Ви маєте питання? Я маю відповіді!

Після низки політичних акцій та моїх заяв на телефони моїх приймалень та Інтернет-сторінки посипалися питання від киян. Я вирішив відповісти на ті з них, що лунають найчастіше.  

Я завжди наполягав, що вести діалог із виборцями необхідно постійно, а не лише під час виборів. Тим більше, зараз у Києві в цьому є нагальна потреба. Столиця – стратегічне місто для перемоги опозиції. І кампанію «за Київ» опозиції потрібно було почати ще восени, одразу по закінченню парламентських виборів. Адже якщо чекати, доки влада спроможеться призначити дату виборів, – це грати за правилами влади. І програти ще на старті. 

Моя думка така: перемога опозиції в Києві залежить від того, наскільки переконливим буде від неї кандидат. А перемога у столиці для нас – опозиції – вкрай важлива. І справа не лише в тому, що кияни заслуговують нормальної системи самоврядування, на чолі якої стояв би обраний міський голова. Справа в тому, що під час президентських виборів 2015 року саме кияни зможуть допомогти опозиції протидіяти масовій фальсифікації. Саме в Києві відбуватиметься передача влади. Тож необхідно, аби київські очільники у 2015 році стали на бік киян, якщо в цьому виникне потреба.  

Наголошую: я дію не всупереч опозиції, а за її згоди. ОО «Батьківщина» ухвалила рішення, що опозиційні кандидати можуть розпочинати агітаційну кампанію, не чекаючи призначення дати виборів. Оскільки найрейтинговіший кандидат від опозиції, здатний перемогти Попова, – Віталій Кличко – ще не вирішив остаточно, чи він балотуватиметься, опозиції потрібно мати сильного кандидата для його заміни. Сьогодні я – єдиний політик, який від імені опозиції веде з киянами розмову. Вважаю, що чиню правильно. Що більше часу буде на цей діалог, то більше шансів, що кияни почують та зрозуміють і мене, і опозицію в цілому. 

Найважливішою проблемою Києва є те, що центральна влада повністю демонтувала систему самоуправління: ліквідовано районні ради, не побудовані домові комітети і об’єднання співвласників житла, немає легітимної Київради, відсутній мер. Все це заміняє вертикаль виконавчої влади – Київська міська державна адміністрація – на чолі з чиновником Поповим. Першочерговим завданням для нового мера має стати створення системи міського самоврядування заново. Тому все, про що я хочу говорити з киянами, буде присвячено цій темі. 

Бути господарями міста мають не чиновники, а самі кияни. Бо система самоврядування, яку я прагну вибудувати, – це і є влада киян. І це не просто загальне популістське гасло. Виборні органи самоврядування мають розпоряджатися бюджетом. Грошей, які заробляє місто, вистачить на вирішення київських проблем – створення ефективних комунальних послуг (заміну ліфтів, ремонт дахів та під’їздів тощо), транспортну реформу, охорону історичного центру, відновлення  зелених насаджень, забезпечення соціальної допомоги киянам тощо. 

А ключ від міста ще здавна був символом міської влади. І у нашому випадку він має належати не донецькому кримінального клану, а самим жителям столиці. Власне, в цьому полягає сенс мого символу: рука киянина міцно стискає ключ від міста, відібраний у «донецьких». 

Моя десятирічна політична кар’єра свідчить, що гроші на політичну діяльність не обов’язково брати в олігархів, які потім змусять їх відпрацьовувати. Я навчився залучати кошти шляхом фандрайзинга — так, як це робиться у всьому цивілізованому світі.

Мені допомагають фінансово мої друзі, підприємці, члени моєї Європейської партії. Вони не очікують від цього персональних вигод. Просто вірять, що я маю можливість змінити ситуацію на краще. 

Настане час — і я назву цих людей. Але зараз це робити небезпечно. Після парламентських виборів, коли я публічно виказав подяку тим, хто допомагав мені фінансово, у цих людей одразу почалися проблеми. До підприємств почали навідуватись податкова, правоохоронці, пожежники та інші контрольні органи. Тож тепер я не хочу, щоб через мене мої друзі мали неприємності. Я пишаюся нашим знайомством та неабияк вдячний, що вони повірили мені. 

Одне можу сказати точно — мене не спонсорує влада. Найбільшій критиці я піддаю саме її — авторитарну, кримінальну і, по суті, антинародну. Її представники — цинічні, аморальні, але точно не дурні. І навряд чи вони стали б оплачувати послуги політика, який вбачає в них свого головного ворога.  

Це правда. Політична критика — не в традиціях українських політиків. Наші політики зазвичай на телекамери тиснуть одне одному руки, а за лаштунками виливають одне на одного купу компромату. 

Я ж вважаю, що якщо маєш свою позицію, то мусиш її висловлювати публічно. А якщо політик цього не робить, отже, йому немає чого пред’явити людям. Єдина умова — критика має бути конструктивною та етичною. Це і є ознакою цивілізованої політики, це є повагою до виборців. Тож якщо я і критикую своїх опонентів, то роблю це відверто і можу в будь-який момент зробити це під час особистої дискусії.  

