Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 11

Деяке світло пролив на протистояння Франка та Драгоманова Євген Маланюк.

Деяке світло пролив на протистояння Франка та Драгоманова Євген Маланюк спогадом 1966 р. на сторінках канадського еміграційного щорічника «Альманах “Гомону України”», доповненим есеями «В пазурах раціоналізму (До трагедії І. Франка)» (1926 рік), «Франко незнаний», «Франко як явище інтелекту» (обидва 1956 року).

Трагедією Франка Маланюк бачить моральний конфлікт між раціоналізмом епохи позитивізму, пріоритетам якої він (Франко) мав «псячий обов’язок» служити, і його інтуїтивним тяжінням до християнського світогляду та неоромантизму в творчості (за О. Пахльовською, «у критично-аналітичному ставленні письменника до репресивних аспектів і православ’я, і католицизму як штучних «надсистем» на основі автентичного християнства нерідко простежується суворість протестантської етики, такої чужої, такої нової і такої часом необхідної для української культурної ментальності». Тут можна згадати, як Йосиф Бродський, неспроможний пояснити глибокого протестантизму «найбільш російського» (значить – православного) генія Достоєвського, писав, що «бути письменником незмінно означає бути протестантом або принаймні сповідувати протестантську концепцію людини», бо в протестантизмі «людина віддає себе на певний персональний еквівалент Страшного Суду» (цит. за: Brodsky Joseph. The Power of the Elements // Brodsky Joseph. Less Than One: Selected Essays. – New York: Farrar&Straus&Giroux, 1986. – P. 161-162).

«Та ось десь напровесні року 1926 (річниця смерти Франка) Е. Х. Чикаленко, згадуючи, оповів мені (Євгену Маланюку – А. Т.) епізод, який зробив на мене величезне враження, кинувши несподіваний жмут світла і на Франка, і на проблему його недуги, про яку, з багатьох причин, говорилося мало і про яку я тоді анічогісінько не знав. “Одного дня хтось подзвонив до моєї київської хати. Зніяковіла служниця, прибігла до мене. Я вийшов і побачив… Франка. Змарнілого, зігнутого і якби незнайомого. Виявилося, що він, не повідомивши нікого, раптом приїхав до Києва. Сам. Тяжко хворий. З напівпаралізованими руками.

Я підруку провів його до їдальні. Подали чай, але ми мусили йому тримати склянку і давати пити з ложечки.

Франко, вказуючи мені очима на свої скоцюрблені руки з покорченими пальцями, раптом цілком поважно сказав:

- Ось, бачите. Це все він робить. Це він щодня приходить до мене і скручує мені пальці дротом, - щоб я не писав. Це все він! Але я знаю, що робити: я завтра поїду до Одеси і там мачатиму руки в Чорне море. Це – єдиний лік. Так мені сказали духи.

Почувши таке, я спочатку остовпів, а потім серце защеміло від страшного здогаду… Великий розум – ось згас. Та я мало не стратив притомности, коли на моє запитання: «хто ж це він?» - Франко так само поважно і просто відповів:

- Як? Ви не знаєте? Та ж, ясна річ, - Драгоманов!   

<…> Оповідання Е. Чикаленка якби одною блискавкою зробило для мене все ясним: так ось хто нам згасив в зародку не лише наш національний динамізм, наш культ Державности, наш національний патос, але й знищив нам творчість Франка-поета, убив у нім нашого Гете і навіть спричинився до втрати ним розуму, до його божевілля… Я зненавидів тоді Михайла Драгоманова раз назавжди з усім запалом молодости і ліричної уяви. І коли, вкоротці, в Подєбрадах при Господарській Академії було влаштовано річницю Франка, то я не занедбав використати оповідання Е. Х. Як не старався я свою промову-доповідь витримати в «академічнім стилю», але добре пам’ятаю вираз обличчя Е. Х., що сидів десь в першім ряду і слухав її не без обурення… Пам'ятаю лише досить виразну конклюзію тієї промови (очевидно, недослівно):

- І от коли прийшла недуга і розум смеркся, і «вже не перешкоджав», а гіпноза драгоманівщини розтанула, то в хворім тілі збунтувалася душа і промовила підсвідомість поета, втіливши образ Драгоманова в замогильний дух, що з того світу приходив “скручувати руки” живому і не давати поетові писати, що диктував йому його геній» (Маланюк Є. До життєпису Франка // Альманах «Гомону України» на 1966 рік. – Торонто, 1966. – С. 58).              

