Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 10

Ще страшніше, що Драгоманов, його, як уже блискуче показала Оксана Забужко, ображеність на Шевченків геній зуміли навіть похитнути духовний світ Франка при його оцінках творчості Шевченка.

Напровесні 1909 року Франко, сповіщаючи Надію Кибальчич про перенесену в минулому (1908) році важку хворобу, писав: «Пройшов рік, найстрашніший у моїм житті, проведений серед таких терпінь і прикростей і повний таких дивних пригод, яких, може, не суджено було нікому на світі зазнати» (Франко І. Лист до Н. Кибальчич від 2 березня 1909 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1986. – Т. 50. – С. 368-369).

«Стрічаючися з Франком при редагуванні поезій Самійленка частіше, ніж звичайно, мене дуже вразила у 1906 р. дві розмови з ним, яких тоді ніяк не міг з'ясувати собі, не знаючи зовсім стану його здоровля. Ідемо ми, мабуть, у липні того року вулицею, розмовляємо чомусь про Шевченка і нагло Франко починає ганити форму поезій Шевченка, кінчаючи свою критику у подразненому тоні: «Ви візьміть та прочитайте Лермонтова або Пушкіна, там ви знайдете гарну форму, але не у Шевченка»! Якби я не знав був нічого про великий пієтизм Франка до Шевченка, мене не так дуже здивували б його слова, але, може, рік раніше, Франко захоплювався його генієм переді мною, кажучи при тім, що знає «Кобзаря» напам'ять та що дуже часто, читаючи його, не може стримати сліз, і мені тому стало тепер від Франкових слів моторошно на серці» (Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. – Львів, [1938]. – С. 118). Коли Василь Доманицький надумав видати повне критичне видання творів Т. Шевченка, І. Франко розгнівався: «Для кого й пощо се інтересне? […]. Не забувайте, що ми осмішуємо себе як нація, вважаючи Шевченка якимось пророком, якоюсь святістю. Дуже мірний талант, якого твори, крім декількох ліричних прес, сьогодні ні на кого в світі не зроблять ніякого вражіння і якого головна історична заслуга в його власній особі, його судьбі та щонайбільше в маленькім Кобзарі 1840 р. (моральний удар українській суспільности, що змусив її подумати по-людськи по кріпаків) – і ми сьогодні, сто літ по його народженню, ще носимося з ним і величаємося його поезією перед усім світом, який тої поезії не знає і знати не хоче, бо не знаходить у ній нічогісінько такого, щоб йому промовляло до серця» (За сто літ: Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. – Харків – Київ, 1930. – С. 288). І це при тому, що на той момент Франко сам «заангажований» «ухвалою філологічної секції з дня 21 грудня 1905 року» (затверджену згодом ухвалою відділу Наукового товариства ім. Шевченка від 26 червня 1907 р.) в аналогічну працю над виданням творів Т. Шевченка! Враховуючи колосальне значення Шевченка і для творчості, і для життєвого шляху Франка, погоджуюся з Ярославою Мельник: «Марно, очевидь, говорити про те, що цей несподівано злісний випад І. Франка супроти Т. Шевченка не віддзеркалював ані його істинного ставлення до поета, ані його поглядів на потребу наукового видання творчої спадщини Кобзаря. Свідченням цього є величезна Франкова шевченкіана (майже 100 різнотемних і різножанрових наукових структур – див.: Соколишин О. Іван Франко – шевченкознавець (Бібліографічна довідка) // Визвольний шлях. – 1967. – Кн. VII – VII. – С. 91), у тому числі його, без перебільшення, сподвижницька праця як редактора двотомного видання «Кобзаря» Т. Шевченка» (Мельник Я. І остання часть дороги…Іван Франко: 1908-1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – С. 17).      

Ревізуючи прижиттєвий діагноз хвороби І. Франка, сучасні медики вважають, що письменник в останні роки життя страждав особливою формою «ревматоїдного артриту у формі синдрома Рейтера з ураженням суглобів пальців, зап’ясть з типовими деформаціями, інвалідністю і соматогенними психічними реакціями під час гострої фази. Загальне виснаження з генералізованою атрофією» (Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…» … С. 6. Див також: Луцик Д. П. Танатогенез Івана Франка // Львівський медичний часопис. – 1997. – Зош. № 3-4. – С. 100-106). «Ті, хто називав його Мойсеєм нації, відгородились від нього і його горя скляною стіною. Він не міг не зауважити, що коли йшли його відвідувати, то брали із собою служниць. Служниця йшла наперед і дезінфікувала клямки Франкових дверей. Як це неймовірно  боліло. Як це пекло!.. Петрові Карманському Франко в ту пору нагадував орла, якому обтято крила. Свою біду Франко сприйняв зовсім розгублено. Як справжню кару Божу. Ще й сьогодні по Львову розповідають, що в той час його можна було часто бачити перед дверима Успенської (Руської) церкви, яка неподалік НТШ. Благав Господа прощення за сподіяні гріхи. Говорив про це привселюдно. Дослідники або замовчували цей факт, або спихали на те, що Франко був настільки хворий, що вже й сам не знав, що говорить і робить. Уміли для цього підібрати факти, знайти очевидців, свідчення. 1913 року, коли радикальна партія святкувала свій ювілей, Франко на урочистих зборах виступив і попросив пробачення за те, що партія, яку створив, сильно підірвала віру людей у Бога. Вважав це страшним злочином, а те, що він без рук, - покутою за содіяне ним» (Горак Р. Д. Твого ім'я не вимовлю ніколи: повість-есе про Івана Франка / Р. Д. Горак. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – С. 213-214). 

Винуватцем каліцтва своїх рук Франко вважав Михайла Драгоманова, чи, радше, його дух.  «…сам Драгоманов став тим демоном, що мучив хворого Франка. З погляду психоаналітичного, став поетовим над-я, зайняв місце суворого Батька, його догани та критика мучили Франка і, як зауважує Мочульський, «Сердиті слова женевського вчителя падали у Франкову душу вразливу, мов листочки мімози, і лишали по собі незатерті сліди, незагоєні рани. Франка мучили догани та гостра критика Драгоманова, мучили його листи, в яких було багато розуму, але замало серця, і створили у Франковій душі жах перед Драгомановим. Франко, такий енергійний, відважний, згодом почав боятися Драгоманова, і той жах так глибоко закорінився в його душі, що, коли Франко занедужав, той жах у хворій душі розвинувся у страшного демона і – мучив його бідну душу до самої смерти» (Михайло Мочульський. «З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896-1916)». Спогади про Івана Франка, с. 379). Так постать Драгоманова й та роль Каменяра, якій присвятив себе молодий Франко, стають джерелом хворобливих галюцинацій Франка. Через хворобу проявилася закладена в символіку каменярів болісна історія поетового “я”» (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 169).

Сам поетичний геній Франка так лапідарно описав вплив не лише на себе, а й на цілі українські покоління духу Драгоманова:

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!