Я розумію, що комусь це може не подобатись. Але «плакатування» (разом із графіті і наліпками) – доволі поширена у Європі практика. Невід’ємна частина міської культури Парижа, Лондона, Варшави чи Мадрида. 

Плакати – це лаконічний, виразний та досить дешевий спосіб звернутися до виборців напряму. Це особливо цінно зараз, коли моя агітація підлягає жорсткій цензурі з боку влади. Забороняються до показу мої рекламні щити, відеоролики, реклама в Інтернеті. У такій ситуації плакати і наліпки — чи не єдиний вихід продовжувати кампанію. 

Хоча я — проти того, щоб плакати клеїли на свіжопофарбовані стіни, дитячі установи, пам’ятники тощо. Моя команда волонтерів такого не робить. Якщо ж у мешканців столиці є якісь скарги щодо розклеювання моєї агітації — я відкритий до спілкування і швидко відреагую на них. До того ж, після кампанії усі мої агітатори вийдуть на суботник, аби прибрати плакати зі столичних вулиць. Я за цим особисто прослідкую.

Для мене ця кампанія не є простою. Ми намагаємося спілкуватися з жителями Києва з рекламних щитів, плакатів, через агітаторів, які працюють на кожній станції метро. Найбільша робота ведеться в Інтернеті, де розміщують наші відеоматеріали, новини про кампанію.

Але паралельно з нашою кампанією триває інша – з дискредитації мене як політика і кандидата в мери. Що роблять суперники? Розклеюють листівки з карикатурами, наймають агітаторів, вдягнених в такі самі футболки, як справжні волонтери. Ці фальшиві агітатори роздають від мого імені газету, до якої я не маю жодного відношення і де в спотвореному вигляді викладено нібито мої програмні тези. В соціальних мережах створюються брехливі новини, фальшиві сторінки. 

Така дискредитація коштує надто дорого. За моїми підрахунками, значно більше, ніж вся моя кампанія. Зрозуміло, хто це робить – ті, кого я активно критикую. Вони не готові вийти на публічну дискусію. Я був би не проти серії дебатів з ними, але їм немає чого мені сказати та відповісти. Вони витрачають безліч грошей, аби за будь-яку ціну завадити моєму і без того не простому діалогу з киянами. 

Крім того, чинна влада, яку я критикую, сьогодні ввімкнула всі механізми для протидії мені і моїй команді. Міліції дали вказівки під будь-якими приводами арештовувати моїх агітаторів. Забираючи їх до відділків, правоохоронці інкримінують волонтерам незаконні масові збори. Це загальновідоме «більше трьох не збиратися». Також розповсюджують брехливу інформацію, буцімто я за великі гроші наймаю на роботу агітаторів та учасників акцій та мітингів. Це все — брехня. 

Але одне мене в цій ситуації тішить. Ті зусилля, які опоненти витрачають на боротьбу зі мною, свідчать, що вони вважають мене серйозним конкурентом. Їм не подобається, що я відкрито і прямо висловлюю свою думку і відстоюю її. І вони намагаються мені зашкодити. 

Питання «що я зробив для міста?» лежить у господарській  площині. А я вважаю, що господарські здібності — це неправильний критерій для оцінювання людини, яка прагне стати мером сучасного і комфортного мегаполісу, яким має бути Київ. Адже в такому разі у мери потрібно обирати тільки чинних чиновників, які можуть похвалитися «результатами» своєї роботи. А ми вже всі переконалися, що «господарський підхід» себе не виправдовує: проблеми у столиці не вирішуються, а тільки накопичуються. 

Для того щоб у місті відбулися якісні зміни, потрібно залучати до роботи нових людей — тих, у кого кругозір значно ширший за міську  каналізацію. Людей, у яких є бачення стратегічних перспектив розвитку міста, організаційний і управлінський досвід, достатньо ресурсів для проведення необхідних змін. У мене такі можливості є. 

Свій управлінський досвід я заробив на чолі власної юридичної компанії та на посаді заступника Державної податкової служби України. Юридична компанія невдовзі після створення стала одним із лідерів ринку. В податковій міліції я зупинив так звані «маски-шоу», скасував «принцип планування» у притягненні підприємців до кримінальної відповідальності, виключив зі списку по поверненню ПДВ тих, хто потрапив до нього незаконно.        

Також свого часу я домігся, аби місту Хмільник Вінницької області, що належить до мого виборчого округу, було надано статус міста-курорту національного значення і створено там спеціальну економічну зону «Курортополіс Хмільник». Після цього значно зросло  фінансування курорту, що дало поштовх до його розвитку. Разом із тим я домігся проведення телефонізації окремих районів округу — дотримав слова, яке дав виборцям від час кампанії. А завдяки пропозиціям, наданим до проекту Держбюджету, вдалося збільшити бюджет округу на 26 млн грн. 