Дух Драгоманова постійно переслідував Франка: то радив йому повіситися, то погрожував якимсь колосальним процесом у Відні, то розстрілом або скаліченням. «Історію моєї хороби», яку без сліз читати неможливо, Іван Франко продиктував восени 1908 року своєму сину Андрієві. Автограф зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. (ф. 3, № 185). Тут користуюся публікацією Ярослави Мельник у збірнику «Парадигма» (Львів, 1998. – Вип. 1. – С. 178-183). «Те, що маю далі оповісти, може декому видатися неправдоподібним або щонайменше випливом божевілля. Звістка про мою хоробу, подана в 5 книжці «Літературно-Наукового Вістника» (мається на увазі стаття Михайла Грушевського «Недуга д-ра Івана Франка» [ЛНВ, 1908, кн. 5, с. 405-406] – А. Т.), виразно вказувала на те, що моя хороба була нападом божевілля, і що тілько завдяки старанному ліченю в Крумлярівському закладі, я вернув до здоровля. <…>  Що ж до моєї слабости, то приходилося б зачинати досить здалека і оповідати про річи, неприємні для мене і для инших, а головно про той навал літературної праці, переважно зовсім механічного характеру, про ті клопоти і гризоти, яких аж в надмірній мірі достарчувало міні публічне і природне житє, щоб дійти остаточно до того, що з кінцем 1907 року і з початком 1908 року я чув себе зовсім безсильним, перебув страшний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненастанним дзвоненєм в ушах і змушений був, нарешті, засягнути лікарської помочи. Др. Л. Коссак (лікар, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, тривалий час лікував І. Франка – А.Т.), до якого я удався за порадою, на підставі аналізи моїх учинків сконстатував у мене запаленє нирок і записав мені лікарство, по якого зажитю я відразу почув такий страшенний нервовий біль у лівій руці, якого я, відмалку привиклий до ріжних хвороб і слабостей, не зазнавав ніколи доси. Протягом 14-ти днів у марті я не міг ані вдень, ані вночи заснути, не міг сидіти, і коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю. Тільки ходячи, особливо по дворі, по холоднім повітрі, я почував деяку полегкість. Др. Коссак не вмів мені на сей біль нічого порадити і радив тілько гігієнічні способи: не робити, не читати, не писати нічого. Нарешті, постановив за його порадою виїхати до Ліпіка в Хорватії, де, на думку д-ра Коссака, мала бути йодована вода значної теплоти. Прибувши до Ліпіка,… зараз зголосився там до ординації д-ра Вісберга, пив тамошну гарячу воду, в якій, одначе, було більще щавної, ніж йодованої матерії, і приймав щодень горячі купелі та піддавав болючу руку дворазовому електризованю. Протягом цьвітня мій біль у лівій руці уступив майже зовсім, так що я міг у вільних хвилях займатися літературною працею. Та втім постигло мене зовсім несподіване нещастє. Від надміру випиваної мінеральної води я ночами попадав в гарячку і безсонність і раптом одержав можність говорити через т. зв. почту духів з віддаленими особами. Одного дня почув я голос, властиво, шептанє померлого перед десятьма роками Михайла Драгоманова, який почав міні докоряти тим, що його положенє на тім світі дуже прикре, і то головно через мене. Особливо докоряв міні тим, що я видав його листи, адресовані не лише до мене, але також до инших посторонних людий. Даремно я старався оправдуватися тим, що маю право і навіть обов’язок 10 літ по його смерти опублікувати ту кореспонденцію, що має все-таки великий літературний і бібліографічний інтерес, він, одначе, не переставав докоряти міні і стояв на тім, що він за житя зовсім не писав міні ніяких листів і не читав ніяких моїх листів, а всю його кореспонденцію зі мною вів якийсь названий ним, але мені зовсім невідомий секретар. Даремно я покликався на те, що листи всі писані його власною рукою, і обіцяв при тій нагоді спростувати помилку, зроблену в моїм поясненю до пісні про турецький напад на Медведівку (стаття Івана Франка «Ведмедівка» була опублікована в ЗНТШ [1907, кн. 4, с. 139-145], згодом передрукована в «Студіях над народними піснями» - А. Т.), де я, не змігши справдити його цитату з літописи Граб'янки, сказав, що у вказанім Драгомановим в «Політичних піснях» місці у Граб'янки згадки про Ведмедівку нема. Ся помилка була тим часом вже спростована Богданом Барвінським у «Руслані» (стаття Б. Барвінського «Пісня про ведмедівську попівну і здобуття м. Ведмедівки турками 1677 р.», опублікована в «Руслані» [1907, ч. 213] – А. Т.), де, крім цитати з Граб'янки, наведено було надто докладнійшу відомість про турецький напад на Ведмедівку в літописи Самовидця. Я обіцявся справити сю помилку, та проте загрозив міні, що поставить мене перед суд Божий, бо не тільки він сам, але й инші покійники в небі не можуть витримати зо мною. Він вмовляв в мене, що я страшний грішник, не повинен зовсім жити на світі, і що сам він терпить через мене від якихось прошкурок. Я не брав занадто серйозно, та все-таки міні здалося, що Драгоманов задоволився моєю заявою про спростованє помилки. Та не минув тиждень, коли одної ночи, в якій я лежав у сильній гарячці, мене збудили зі сну різкі голоси невидимих мені духів і з яких один відчитав мені декрет, що запозивав міне на суд Божий і велів міні підписати якусь декларацію, а опісля, саме о півночи, міні велено вийти з покою під загрозою, що сей дім зараз завалиться. Я хотів убратися і взяти шубу, бо ніч була дуже холодна, але мені під загрозою Божого грому заборонили брати шубу і шапку, а коли я, гонений грізними голосами, в самім сурдуті і з черевиками в руках вийшов з подвір'я на вулицю, мене погнали дорогою, що веде з місточка на поле і раз у раз грозячи, що мене зараз грім заб’є, веліли мені скинути черевики, потім сурдут, у якім в кишені була моя нотатка і 360 корон, потім веліли мені скинути камізельку, в якій був годинник з золотим ланцюжком, потім суконні штани, у яких в кишені була портмонетка з 19 коронами, нарешті, веліли міні скинути полотняні штани, і, накінець, сорочку, якої, одначе, вже не хотів скинути. Тоді міні веліли зійти з дороги, перейти через рів і перелізти через пліт, городжений із сухих ломак, який я переліз і скочив на обгороджену ним стерню. Тою стерниною вниз погнали мене на луку, покриту великими