Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 9

Самого Драгоманова Франко називав gente Ukraini, natione Russi.

«Особисто для мене, - писав Є. Маланюк, - Драгоманов був тоді (20-ті роки ХХ століття) втіленням дерев'яного, типового російського диктаторського доктринерства, спримітивізованого раціоналізму, забарвленого народницько-утопійним соціялізмом, плебейським позитивізмом і наївним пацифізмом» (цит. за: 22. ІХ. 1965 [«Альманах «Гомону України», Торонто, 1966. – С. 57-61. В оригіналі стоїть авторський підпис криптонімом: «Е. М.»]).

Раціоналізм Драгоманова чимало вплинув і на художню творчість Франка. Важко не погодитися з Є. Маланюком, що «на питання, до якої категорії митців треба віднести… Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення… При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно-емоціональну свою енергію він умів не раз як би трансформувати в енергію інтелектуальну, сили «діонізійського» походження – піддати мірі  і цілеспрямованості чисто «аполлінійським»… І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме «розум владний»… І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого натхненного, такого аж «одержимого» співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio либонь в чисто декартівськім сенсі цього поняття» (Маланюк Є. Пролог, не епілог (1856-1956) // Іван Франко. Вибір поезій. – Париж: Б. в., 1956. – С. 9-10).        

Окрема тема – рецепція Франком іпостасі «мужика», «селянина», про що він публічно оголосив у вже згаданій промові на 25-літній ювілей літературної діяльності: «Яко син селянина, вигодований твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові… Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали» («Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка». Літературно-науковий вістник, 1898, т. 4, ч. 12, С. 31, 309). Маємо тут запрограмовану (що особливо важливо) фальсифікацію Франком своєї генеалогії на шляху до написання символічної біографії, або, як висловився би американський структураліст Григорій Грабович, автор книги «Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета», конструювання авторського міфу. Досліджуючи Франків родовід, Іван Негребецький звертає увагу, зокрема, на факт, що його мати Марія «була шляхтянка з роду Кульцицьких по вітцю і з роду Гвоздецьких по матері» (Іван Негребецький. «До родоводу Івана Франка». Спогади про Івана Франка, С. 556). І саме з цього шляхетського аристократизму Негребецький, як і інші, виводить Франкові альтруїзм, ідеалізм, естетизм, окреслює конфлікт двох культурних сил, що відбився психічно, морально і культурно на постаті Франка, через різке протиставлення шляхетства та мужицтва, ідеалізму й матеріялізму, «вищої культури втраченого раю, що блиснув дитині як щось посідане, реальне в аристократизмі жіночих компонентів його роду, не виключаючи Кульчицьких» та «зоологічно примітивного стану цілої племінної суспільности» тогочасного села. 

Те ж зазначає і Ярослав Грицак, спростовуючи міф «Франко народився у селянській сім'ї»: «Насправді ж по мамі він виводився з давнього шляхетського роду Кульчицьких. Окрім Франка, двома іншими найвідомішими представниками цього роду є відомий козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та Юрій Кульчицький, герой Віденської битви 1683 року і власник однієї з перших віденських каварень. Бабцею Франка була Людвіка Кульчицька з Ясениці Сільної, овдовіла і заможна шляхтянка з шістьма дітьми. Дослідники руської шляхти відзначають її стійкий індивідуалізм, упертість, самостійність, опірність зовнішнім впливам. Місцеві шляхтичі ніколи не забували про Франкове шляхетське походження, і твердили, що такий талант не міг родитися серед «простих хлопів»: «То йому чорт у ту руду голову такого всього напхав. Е, якби-то стара (Людвіка – А. Т.) встала та послухала!» Ті, що близько знали Франка, відзначали його певний духовний аристократизм, а водночас – почуття самовпевнености, свого «я», відваги, так якби він казав іншим: «Набік, бо я йду». Це, на їхню думку, були типові риси шляхтича, людини, яка не знала панщини. Ці риси Франко успадкував від матері – сам він в одному з присвячених їй віршів писав, що вона наділила його гордою душею. Аргументом на користь шляхетського походження Франка є те, що по смерті батька (1865 рік) і матері (1874 рік) він отримав доволі високу стипендію з фонду Гловінського – її надавали тільки дітям здрібнілої шляхти. 

У галицькому селі загалом можна було виділити вісім верств: селяни, поміщики, дрібна шляхта, сільські ремісники, євреї, німецькі колоністи, державні службовці, священики (Головацкій, «Карпатская Русь», с. 58). Іван Франко вірив, що його родина по батькові походить від зукраїнізованих німецьких колоністів, а тому в ньому самому є «кавалочок німця». Цю віру поділяло багато його знайомих. Із його німецьким походженням доброзичливці пов'язували такі Франкові риси, як вільнодумство, пунктуальність, систематичність, а недоброзичливці – нібито зверхнє ставлення до інших українців та їхньої культури («той потомок німецького емігранта не любить руської раси», то «не простий Русинисько, а “höhere deutsche Kultur”!). В одній зі своїх повістей Іван Франко писав, що прадід його батька був чистокровним німцем, спровадженим до Галичини в перших роках австрійського панування. Зрештою, етимологія прізвища Франко неслов’янська:  воно походить від латинського «Francus», «Franciscus», римської назви одного з германських племен (Ярослав Ісаєвич, Україна давня і нова. Народ, релігія, культура, Львів, 1996, с. 9-10). У будь-якому разі, сім'я Франка була правдоподібно неавтохтонного походження.

