Говоримо про гендер чесно - 1

Тиждень напередодні 8 Березня у моєму робочому графіку до великої міри розписаний подіями, присвяченим питанням гендерної рівності.

Тиждень напередодні 8 Березня у моєму робочому графіку до великої міри розписаний подіями, присвяченим питанням гендерної рівності. І хоча я вважаю, що про рівноправність чоловіків і жінок потрібно говорити не лише перед цим весняним святом, з задоволенням  використовую кожний привід,  щоб політика в Україні більше не називалась чоловічим клубом, а призначення української жінки не зводилось до ролі берегині домашнього вогнища.

От і сьогодні мені випала честь взяти участь у, мабуть, в одному з найбільших в Україні за всі роки незалежності Форумі з гендерних питань, який був організований завдяки сприяння фактично всіх німецьких фондів та фонду «Відродження». Приємно було побачити у Києві жінок, для яких гендерна тема давно є щоденною роботою. Маю на увазі, наприклад, спецпредставника з гендерних питань ОБСЄ Джун Цейтлін.

Для мене можливість виступити на цьому Форумі була нагодою не лише поділитись деякими думками з приводу ролі жінок в  українській політиці, але й шансом розповісти про діяльність нашого парламентського об'єднання «Рівні можливості», де я є одним із співголовою. Лише той факт, що у об’єднання три співголови і всі представляють різні політичні сили свідчить про те, що тема гендерної рівності - це тема, спроможна по-справжньому об’єднати навіть такий ідеологічно розколотий парламент, як українська Верховна Рада. Це тема, яка не потребує додаткових зусиль для консолідації різних політичних сил.

Важливо, що до об’єднання увійшли не лише жінки, але й також народні депутати-чоловіки, які, до того ж, є публічними політиками, а це означає - спроможні забезпечити присутність гендерної теми у публічному дискурсі України.

Чому важливе існування нашого об’єднання? Воно важливе тому, що ми нарешті на високому політичному рівні отримали інструмент, з допомогою якого здатні змінювати не просто українське законодавство щодо забезпечення гендерної рівності, а змінювати українську реальність.

Ми, наприклад, вже приступили до внесення змін у законодавство України. Так, зокрема, наприкінці минулого року внесли на розгляд Верховної Ради три законопроекти, націлені на попередження насильства в сім’ї, обмеження завуальованої торгівлі дітьми та забезпечення  рівного соціального захисту матерів та батьків, які самостійно виховують дитину.

Чому ми ініціювали  законопроект про відповідальність за здійснення насильства в сім'ї, який пропонує відмовитись від практики штрафів та активно застосовувати до насильників виправні роботи та адміністративний арешт?

А тому, що проблема домашнього насильства – одна з найсерйозніших в Україні. Лише вдумайтесь у цифри: знущання в сім’ї зазнають 68% українських жінок (це близько 18 мільйонів!). Вони страждають від домашнього насильства частіше, аніж від пограбувань, зґвалтувань і автомобільних катастроф разом взятих. 35-50% жінок, які потрапляють у лікарні з тілесними травмами - жертви домашньої тиранії. При цьому до правоохоронних  органів звертаються  лише 13% жертв, а за допомогою до психологів і спеціальні центри – 2%. І це в той час, як  проти самих насильників або взагалі не застосовуються жодні санкції, або лише штраф, який вимушена платити сама сім’я (чи навіть побита дружина) з сімейного бюджету.

Тепер до поганих новин. Рівень представлення жінок в українській політиці залишається дуже низьким – один з найгірших показників у регіоні. Я абсолютно згідна з тими дослідниками, які стверджують: якщо у парламенті менше 30% жінок (а у нас, нагадаю, менше 10%), то не відбудовується ні інститут прав жінок, ні інститут прав дітей, ні взагалі інститут прав людини. 

