Хто і коли оголосив війну мешканцям гуртожитків, достеменно невідомо. Але відтоді сотні тисяч людей зі своїми родинами продаються і перепродаються, втративши надію на збереження навіть такого даху над головою, як у знаменитому Кудюкінському гуртожитку, що в селі Коржі. Нас охопив жах, коли ми переступили поріг цієї будівлі: обдерті, поїдені грибком стіни, які ніколи не бачили ремонту, обірвана електропроводка з місцями оголеними дротами, провалена гнила підлога із зяючими ямами, у яких у постійній темряві й ноги недовго поламати. А ще – трупи собак і пацюків, що валяються на підлозі в порожніх кімнатах. За такий рай той самий Павло Кудюкін вимагає з кожного з пожильців по 650 і більше гривень орендної плати на місяць.
Досі в Коржах ніколи не знали кріпацтва
Село Коржі розташоване у Баришівському районі на лівому березі річки Трубіж. Має 37 вулиць. Населення – близько 1600 чоловік. Село назване на честь козака Коржа, який, за переказами, оселився тут у XVII столітті. Перша письмова згадка про Коржі датується початком XVIII століття. У списку Баришівської сотні згадується, що в с. Коржі було всього 15 козацьких і 9 селянських дворів. У 1890 році у виданому в Полтаві «Сборнику по хозяйственной статистике Переяславского уезда» опубліковані дані про Баришівську волость, де читаємо: « В селі Коржі налічувалося 84 господарства, населення 408 чоловік, в тому числі чоловіків 197, з них грамотних 8, жінок – 2, коней 46, волів 91, корів 106». У книзі «Описи козацького намісництва XVII ст.» говориться: «Більшість поселень ділилися за двома адміністративними системами: сотенно-повітовою та повітовою. Баришівка і більшість населених пунктів входили до Остерського повіту. Козаки Баришівської сотні належали до Переяславського полку. В сотню, крім містечка Баришівки, входили села Ядлівка, Гостролуччя, Рудницьке, Селище, Бзів, Сулимівка, Мала Стариця, дєрєвні (села без церков) Дернівка, Коржі». Про належність до козацької сотні свідчать прізвища жителів села: Житник, Великоіваненко (у списку Баришівської сотні значилися козаки Іван Великий та Житник, згадується і якийсь невідомий козак із с. Коржів з Діаментовських козаків), Куценко, Чайка. Місцеві жителі кажуть, що у Коржах ніколи не знали кріпацтва. Тому тут і понині в людях живе незламний козацький дух.
Мародерство з розмахом!
У 1971 році в Коржах було розпочато будівництво Семенівської свинофабрики. За первинним проектом її потужність повинна була становити 36,5 тисячі голів з поступовим доведенням до 108 тисяч. У 1977 році Семенівська свинофабрика була перейменована на радгосп-комбінат «Семенівський», а у 1986 році – на радгосп-комбінат «Трубізький». З переходом України на ринкові відносини у серпні 1996 року наказом фонду Державного майна України радгосп-комбінат «Трубізький» перетворений на відкрите акціонерне товариство «Коржівське».
Коли підприємство будувалося, одночасно зводилися і будинки для працівників, а також Будинок культури (громадський центр), готель, будинок побуту, магазини, банно-пральний комбінат, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок, школа, 14 чотириповерхових будинків, гуртожиток. Саме цей гуртожиток, розташований за адресою: провулок Шкільний, 1, став останнім часом сільським каменем спотикання. Як розповіла «Вістям Київщини» сільський голова Ірина Стомаченко, гуртожиток, збудований державою та введений в експлуатацію 30 жовтня 1974 року, всупереч чинному законодавству і досі не переданий на баланс територіальної громади села. Внаслідок цілого ряду махінацій і перепродаж він, як і готель, Будинки побуту та культури разом з бібліотечним фондом, магазини, банно-пральний комбінат та фельдшерсько-акушерський пункт, опинилися у власності товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-фінансовий дім NAVIGATOR», а якщо точніше, в руках Павла Вікторовича Кудюкіна. І жодної копійки від тієї приватизації не потрапило до сільського бюджету.