калюжами і перерізану крутою річкою, що пливе біля Ліпіка. Мене гонили від калюжі і до калюжі, велячи міні переходити через них, вкінці допровадили до річки, але відси завернули знову у противну сторону. Під найстрашнійшими загрозами мені заборонили вертати до Ліпіка, а коли я, нарешті, не хотів далі іти й раз у раз озирався, відки йдуть голоси, вони насмівалися з мене, що ти їх не побачиш, так, і, нарешті, зложили щось мовби суду, яким мене засуджено на найстрашнійші муки пекельні, а перед тим на побут на якійсь горі протягом 18 000 літ. Потім я почув, немов піді мною ворушиться земля і немов я з безмірною скорістю перелітаю безмірні простори. По кількох мінутах наступив перестанок, в часі якого ріжні духи, в тім числі духи Наумовича і Гушалевича підносили протів мене найстрашнійші закиди і докори, і, нарешті, мене лишили серед болотяної толоки недалеко ліпіцької дороги. Тут я, оглушений отсею страшною сценою, під дощем і холодним вітром, біля великої калюжі просидів до десятої години ранку, коли мене знайшов там жандарм Тарнавський, що жив поруч мене в тім самім домі Павлячка і пробував в Ліпіку також з лікарської поради. Моє щезненє вночи з помешканя Павлячка наробило значного переполоху. В місточку мене пошукували, мабуть, від самого ранку. Мене привезли до помешкання Павлячка і поклали до ліжка. Незабаром прийшов бурмістр Ліпіка і мій ординатор др. Вісберг і, не розпитуючи мене ні про що, записав мені якесь лікарство, яке міні по якийсь годині дала зажити пані Павлячкова. Не знаю, з чиєї поради і ініціятиви того самого дня, десь о полудне, той самий жандарм Тарнавський відвіз мене до невеликої санаторії братів Боасів, у сусіднім містечку Урпіку. Тут я у страшній горячці пролежав 10 днів, невимовно терплячи не лише від самої горячки, але також від страшенних шептань Драгоманова і инших духів, які грозили міні якимось кольосальним процесом у Відні або розстрілянєм і найстрашнійшими покаліченими, а дух Драгоманова радив мені повіситися. Там же, в Урпіку, почався надо мною організований Драгомановим Суд Божий, якого початок був перерваний появою мойого сина Тараса, який, не гаючись і заплативши рахунок санаторії, вечером того самого лня поїхав зо мною на двірець зелізниці в Урпіку; в супроводі завідателя Урпіцького закладу ми доїхали до ст. Дугосело, де, пересівши на залізницю Гілюме-Будапешт, вернули по 36-годинній подорожі до Львова. Всю дорогу, один із найстрашнійших моментів мойого житя, я переїхав під ненастанними шептами і галюцінаціями, в тяжкій горячці. Там же, в Урпіку, в тім самім саняційнім інституті, не знаю, чи після першої, чи після другої ночи, я прокинувся з почутєм невимовного болю у правій руці, яка раптом зробилася удвоє більша від мого нормального стану і якої пальці були страшенно покривлені. Другої ночи сталося те саме з моєю другою рукою, і рівночасно дух Драгоманова признавався міні, що він се зробив мені, щоб я не міг більше нічого писати. Не можу передати всего того, як страшенно мучило мене почутє мого безвихідного стану в тім інституті, де брати-лікарі, не питаючи мене про стан моєї хороби, лічили мене якимось невимовним напівгустим напоєм і запускали міні очі атропіною і, нарешті, пустили мені кров із лівої руки. Всю дорогу з Урпіка до Львова дух Драгоманова докучав мені докорами, чому я не звелів забандажувати собі руки. Прибувши до Львова, я зараз другого дня рано удався з жінкою до д-ра Кобринського і показав йому свої руки, та сей відправив мене ні з чим і радив мені удатися до д-ра Коссака. Того самого дня по обіді під впливом галюцінаційних голосів я прибіг до д-ра Коссака і застав його в якімось дивним замішаню, і він, передержавши нас із жінкою довший час у передпокою, закликав нас до своєї ордінаційної комнати, де заставив нас знов ждати добру годину, потім покликавши як свідків панів Беднарського, Возняка, Томашівського і Гнатюка, не розпитавши мене ні про що, велів відставити мене до закладу для неулічимо хворих – т. зв. Крумлєрівки, при улиці Дверніцького. Я приїхав у супроводі Томашівського і Гнатюка до того закладу і пробув у ньому три місяці, найстрашнійші і найдивнійші в моїм житю. Перша моя вечеря в тім закладі була якась невимовна страва із гнилих яєць, від якої я за кождою ложкою блював у своїм нутрі – сімнадцять разів. Настоятелі того закладу, що має шумний титул «Zaklad stowarzyszenia serza Jezusowego», брати Сьвятловскі, оба люди молоді і без фахової освіти, міряли, щоправда, мою гарячку, але ані не думали мене лічити і навіть не питали нічого про стан мойого здоровля. Щонайбільше давали міні якийсь білий порошок під назвою спанхи, якого я, одначе, по одній чи двох пробах не хотів далі заживати. Обслуга була над усякий вираз недбала. Мене держали весь час в замкненій келії із тапетованими дверима, без дзвінка, так що в ніякій натуральній потребі не можна було достукатися слуги. Зате вночи, правильно о тім часі, коли я, томлений ненастанними галюцінаціями і привидами, міг на хвилю заснути, приходила інспекція в особі одного з найкумедніших слуг з голосним стуканєм дверий і ще з голоснійшим чобіт по підлозі і будила мене зі сну. На вікні всю ніч світилася лямпа, її світло мені просто в очи, а коли я часом закрив собі очи хусткою, інспектор преспокійно відкидав мені хустку з очей. Цілих перших шість тижнів мойого побуту в тім інституті тривав, аранжований Драгомановим, Суд Божий надо мною. Основою того суду було якесь оскарженє, уложене Драгомановим на підставі чортівських інформацій і власних догадів, та сего оскарженя мені не відчитано. Коли пізнійше, якось припадком прочитано частину вступу, я запротестував супроти того оскарженя як зовсім неправдивого. Не можу входити в деталі того суду, який полишився нерішений і в якому розбирано мої особисті, сказати, приватні гріхи, а полишено мою публичну діяльність. Все те, що я пережив в тих трьох місяцях, усувається з-під прилюдної діскусії, і я не буду про се говорити. Скажу тілько, що за причиною Драгоманова обі мої руки сталися пристановищем чортівських прошкурок, які покривив їх невимовним способом, завдаючи мені страшенні муки».                                                                             