У цьому контексті мене як фахового юриста надзвичайно турбує невиконання Україною її міжнародних зобов’язань. Ні для кого не є таємницею, що у 2000 році Україна приєдналася до Цілей розвитку тисячоліття на Саміті ООН, де взяла  зобов’язання забезпечити до 30% жінок у представницьких органах влади до 2015 року. Тобто, вже за 2 роки.

На сьогодні ми можемо похизуватись подібними – і навіть вищими - цифрами представництва жінок, але на найнижчих  рівнях управління. В Україні, як і в деяких інших країнах світу, спостерігається небезпечна тенденція: чим  вищий орган управління – тим менше жінок. Так, у сільських радах – жінки становлять 51% , у селищних – 46%. Тобто, жінкам доводиться виконувати найскладнішу роботу, пов’язану з  майже щоденним вирішенням  житлово-комунальних питань, постійними скаргами виборців. Очевидно, ми  маємо розробити механізм, який допоміг би жінкам-лідерам  регіонального масштабу просуватись і на вищі управлінські ланки.

Є, звісно, й інша проблема: багато розумних, професійних українських жінок свідомо не претендують  на відповідальні посади, керуючись стереотипами, які панують у нашому суспільстві. А саме - що жінка має бути в тіні чоловіка; що політика – це чоловіча справа; що головне призначення жінки – оберігати  сімейне вогнище.

Відповідно, коли ми говоримо про низький рівень представлення  жінок у політичному житті, ми повинні говорити і  про перешкоди, які самі жінки собі штучно створюють. Відтак, ми повинні виховувати жінок брати відповідальність не лише за комфорт та добробут своєї родини, але й за комфорт та добробут свого міста, своєї області, свого регіону. Іншими словами, допомогти їм повірити: якщо вони можуть подбати про свою сім’ю, вони здатні подбати й про сотні, тисячі і, можливо, навіть мільйони інших сімей.

При цьому, першочергову увагу ми маємо спрямовувати  на тих жінок, які б хотіли брати активну участь у громадському та політичному житті,  але не можуть це зробити через усталені погляди в суспільстві про вищезгадане призначення жінки  бути берегинею сімейного вогнища, а фактично - домогосподаркою. Це доказують і результати соціологічних опитувань: 31% жінок зізнались, що вони хотіли б більш активно бути залучені до політичного життя але - цитую -  «бракує часу через зайнятість вдома». Тобто, жінкам суспільство продовжує нав’язувати вибір «або-або» (або кар’єра, або сім’я), а не «і-і» (і кар’єра, і сім’я) .

Нарешті, ключове та найскладніше питання: що робити для того, аби збільшити рівень представництва жінок у політичному житті країни загалом і в парламенті зокрема? Знаю, що є багато розроблених світових рецептів, і ми в Україні маємо можливість скористатись не одним з них.

Хоча мені особисто досить імпонує рецепт північноєвропейських країн, який передбачає поєднання ініціативи політичних лідерів з тиском громадянського суспільства. З виникненням об'єднання  «Рівні можливості» та його активною взаємодією з громадянським суспільством, ми маємо всі шанси для застосування цього рецепту на українській політичній кухні.

Що стосується, можливо, найбільш дискусійного питання – питання запровадження квот. Я впевнена, що в сьогоднішніх українських реаліях найбільш вдалим було б добровільне запровадження квот на рівні окремих політичних сил. Можливо, ми сьогодні ще не готові запозичити досвід німецької Партії зелених і запровадити квоту в 50%. Але впевнена, партія, яка таку добровільну квоту започаткує, отримає свою додану вартість в очах не лише жіночого електорату, якого в Україні переважна більшість, але й загалом переважної більшості виборців.

Нещодавно у “Нью-Йорк Таймс” була опублікована стаття “Що ви розумієте під гендерною рівністю?”, в якій колумніст цієї газети Ніколас Крістоф зазначив, що проблема гендерної рівності зникне тоді, коли ми перестанемо про неї говорити. Бажаю всім нам, щоб якомога швидше ми перестали говорити на цю тему через зникнення проблеми гендерної рівності як такої.