурси і дорога відкрита. А на той час це було, як політ на Марс. Українці, яких за комуністів  майже не випускали за кордон, починали відкривати для себе інший, не комуністичний світ. І що дуже показово: перед попередньою поїздкою до Великобританії я ще мусив просити дозволу в держави на виїзд. Це на той час вже була формальність, але тим не менше. 1992 року жодних дозволів просити вже не треба було.  

Стажування у США складалося з трьох частин. Перший місяць це ознайомлення із політичною системою. Зустрічі з урядовцями, посадовцями, політологами і так далі. Якісь особистісні враження від цієї частини я  погано пам`ятаю.

Друга частина – це робота в штабі кандидата в Конгрес Калі МакСлеров -  Kaly MacSlarrow. Здається, в мене іще десь валяється червона  футболка із гаслом «MacSlarrow for Congress». Я, спостерігаючи за урядовцями під час першої третини стажування, які неодмінно були в костюмах з краватками, також їхав до штабу передвиборчої кампанії  у піджаку з краваткою. А, приїхавши, побачив начальника штабу в шортах і майці. Мої уявлення, що там на роботі  всі ходять у краватках розвіялися. На державній службі – так. В усіх інших структурах – хто як забажає.  

Начальник штабу був молодий чоловік років 28-ми. Того ж дня він запросив мене на прийняття, де кандидат в Конгрес збирав гроші на кампанію. Він  вбрався у костюм, який мав у машині. Там «мій кандидат», чоловік років трохи більше тридцяти,  разом з дружиною спілкувалися з гіпотетичними прихильниками з багатіїв і просив підтримати його кампанію фінансово.  Там я на власні очі побачив як відбувається фондрейзінг – такого слова ми тоді ще не знали.

Я приїхав з країни, де в магазинах було порожньо. Купували не те, що хотіли, а що було. Я не подбав про те, щоб купити собі щось за перший місяць перебування у Вашингтоні, бо ходив  на зустрічі в джинсах. Тому моїм вихідним одягом були світлі туфлі німецької фірми «Саламандра» з пряжечками, сірі штани і сірий піджак. Мабуть, досить кумедний вигляд як для вечірнього прийняття. І мене одні пані підколола: «Very nice suit». Я зрозумів, що вона знущається і відчув, що зазвичай дружелюбні американці можуть бути недоброзичливими. Громадяни дурної країни, яка не здатна забезпечити їх нормальним  одягом, завжди виглядатимуть телепнями.

Зараз вже не пригадую, чим я займався в тому штабі. Але мій кандидат в конгресмени не пройшов. Думаю, що не став він політиком і пізніше. Бо я ніколи не  зустрічав його імені.

3. Третя частина стажування проходила  у Детройті. Перед від`їздом до цього міста  сталася кумедна подія. Нам зателефонував мешканець Нью-Йорка Грант Довсон – якщо не помиляюся з іменем. Розмовляючи російською, розповів, що він любитель слов`янських мов, знає їх кілька  і,  дізнавшись, що  в США є стажисти   з України, він хоче нас по черзі запросити до себе в Нью-Йорк. Він в цьому зацікавлений, щоб практикувати мови. Запропонував:  він оплачує половину дороги , а проживання і харчування бере на себе. Пропозиція була приваблива і я поїхав першим.

На другий день після мого приїзду Грант демонстрував невдоволення. Я ніяк не міг зрозуміти, в чому річ. Уже після повернення з Детройта я зрозумів, чому. Історію стосунків з ним мені розповів Ігор (прізвища не пам`ятаю) аспірант Інституту міжнародних відносин.  Він поїхав туди після мене. «Увечері ми сидимо з ним на такій кушетці, плече в плече і він показує мені  альбом з сімейними фото, - розказував Ігор, - Я відчуваю, що з ним щось не так. І раптом він бере і рукою пестить мені щоку. Я відхилився: «Що з вами?». Він: «Я думав, що тобі буде приємно».

Певне, ми натрапили на самотнього гомосексуаліста. І він на другий день вранці показував своє розчарування, бо я навіть не дав йому шансу позалицятися. Інакших причин я не бачу.