Станом на 01.05.95 р. гуртожиток перебував на балансі державного радгоспу-комбінату «Трубізький», – продовжує розповідь Ірина Вікторівна. – Наказом регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області № 5/91-ВП від 27.06.96 р. затверджено акт оцінки вартості майнового комплексу радгоспу-комбінату «Трубізький», відповідно до якого будівля гуртожитку не була виключена з вартості майна цілісного майнового комплексу. 26.07.96 р. регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області затверджено план приватизації радгоспу-комбінату «Трубізький», до якого гуртожиток не було включено. 02.08.96 р. радгосп-комбінат «Трубізький» перетворено на ВАТ «Коржівське», до статутного фонду якого включено нерухоме майно – будівля-гуртожиток. 23.12.05 р. ВАТ «Коржівське» продало будівлю гуртожитку приватному підприємству «Племзавод Трубізький», а 12.03.07 р. ПП «Племзавод Трубізький» перепродало гуртожиток ТОВ «Торгово-фінансовий дім «NAVIGATOR», котрий володіє ним і понині. Показово, що всі згадані вище підприємства належать тому самому Павлу Кудюкіну, який сам собі двічі перепродав згаданий гуртожиток разом із його мешканцями.
– За законом при ліквідації державного підприємства всі житлові будинки і гуртожитки повинні бути передані на баланс місцевого органу влади, – каже сільський голова Ірина Стомаченко. – Але цей гуртожиток не був переданий на баланс сільради. У 2005 році ВАТ «Коржівське» звернулося до сільської ради, щоб вона своїм рішенням надала доручення Баришівському БТІ сформувати текст свідоцтва про право власності ВАТ на гуртожиток. Сільська рада дала такий дозвіл. У 2008 році під час перевірки Баришівською міжрайонною прокуратурою було внесено протест на це рішення, оскільки ВАТ «Коржівське» не подало ніяких правовстановлюючих документів. Тобто, крім заяви, нічого не було. Вони не довели, що це – їхня власність. Після протесту прокуратури сесія сільради скасувала оте попереднє рішення. Після того було подано в суд, щоб повернути гуртожиток до державної власності. А потім з державної власності вже передати до комунальної. З цього приводу було дуже багато судових процесів. Київський обласний господарський суд прийняв рішення про те, що дійсно треба повернути це майно до державної власності, бо підстав його передавати у ВАТ «Коржівське» не було. Але у ВАТ «Коржівське» цей гуртожиток разом з людьми, які там живуть, купив племзавод «Трубізький», а потім, знову-таки з пожильцями, перекупив «Навігатор». Хоча власник усіх трьох фактично один і той же Павло Кудюкін, який двічі перепродав його сам собі. І оце з 2008 року триває судова тяганина. Причому адвокати говорять, що правда на нашій стороні. І дійсно так повинно бути. Але суди приймали рішення, які вигідні були Кудюкіну. Дійшло до Верховного Суду. Але й він прийняв рішення на користь Кудюкіна. І це попри те, що права мешканців гуртожитку захищає спеціальний закон.
Гуртожиток, з якого, як стверджують його мешканці, обманним шляхом з порушенням низки законів і навіть самої Конституції, їх виписано без надання іншого житла, юридично завис у повітрі. Адже земельна ділянка під ним знаходиться у комунальній власності села. Вона ні в оренду, ні в приватну власність нікому не передавалася. Але кого це хвилює, якщо в пана Кудюкіна достобіса грошей?!
– Там багато проблем з цим гуртожитком, – веде далі сільський голова. – Після того як мешканцями підняли плату в 14 разів, вони почали звертатися до сільської ради, прокуратури за захистом своїх прав. Тоді Кудюкін подав на дві найактивніших сім’ї у суд на виселення. Це вже вдруге таке робиться. Їм відключали зразу світло, потім газ… Ми були в суді, так там Кудюкін сказав, що в його планах є реконструкція і перебудова цього гуртожитку. І взагалі сказав, що це вже не гуртожиток, а будівля.
Багатий бідного тусає та ще й б’є, затим, що гроші є
Коржівський гуртожиток, розташований у Шкільному провулку, зустрів журналістів «Вістей Київщини» сирістю і холодом. У довгому коридорі немає ні вікна, ані освітлення, тож до помешкання на першому поверсі, де разом з чоловіком і двома неповнолітніми дітьми живе Олеся Молчанова, ми пробиралися навпомацки, тримаючись за поїдену грибком стіну. Та й то мало ноги не поламали, спотикаючись об нерівні краї прогнилої підлоги. Сама ж, з дозволу сказати, «квартира» із двох невеликих кімнаток, передбанника й туалету справила на нас гнітюче враження. Водяного опалення в приміщенні немає. Тож помешкання зігрівається електричними обігрівачами. Їжу господиня також готує на електриці. Стіни поїдені грибком. Схоже, що за всі 38 років існування гуртожитку це помешкання жодного разу не бачило ремонту. Так само, як і весь перший поверх цієї занедбаної будівлі.
