"Гібридна країна". Чи все таки режим?

Нещодавно журнал The Economist надав рейтинг країн світу під назвою Democracy Index-2011. Згідно з ним Україна за 2011 рік втратила 12 позицій і перейшла до категорії "гібридний режим".

Прочитавши в новинах про "гібридизацію" України, спочатку якось різонуло, бо гібрид – це скоріше десь з біології чи хімії. Але придивіться уважно до того маразму, який відбувається в державі та суспільстві кожного дня.

Мимоволі приходиш до висновку, що британські аналітики, самі того не усвідомлюючи, "попали" в десятку і дали дуже точне визначення режиму, в якому ми живемо.

Аналізуючи події року, що минув, виділю кілька з найбільш яскравих моментів, які характеризують наше буття і знаходяться десь на межі маразму, "гібридності" і всезагальної шизофренії.

Народ vs Держава – перші у світі

Є речі, за які Україна займає лідируючі позиції в світі. На жаль, рідко, коли вони стають предметом для гордості, наприклад перші місця за рівнем корупції, або поширення СНІДу.

Але є ще одна просто вбивча статистика – Україна займає одне з перших місць в Європі за кількістю поданих справ до Європейського суду з прав людини. Можливо, в когось це і викликає позитивні емоції, мовляв, який прогресивний народ, що із захистом своїх прав доходить аж до Європейського суду з прав людини.

Як на мене, підстав для радості мало. Ця статистика дає дуже однозначний вирок – українець тотально не вірить у можливість знайти правду в українських судах.

Особисто стикався навіть з такими міркуваннями, що "швидше би пройти всі судові інстанції в Україні, щоб з’явилося право звернутися до Європейського суду".

Уявляєте? Людина йде до суду, наперед знаючи, що нічого з цього не вийде і свої надії покладає тільки на Суд, який знаходиться за межами України.

Зовнішня політика – а мені що, розірватися?

2011 для України повинен був стати знаковим з точки зору реалізації стратегії зовнішньої політики. Ще ніколи ЄС не докладав таких колосальних зусиль, щоб надати Україні шанс долучитися до політичної асоціації та європейської інтеграції.

Але ще ніколи такого не було, щоб влада, гучно заявляючи про бажання інтегруватися з ЄС, робила все наперекір здоровому глузду, ще й нахабно обманюючи своїх партнерів.

Результат – фактичний провал як європейського напряму, так і з росіянами ні про що не домовилися.

Віддавши всі можливі козирі – від інтеграції в НАТО до перебування російських військ на українській території до 2042 року – залишилися ні з чим, а знущальні пасажі Путіна в український бік в момент оголошення домовленостей з Туреччиною щодо Південного потоку, стали квінтесенцією відновленої дружби між народами.

А люди кажуть, що наші керманичі великі спеціалісти у картярські ігри. Щось з "блєфуванням" не вийшло, може таланти притупляються?

Взагалі зовнішня політика стала схожою на мавпу з відомого анекдоту, яка не може ніяк пристати ні до розумних, ні до красивих. Їй що розірватися?

Знищити мову? Це ж наше гасло!

Хтось собі може уявити державу, в якій партія, що користується найбільшою популярністю серед виборців, йде на вибори з гаслом – "знищити державну мову"?

Маразм, чи не так? Але тільки не в нас, бо нинішня партія влади, коли заявляє про російську як другу державну, тим самим має на меті знищення української.

Навіть не маючи поки що, на щастя, відповідного закону, такого режиму максимального сприяння не має жодна іноземна мова в жодній нормальній країні, як російська в Україні.

Від телебачення до книговидавництва, від офіційної для цієї влади церкви до кабінетів на Банковій, Грушевського і всіх "удільних губерніях".

І все це відбувається під "воплі" про дискримінацію в Україні російської мови і необхідність її рятувати.