А загалом ми погуляли містом непогано.  Я сказав, що хочу побачити колишніх радянських людей на Брайтон Біч. Ото нічого кращого тоді не придумав! Ми поїхали туди. Зазирнули навіть в знаменитий ресторан «Одеса». Як зараз пам`ятаю весь жах цього закладу. Дикий такий совковий кіч. Це навіть описати неможливо.

Дуже кумедно виглядали магазини з написами англійськими літерами  - «Gastronom». В СРСР гастроном – була найпопулярніша назва продуктового магазину. І радянські американці давали не тільки відповідну назву, але і  стилізували їх під радянські магазини. Різниця полягала в тому, що в американських гастрономах вітрини були заповненні продуктами, а в радянських вони були майже порожні.

Це Нью-Йорк, але 2012 року, через 20 років після перших відвідин. 

Наступного дня я  пішов погуляти  Нью-Йорком сам. Приїхав до Статуї Свободи. Коли стояв в черзі на паром,щоб рухатися назад, то зустрів Вадима Долганова, на той час співробітника посольства України в Росії, майбутнього прес-секретаря президента Леоніда Кучми,  і Володимира Ланового, який, здається, тоді обіймав посаду віце-прем`єра. Це була дуже приємна несподіванка зустріти своїх за кордоном. Я з ними привітався радісно, як з рідними. Тоді ж не було ні Фейсбуку, ні скайпу, які створюють ілюзію не відірваності від свого звичного життя. Тоді справді за океаном і значило за океаном. Тому такі зустрічі мали особливу емоційність.

Піднявся на величезний хмарочос The Empire State Building – згори відкривалася вражаюча панорама міста. Це сьогодні в Києві є, хоч і невеликі, але власні хмарочоси. А на той час це виглядало екзотикою. Я зрозумів, на скільки точний вислів про Нью-Йорк – «кам`яні джунглі». Правда, крім каменю, там повно парків і скверів.

Там же на даху хмарочоса почув українську мову. Виявилося, що це пан Петро Часто, який емігрував з Ужгорода. Він працював журналістом у найстарішій американській газеті «Свобода». Ми з ним сфотографувалися на пам`ять.  Він мені прислав ці фото. Петро Часто працює в «Свободі» і зараз.

4. У Детройті я стажувався  в газеті «The Detroit news». Жив у родині репортера цієї газети на ім`я Марк Пулс. Він там мешкав разом з дружиною Деніс, яка викладала дітям танці.

Пишучи ці спогади, я подивився сайт газети і дізнався жахливу новину: колишній репортер газети Марк Девід Пулс після тривалої хвороби помер 12 вересня 2013 року – трохи більше місяця від того дня,коли я пишу ці рядки. Згідно з некрологом, він працював у газеті з 1990  по 2002 рік. Потім він був автором і співавтором кількох книжок з історії. Одна з них дістала американську нагороду. 2009 року йому діагностували м’язову дистрофію. Він не міг рухати руками і ногами. Певне, це стало причиною смерті.

У некролозі згадуються батьки, брати і сестри, але не дружина. Можливо, вони розлучилися.

Однак, того року, коли я жив у них це було веселе подружжя. Вони мали трикімнатну (за нашими критеріями)  квартиру,  приблизно таку ж пошарпану, як і моя трикімнатна хрущовка в Києві. Різниця полягала лише в тому, що нас в трьох кімнатах жило троє, а Марк з Деніс жили удвох. У вітальні в них були канапи без ніжок і вони підставляли під них стоси книжок. У моїй спальні був мінімум меблів, а спав я на спеціальному дерев`яному настилі, який лежав просто на підлозі.

Вони мали кожен по машині. Але авта були дуже старі. Одного разу, коли Деніс везла мене додому з редакції ми побачили як з з-під капота валить дим. Вона зупинила машину просто серед дороги і, якщо зараз не помиляюся, потушила  вогонь вогнегасником. Як ми добиралися додому – зараз не пригадую.