В мене є і організаторський досвід – свого часу я створив Податковий клуб, до якого увійшли сотні представників середнього і малого бізнесу. Результатом такої співпраці став Податковий кодекс – за свідченнями експертів, найпрогресивніший із тих, що колись пропонувалися в Україні. На жаль, влада прийняла свій варіант кодексу, який відкинув Україну у розвитку на багато років назад. 

Є в мене успішний досвід і реалізації соціальних програм. Уже понад 10 років по всій Україні працює 21 приймальня «Народного адвоката» — програми безкоштовної юридичної допомоги. За роки своєї роботи по допомогу звернулося близько 50 тисяч українців. Також свого часу я домігся через Конституційний Суд поновлення пільг малозабезпеченим громадянам, які скасував тодішній уряд Януковича.

Увесь цей досвід я маю намір застосувати для розв’язання київських проблем. Основні з них я мав можливість вивчити під час попередніх виборів 2008 року, коли проводив особисті зустрічі з виборцями. На жаль, за цей час нічого не змінилося: проблем стало лише більше.

Я переконаний: відродження міста почнеться з побудови ефективної системи самоврядування. І я на цьому добре знаюся. Як керівник Європейської партії я знайомий із багатьма мерами європейських столиць. І готовий привезти сюди найкращих спеціалістів, які й будуть моєю командою. Звісно, це не означає, що я відкидаю досвід людей, які давно працюють у київських міських службах і добре знаються на своїх справах. Їм обов’язково знайдеться місце у системі київської влади.

Я – нормальна жива людина. І моя політична історія теж містить помилки. Найбільшою з них я вважаю створення у 2008 році в Київраді фракції Миколи Катеринчука. Нам тоді вдалося перемогти на межі сил і можливостей і провести до Київради п’ятьох депутатів. Але зіграла свою роль політична корупція, зрадництво, з якими зіткнулися усі політичні сили. Своїх зрадників у Київраді мали і «Батьківщина», і «Удар». Навіть Партія регіонів, будучи в опозиції, зіткнулася з проблемою «тушок». Свої зрадники були і в моїй команді: троє депутатів покинули фракцію. 

Всі ці роки ми намагалися юридичними методами позбавити зрадників мандатів. Але на їхній захист встала влада. Після закінчення повноважень нинішньої Київради, 3 червня, фракція Катеринчука припинила своє існування. І доки в країні немає нормального законодавства, яке дозволяє виводити «тушок» із органів влади, окремої фракції мого імені в Київраді більше не буде. Оскільки я є членом фракції «Батьківщина», то вважаю своєю командою об’єднану опозицію. Тож моєю командою як мера будуть ті опозиціонери, яких оберуть до наступного складу Київради. 

Стосовно інших помилок, то, можливо, я був недостатньо активним, занадто толерантним у відстоюванні своєї точки зору. Тепер я вирішив, що це треба змінювати. Як би тебе не критикували, потрібно виходити до людей і публічно доводити свою точку зору. В цьому і полягає праця публічного політика. 

Політикам неабияк вигідно переконувати киян, у кого є шанси на перемогу, у кого немає. Практика свідчить, що шанси є у будь-якого політика, який знає, що робити і як, і який не боїться брати на себе відповідальність. 

У 2002 році, коли я вирішив балотуватися до Верховної Ради за 13-м мажоритарним округом у Вінницькій області, мені теж говорили, що у мене немає шансів. Між тим, я став народним депутатом. 2004 року мене переконували, що у нашої команди юристів немає шансів через Верховний Суд довести перемогу Ющенка. Але ми це зробили. 

Я вже переконався: люди, які стверджують, що у когось нічого не вийде, діють так у власних інтересах. Зараз по Києву розвішані спільні білборди Петра Порошенка і Олександра Попова. Киян переконують, що лише хтось із цих двох має шанси стати мером Києва. Але Київ – місто непередбачуване. І це довели вибори до Верховної Ради 2012 року. Киян теж переконували, що шанси є лише у кандидатів, узгоджених владою, які протягом року вкладали в свої округи купу грошей. Це – Олесь Довгий, Максим Луцький, Віктор Пилипишин, Галина Герега, Ігор Лисов… Але кияни не оцінили їхніх «добрих справ» і проголосували за опозицію. 

Київ постійно демонструє свою опозиційність. Тому в опозиційного кандидата є всі шанси стати міським головою. Це підтверджує і соціологія. Останні дані, які було надано авторитетною зарубіжною компанією, свідчать, що у всіх трьох кандидатів — мене, Петра Порошенка та Олександра Попова — рівний рейтинг у межах 15-20%. А в тому разі, якщо я отримаю статус єдиного кандидата від опозиції, то залишу своїх опонентів далеко позаду. Як член опозиції, я активно працюю, аби отримати цей статус. Бо якщо кожна з опозиційних партій – УДАР, «Батьківщина» та «Свобода» – не зможуть домовитися та висунуть кожна свого кандидата, боротися буде складніше. Але навіть в цій ситуації будуть шанси перемогти і Порошенка, і Попова.