У супроводі Олесі Молчанової та сільського голови Ірини Стомаченко пробираємося на загальну кухню, яка вже давно заслуговує на визначення «колишня». Старезні газові плити відключені від мережі, іржаві водопровідні труби вже давно забули, коли в них булькала вода, столи для приготування їжі вкриті, мабуть, ще доісторичним пилом і брудом. На підлозі купи сміття. Поруч зяє виламаними дверима вхід до двокімнатної оселі, в якій уже давно ніхто не живе. Проходимо всередину, і погляд спотикається об труп невідомо коли здохлого маленького собаки. Якби не мороз, труп уже давно засмердівся б. Але не це хвилює коменданта гуртожитку Людмилу Конюх, яка немов розгнівана фурія накинулася на мешканців гуртожитку, котрі спілкувалися з журналістами. Вони, мовляв, і такі, й сякі. Не хочуть підписувати договір оренди житла й платити за проживання за встановленими власником гуртожитку Павлом Кудюкіним новими тарифами по 650 гривень на місяць, не дають грошей на ремонт. А ще завдяки їм у гуртожитку по ночах збираються п’яниці. Правда, хто саме їх збирає, комендант так і не назвала. Так само, як і пояснити, чому ні вона сама, ані господар гуртожитку не подбали про належні умови проживання, за які не гріх було б платити таку величезну суму зверх сплати комунальних послуг, Людмила Конюх так і не змогла. А чи не побажала? Принаймні з її крику вдалося зрозуміти лише одне: в усіх своїх бідах мешканці гуртожитку винні самі.
Побували ми й на другому поверсі, де віє таким же духом запустіння. У помешканні, яке займає Микола Батора з дружиною Інною Сівоченко та донькою Ілоною 2004 року народження, трохи затишніше. Але знову ж таки – опалення від електрообігрівача. Щоправда, у щасливців є кран. Тож по воду до них ходять ще кілька сусідів.
– Ми переїхали в Коржі з Черкащини на запрошення керівників ВАТ «Коржівське», куди заманювали спеціалістів з усієї України, – розповідає Микола Батора. – Павло Вікторович Кудюкін обіцяв незабаром дати повноцінну квартиру. А поки що виділив помешкання в гуртожитку. Але без прописки. Бо саме тоді в примусовому порядку виписували людей начебто для того, щоб зробити ремонт. В один із днів усіх повантажили в автобус, привезли в офіс і виписали. Але ремонт досі ніхто не робить. За свої кошти ми відремонтували кухню. В гуртожитку зараз проживають 18 сімей: 7 – на третьому поверсі, переобладнаному під повноцінні квартири. Ще 9 сімей – на другому і 2 – на першому. А зараз нас виселяють. Це почалося після того, як 1 вересня Кудюкін роздав договори, у яких передбачено додатково до сплати за світло, воду і газ ще й 650 гривень за оренду помешкання. Але на той момент нас з дитиною не було вдома і нам договір не дали. До того ми платили комендантові квартплату, за світло, воду і газ. Та й зараз регулярно вносимо ці платежі, але додатково 650 гривень ми відмовилися платити. Тільки 4 сім’ї платять. Ми зверталися і в прокуратуру, і в суд. І ніяких результатів. Всюди відмови. Зараз іде суд про виселення нас і сім'ї Молчанових.
– Не розумію, на яких правах паспортний стіл нас виписував без надання іншого житла, коли тут люди приписані були з дітьми, – приєднується до розмови Олеся Молчанова, яка живе в гуртожитку з 2004 року. – От у мене двоє дітей. Куди я подінуся з ними серед зими? І чому я мушу виселятися? Тільки тому, що як і інші 10 сімей, які живуть на першому й другому поверхах, відмовляюся укладати договір оренди на кабальних умовах? Нам обіцяли спочатку тимчасове житло, а потім повноцінні квартири. А де вони? Кудюкін збирав спеціалістів і по Черкаській, і по Кіровоградській, і по Миколаївській областях. Де він тільки не їздив, щоб зібрати спеціалістів, обіцяв золоті гори. Мовляв, буде вам і житло, і робота, і зарплата. Люди приїхали, попродавали там, що в них було, чи позалишали. А тепер він нас виселяє.
