Інша Росія

Мій нещодавній візит до Москви у листопаді цього року був для мене знаковим.

По-перше, я привіз з Московії до Києва відчуття неминучих внутрішніх змін, які стали неочікуваною для багатьох реальністю вже у грудні. По-друге, місцеві шовіністи своєрідно відреагували на мою поїздку і віднесли до категорії українських націоналістів, які, за твердженням деяких представників доволі неоднозначної громадської організації «Русский мир», ототожнили народного депутата України з політиком, покликаним якимось магічним чином підірвати основи російської державності. Це так вони розцінили мої відвідини цькованої російськими спецслужбами Бібліотеки української літератури у Москві та ініційований моїм фондом «Українська ідентичність» виступ фольклорного ансамблю «Криниці» з Чернігівщини в Українському культурному центрі на Арбаті. Приємно, що російські шовіністи-українофоби при цьому поставили мене в один ряд з такими відомими «антиросійськими діячами» як Дмитро Павличко та Ліна Костенко.

Скажу відверто: така реакція антиукраїнських сил у Москві мене не лише не засмутила, а навпаки – зайвий раз переконала у тому, що наша політична сила стоїть на правильному шляху. Цей шлях – захист національних інтересів країни, в якій народився та виріс, в якій живеш і з якої за будь-яких обставин не маєш намір нікуди їхати. Бо вона твоя, вона єдина. І любов ця базується не на ненависті та протиставленні себе іншим націям і народам, а навпаки – на повазі до своїх сусідів.

А от решта закидів представників «Русского мира», м’яко кажучи, здивувала. Таких дрімучих розмірковувань мені давненько не доводилося читати. Одразу чомусь згадалися радянські часи, коли, страждаючи від власних комплексів неповноцінності, керівна верхівка намагалася у доволі незграбний спосіб принизити ідеологічних суперників. Не буду нагадувати, що з цього вийшло.

Однак я чомусь глибоко переконаний у тому, що ці критикани-захисники становлять меншість в сучасній Росії. Останні численні маніфестації в Москві та інших російських містах довели справедливість такого твердження. Коли, затамувавши подих перед монітором комп’ютера, слухав виступ російського блогера Навального, я розумів, що є інша Росія. Коли, відчуваючи мороз по шкірі від багатотисячних мітингів на вулицях Москви, вдивлявся в обличчя москвичів, я розумів, що є інша Росія.

Росія, яку люблять не за нафто- та газодолари, не за приниження інших націй  народів, не за її корисні копалини та можливість «нагибати» інших в ім’я власного самоствердження, а лише за те що вона – Вітчизна.
Я чомусь залишаюся глибоко переконаний у тому, що більшість добре вихованих та освічених громадян, для яких слово "демократія" не лише порожній звук, навряд чи прагнуть використовувати газопроводи як зброю у зовнішній політиці. Я чомусь продовжую вірити у те, що заради задоволення імперських амбіцій ці люди не будуть віддавати накази стріляти в представників інших народів та національностей. Мене не залишає відчуття, що саме з такими людьми можна реалізовувати численні економічні або енергетичні проекти, оскільки вони позбавлені комплексів «втраченої імперії». 
  
Не хочу помилятися, бо вірю в іншу Росію…    
 
Олег Ляшко,
народний депутат України,
Лідер Радикальної партії