Там я побачив, що американці далеко не завжди багаті і пузаті, як це нам уявлялося. Попри свою не дуже велику заможність, Марк і Деніс не сумували. Вони були сповнені оптимізму.  Взагалі, якоюсь мірою я описав їхню родину в чи то у великому оповіданні, чи то у маленькій повісті «Любовна пригода в «Рудому Джо», яка друкувалася у двох на той час популярних газетах – «Молоді України» і «Киевских ведомостях».

Кілька слів варто сказати про сприйняття американцями України. Якось Марк і Деніс запросили мене у гості до Маркових  батьків, які жили  у передмісті Детройта. Це була багатодітна родина, мала десь шістьох дітей. Ми пообідали на галявині біля їхнього будинку, а потім мама Марка дещо втаємничено запросила мене до самого будинку. Вона мені вирішила показати комп`ютер. Взагалі-то,  в Україні на той час це була рідкість, але я працював у Русі, який українська діаспора забезпечила технікою. Тому для мене він не становив якоїсь дивовижі. Правда, там була певна особливість: мама Марка читала з компа новини. Думаю, що то були початки інтернету.

Потім вона сказала, що якби я в них переночував, то завтра ми могли б сходити до зоопарку.  Я відповів, що в моєму рідному місті є  зоопарк, де я неодноразово бував. Цим викликав її здивування. Припускаю, що вона сприймали колишній СРСР  як якусь вже зовсім здичавілу  країну.

Потім мене запросив до себе у гості завідувач відділу газети, де я стажувався. Це була якась вечірка, куди прийшли і його друзі – подружжя. Вони радісно повідомили, що мають для мене сюрприз – платівку з російськими народними піснями. Уявіть собі ситуацію. Сиджу я в далекій Америці. Їм барбікю і запиваю вином. А з програвача лине «Волга, Волга, мать родная».

Перед тим я їм делікатно пояснював, що я не росіянин і краще б якесь американське кантрі послухав. Але вони не зрозуміли. Мабуть, думали, що в СРСР  всі росіяни. В якийсь момент мені  набридло слухати російські пісні  і я попросив господиню змінити платівку. Ми з нею потанцювали під запальний американський фолк.

Професор детройтського The Wayne State University українка з діаспори Віра Андрушків запропонувала мені прочитати  лекцію про українсько-російські стосунки. Розуміючи, що американці вельми туманно уявляють, що відбувається на пострадянському просторі, я говорив про найпростіші речі. Але, судячи з характеру запитань, вони не дуже усвідомили це після моєї лекції. Сутність цих питань сьогодні не пам`ятаю, але своє враження запам’ятав дуже добре. Правда, знайдеться хтось, хто скаже, що лектор з мене ніякий. До речі, за лекцію мені заплатили гонорар – 100 доларів.

Правду сказати, в газеті «The Detroit news»  я не помітив  якихось особливих новацій, які б дуже відрізняли американську газету від нашої. Ну хіба що вони багатшими були. І я іноді їздив з деким з репортерів на завдання. Пригадую, там був журналіст,  який свого часу воював у В`єтнамі. Він сідав у машину, їхав на прес-конференцію і писав звідти репортаж. Нічого особливого. У нас це називають паркетною журналістикою.

Я надрукував у цій газеті дві колонки. За одну з них мені заплатили 100 доларів, за другу – 75. Моя зарплата в Україні була еквівалентна десь 10 доларам. Відчуваєте, яким багатієм я став?

Недавно оголосили, що Детройт став містом банкрутом. У той час я не помічав у ньому нічого особливого. Місто було як місто. Можливо, тому, що на той час ми навіть уявити не могли, що можуть існувати такі проблеми. Лише зараз ми дозріли до усвідомлення цього.

У Сполучених Штатах було все. На відміну від колишнього СРСР, де ще на той час в магазинах було порожньо. Але все ж таки там такі прісні помідори, як вата. А я помідори дуже люблю. Коли наприкінці серпня я повернувся в Україну, то найбільша насолода була: наїстися наших солодких помідорів. Правда, за ними треба було стояти в черзі.