У кімнатах, де мали б жити люди, валяються дохлі пацюки та собаки
– І депутати, і виконавчий комітет, і взагалі все село обурене діями Павла Кудюкіна, – каже сільський голова Ірина Стомаченко. – У нас і сходки були, і там про це люди говорили. Відкрито. У нашому селі ніхто не мовчить, все говорять в очі сільському голові, депутатам. У нас не бояться… Чому ми захищаємо людей? Бо це повноваження і сільського голови, і депутатського корпусу. І просто по-людськи. Як на мене, щоб оце серед зими дитину викидали на вулицю?! Та за таке судити і садити треба! Але Кудюкін має гроші, а тому він у селі пан. Він навіть відмовився надати кімнату в гуртожитку лікарю, який не мав де оселитися. Або ось у мене лежать матеріали: з дитячого будинку виходить десятикласниця Настя Рябова, їй треба надати житло. А де його взяти, якщо нема? Тож ми бачимо майбутнє у поверненні гуртожитку його законному власнику – територіальній громаді, щоб він набув соціального профілю. Щоб це було соціальне житло для лікарів, вчителів і тих, хто його потребує. Привести будівлю до нормального стану. Бо там же нелюдські умови. Приїжджала комісія з райради, голова райради сказав: я б і копійки не заплатив за такі умови, які там є. Бухгалтери підрахували – якщо зібрати навіть оту попередню плату в 41 грн на місяць за всі роки, то за них теж можна було багато чого зробити, аби поліпшити умови проживання. Щоб там зробити опалення, полагодити дах. Але за ці роки жодної копійки в гуртожиток не було вкладено. Люди самі склалися, зробили сякий-такий ремонт і кажуть, що це геройський вчинок. Хоч це повинен був зробити власник гуртожитку. Однак для нього немає ні законів, ні Конституції, ні указів Президента. Абсолютно нічого.
Павло Кудюкін й у воді не тоне, і у вогні не горить
Хто ж такий Кудюкін і як він опинився в Коржах? Як ви вже здогадалися, герой нашої розповіді – той самий Павло Кудюкін, якого засоби масової інформації свого часу нарекли убивцею Чорноморського пароплавства. У 1993–1994 роках Кудюкін очолював Чорноморське морське пароплавство «Бласко», яке мало понад 200 кораблів загальною вантажопідйомністю понад 4 мільйони тонн, більше половини з яких були в робочому стані й давали чималі прибутки. Рентабельність морських перевезень становила майже 20 відсотків, чиста валютна виручка за рік перевищувала 800 мільйонів доларів. Потім кораблі й кошти кудись випарувались. Як довело слідство, Кудюкін був безпосередньо причетний до розграбування пароплавства. Судовий процес над ним проходив у Миколаєві. Він розпочався у січні 1997 року. Павла Кудюкіна звинувачували в крадіжках в особливо великих розмірах під час перебування на посту президента пароплавства «Бласко», у незаконних операціях з валютними цінностями, у службовому підлогу і зловживанні службовим становищем. У 1995 році він був затриманий у Москві, де переховувався від українського правосуддя. Миколаївський обласний суд приговорив його до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Пізніше колегія Верховного Суду України обмежилася конфіскацією лише 456,5 тисячі німецьких марок, хоч ЗМІ повідомляли, що на рахунках звинувачуваного було виявлено понад 1 млрд німецьких марок.
23 березня 2000-го Президент Леонід Кучма підписав указ про помилування й дострокове звільнення Павла Кудюкіна, який відбув половину строку, за станом здоров’я. До речі, під час суду його адвокати стверджували, що їхній підзахисний має дуже погане здоров’я, майже втратив мову, і йому необхідна постійна допомога. Бачили б ви цю людину після відсидки! Як відомо з мас-медіа, колишній в’язень Кудюкін після виходу на волю оселився в Коржах, оженився тут. Донедавна він контролював низку агрогосподарств Баришівського району. Частими гостями у нього, як розповідали працівники однієї з ферм, були тодішній губернатор Київщини Віра Ульянченко, інші віпи. Деякі борці з мафією відзначали: після відсидки у Кудюкіна невідомо звідки з’явилися великі гроші.
А чи знаєте ви, чому Кудюкін тьопав баланду не повний строк? Леонід Кучма його амністував за клопотаннями Віри Ульянченко, яка на початку 90-х років очолювала київське представництво компанії «Бласко», і Віктора Ющенка, чиї руки «не крали».
Не дивно, що, маючи таких покровителів, Павло Кудюкін й у воді не тоне, й у вогні не горить. Дивно інше, чому людина з багатомільйонними статками не гребує злиденними копійками, замішаними на сльозах і горі обманутих ним же мешканців сільського гуртожитку?