«Драгоманів як особа, тут, безперечно, не грає великої ролі, але Драгоманів як символ в уяві недужого Франка втілював в собі той сухий раціоналізм, ту камінну в’язницю «владного розуму», той інтелектуальний полон, що душив і нівечив Франка-поета, Франка-людину темпераменту, палання і емоції. І коли прийшла до Франка недуга і розум смеркся, ослабів інтелектуальний полон, - може, іменно тоді звільнився його покалічений раціоналізмом дух, освободилося його емоціональне підсвідоме і проявилося в тій формі, що була можлива в його недужому стані». Так писав Є. Маланюк 1927 року у статті «В пазурах раціоналізму» (До трагедії Франка)» // Студентський вісник. – 1927. - № 5-6. – С. 6.  

Та, як зауважує Я. Мельник, смертельна недуга поволі відступала перед незбагненною силою могутності Франкового духу. Неймовірно, але й на цій хресній дорозі життя не покидає його бажання працювати, писати, усупереч усім, здавалось би, для людини нездоланним перепонам. «Сей могучий дух, що й серед руїни своєї тілесної оболочки, серед самої своєї недуги сіяв, як діамант, повний блиском. Та й хіба ціле життя Франка не було одним невпинним змаганням духу і матерії, одною невпинною боротьбою між поривами до надхмарних вершин і кайданами матеріальної неволі, що тягли його своєю вагою додолу, до земних низин? Але дух його перемагав і переміг […]. «Смертію смерть поправ» (Дорошенко Д. Останній побут І. Франка в Києві… С. 292).