Навіть законопроект розробили і подали до Венеціанської комісії, мовляв, "подивіться, як ми захищаємо мови національних меншин. Похваліть, нарешті, нас".

Яке ж було здивування, коли шоковані європейці дали висновок – законопроект загрожує існуванню державної мови.

В’язниця

От не дарма кажуть, що в Україні люблять ображених. Чому для того, щоб отримати перше місце в політичних рейтингах, обов’язково потрібно опинитися у в’язниці?

Останні соціологічні опитування, за якими Тимошенко випередила на 3% Януковича, – найкраще цьому підтвердження. Це треба було, щоб країну довели до страшної психологічної, економічної, соціальної ями, щоб народ почав прозрівати. Парадокс.

Але на цьому парадокси не закінчуються. Згадайте, хто зараз найзаповзятіше вимагає визволення Тимошенко з-за грат. Чи не "противсіхи" часом?

Дорога ти наша, адміністративна реформа

У 2011 українські платники податків повинні були б зітхнути з полегшенням. Нарешті! Проведена адміністративна реформа, скорочені "роздуті" штати чиновників, зекономлені бюджетні кошти.

Але, не поспішаймо радіти, бо режим "гібридний", якщо хтось призабув. Не кажучи вже про те, в яку "копієчку" вилилося платникам податків проведення самої адміністративної реформи, на увагу заслуговують дуже промовисті цифри.

У бюджеті на 2012 рік передбачено збільшення фінансування Державного управління справами (що не підзвітне ні податковій, ні Рахунковій палаті) на 569 мільйонів гривень; видатки на Генеральну прокуратуру збільшуються на 126%; видатки на перевезення вищих посадових осіб збільшено вдвічі; видатки на санаторно-курортні заходи ДУСі збільшується на 100%; забезпечення МВС – збільшено на 51 %.

Ось Вам і скорочення видатків!

Маєш телевізор? Забудь про соціальну допомогу

У минулому році українці стали свідками цікавого експерименту по перевірці непрямих доходів громадян. Вирішили перевірити матерів-одиначок, які претендують на соціальну допомогу! Про їхні доходи інспектори управлінь праці і соціального захисту розпитуватимуть сусідів.

Соціальну допомогу не призначатимуть тим жінкам, які мають хоча б якусь сучасну побутову техніку, або більш-менш нормальний ремонт.

Ось такі "гібридні" експерименти ставлять над українцями. Це при тому, що немає жодної реакції на сотні викривальних журналістських розслідувань про те, як живуть нинішні чиновники.

Хоча знаєте, якщо народ закриває очі і мовчки спостерігає за тим, які статки мають його ж утриманці-чиновники, то може таки експерименти – це по ділу?

Революція? Але на кухні

Подивишся опитування, в Україні прямо передреволюційна ситуація. 52% українців готові брати участь у протестних акціях. Хто брав участь у різних мітингах протягом року, згадайте, скільки виходить народу? Малувато, правда? Зовсім не відповідає соціології.

Ось і в сусідній Росії сиділи-сиділи на кухнях, розповідаючи тишком-нишком, як все погано. Вирішили вийти на вулицю, але не тут то було. Режим так "закрутив гайки", що навіть на протестні акції можна прийти у відведеному місці, у відведений час, пройшовши при цьому принизливу процедуру через рамки-металошукачі.

Нам поки такий формат протестів важко собі уявити, але це реальність.

В українських реаліях причина полягає в тому, що готові захищати своє, власне, але не готові ставати на захист колективних цінностей. Не дарма ж існує дуже влучна приказка, що "коли приходили забирати священників, я не вийшов, бо не священик. Коли забирали євреїв, я не вийшов, бо не єврей. Коли прийшли за мною, вже не було кому мене захистити".

Справді, неприємно якось почувати себе громадянином "гібридного режиму". Потрібно щось змінювати. Можливо, треба почати з себе?

Бажаю змін в Новому році. Христос Народився!