Аналогії листопадового Донецька-2011 та жовтневого Києва-2004

Режим переступає межу. Розв’язка наближається.. Невже сталося те про що попереджали і чого так остерігалися? Пролилася перша кров протесту…

 Невже сталося те про що попереджали і чого так остерігалися? Пролилася перша кров протесту…

 Не просто прямо зараз розібратися в тому, що насправді відбулося в Донецьку сьогодні, 27-го листопада. Чи справді смерть літньої людини стала наслідком дій влади (неважливо, чи це «діло рук» працівників МНС, чи бійців МВС, чи навіть «братків» – тепер це все злилося в одне ціле)? Але скажіть мені, чому я вірю в те, що таке можливо, щоб у нас в центрі міста затоптали на смерть інваліда, який мирно захищає свої права? І чи вірите в це Ви?

Ось у чому біда – мільйони людей не просто вірять, а переконані, що нинішній режим за ціною не постоїть! Після того, що було у парламенті в квітні 2010 року під час ратифікації Харківських угод, після «святкування» 20-річчя Дня незалежності, побиття демонстрантів біля Печерського суду (список кожен продовжить сам).

Я бачив пусті очі «офіцерів», котрі не можуть розумно пояснити, чому вони не дають прогулятися центром міста мирним громадянам та не перешкоджають незрозумілим типам бити людей; бачив очі рядових бійців (часто зі сльозами), котрих змушують ганяти бабусь по майданах. Все це наше сьогодення і свідками таких сцен є тисячі, мільйони українців. На цьому тлі аргументи міліції, прокуратури і інших каральних органів не мають жодного значення. Я не вірю цьому режиму, це не моя «держава»!

Історія вчить…

Сьогодні, 27.11.11р., яскраво пригадалося 23-тє жовтня 2004-го року. Працював тоді неподалік від приміщення Центральної виборчої комісії. Йшов додому після робочого дня і зайшов поспілкуватися із демонстрантами перед ЦВК. Розмова була різною за тональністю та аргументацією. Одні говорили, що тодішню владу потрібно гнати зараз раз і назавжди, інші навпаки – переконували: «ну сидел, у нас каждый третий сидел. Значит, нормальный мужик!». І ті, і інші, були налаштовані насправді конструктивно; наче, нічого не віщало біди. В той час я подумав: «може якось все налагодиться, люди не хочуть протистояння». Зайвий раз переконався, що моя позиція по принципу «хата з краю» була на той час адекватною. Нехай ці яники і ющі самі розберуться; нам-то, що до цього?…

Всього за півгодини (час за який добрався додому) моя позиція змінилася кардинально! Увімкнувши телевізор, побачив репортаж з-під стін ЦВК, де 25-ть хвилин тому відомі невідомі особи, при бездіяльності міліції, молотками та іншими предметами били людей (в розмовах, знаючі люди та очевидці підтвердили мені цей факт). Тобто, затримавшись на 5-ть хвилин біля ЦВК, під цю молотильну потрапив би і я?! Українців хотіли залякати, а вийшло навпаки. Особисто я тоді зрозумів, що дороги назад немає і стало так соромно за свою пасивність до цього! Як міг кинувся у вир революції, замолюючи попередню байдужість. Нас було мільйони. До падіння режиму залишалося 30 днів…

Теперішній листопадовий напад на наметове містечко в Донецьку зайвий раз засвідчує аналогічне – сидіти мовчки, сподіваючись, що все якось обійдеться без нас є помилкою. А якщо протестуючий пенсіонер справді помер від дій «сторожових псів режиму», то це ще жахливіше подій 2004-го.

Урок та шанс

Не доборолися, розслабилися… Можна підібрати багато епітетів-пояснень тому, чому в 2010-11-му Україна повернулася в 2004-й. За нашу слабкість історія жорстоко карає і, водночас, дає зрозуміти всю значимість подій пізньої осені 2004-го. Тепер країна чітко розуміє, що чекало б її після перемоги тодішніх, які стали теперішніми. Усвідомлюють це, як колишні «помаранчеві», так і «біло-голубі» майдани. Історія дає Україні повторний шанс.

До падіння режиму залишається…