Цікаво, що далеке німецьке коріння Франка ставало певним обґрунтуванням його органічної інтегрованості у «фаустівську» культуру. «Франко, сам, за спостереженням М. Грушевського, «вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури» (Грушевський М. Апостолові праці // Україна: Наук. двомісячник українознавства. – К., 1926. – Кн. 6. – С. 6), був інтегрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно (самих лише німецькомовних часописів, у яких він співробітничав, Б. Бендзар налічує 19 [Бендзар Б. П. Оповідання Івана Франка німецькою мовою // Рад. літературознавство. – 1971. - № 12. – С. 66-73], серед них таке авторитетне віденське видання, як “Die Zeit”, чиїм кореспондентом Франко був з 1895 по 1905 рр.), що деякі сучасні франкознавці на Заході стверджують навіть, буцімто він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичности» [Магочи П. Р. Иван Франко и статус украинской нации в многонациональном государстве // Иван Франко и мировая культура: Тез. докл. междунар. симп. – Киев: Наук. думка, 1886. – Т. 2. – С. 82], усвідомлюючи себе також і «остеррайхером», австріяком [Rudnytsky L. The Image of Austria in the Works of Ivan Franko // Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia. – 2nd Print. – Cambridge: Harvard Univ. Press, 1989. – P. 253]. У тому, що такий погляд може побутувати – попри цілком однозначну заяву самого Франка, «що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, т. є., що з Австрією в’яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії [Франко І. Зміна системи // Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наук. думка. – Т. 46, кн. 2. – С. 314], - бачиться нам несвідомо звужене розуміння самої «української національної ідентичності», а точніше, недобачання тієї очевидної, не досить виразно обумовленої ні в радянському, ні західному українознавстві обставини, що перші три покоління нової української інтелігенції, кінчаючи Франковим, необхідно були – мусили бути! – вихованцями або російської, як київські «громадівці», або ж «західноєвропейської, передусім німецької» культури. Третього – сиріч української культури з повною структурою, спроможної продукувати інтелігенцію на своєму власному грунті, було просто не дано, - одначе це не заважало їм зберігати, сповідувати як свідоме переконання українську національну ідентичність… Оцей специфічний, нерідко вкрай драматичний для особистости український дуалізм уперше в нашій новітній історії було знято вже післяфранківським, першим «органічним» - не «українофільським», а таки українським і за «ідеологією», і за «культурою» - поколінням інтелігенції, до котрого звертався Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі» і чиє постання він готував працею всього свого життя» (Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Факт, 2006. – С. 25-26).              

Франкове навернення на селянство відбулося вже в університеті, підо впливом Драгоманова. Відтоді він постійно називав себе «мужиком», писав чи говорив про себе як про селянського сина, «вигодованого чорним селянським хлібом і працею твердих селянських рук», готового «віддати свої сили на службу селянських інтересів» тощо. І ніде ані півсловом він не згадав про своє шляхетське походження» (Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – С. 91. (Серія «De profundis»)).       

Франко зовсім не випадково спроєктує свою «мужичу» філософію і на творчий геній Шевченка, назвавши його поетом-мужиком. «Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа» (Микола Зеров. «Франко-поет». Микола Зеров. Українське письменство. – Київ: Основи, 2003. – С. 255), - говоритиме Франко, перекладаючи на Шевченка власну символічну автобіографію. У статті 1891 року про Шевченка він говоритиме про історичну подію в европейській літературі, що сталася близько 1840 року: «у літературі з'явився мужик, простий сільський мужик». Франко також наголосить, що мужик не лише став об’єктом зображення, героєм повісти або поеми, але постав у Шевченка як «робітник і борець за потоптані людські права всього загнаного в рабство мужицтва» [Микола Зеров. «Франко-поет». Микола Зеров. Українське письменство. – Київ: Основи, 2003. – С. 248-249] (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 187).

Заризикну припустити, що рецепція Франком Шевченка як «мужицького поета» - не так власний хід на підсилення своєї символічної автобіографії, а інерція за концепцією Драгоманова; інакше кажучи, оптика аналізу Франка пролягала через «драгоманівські окуляри», тому, на жаль, тут Франко не був оригінальним, майже дослівно (!) повторюючи оцінки Драгоманова на адресу Шевченка. На підтвердження гіпотези достатньо проаналізувати парадигматичну працю Михайла Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм», яка, як і майже ввесь корпус творів ученого, була відома Франку, та – окремо – драгоманівську фразеологію (усі виділення у тексті мої): «Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством… Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов’янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, що «старих слов'ян діти впились кров'ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав покидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, як вони величались «українськими Брутами й Коклесами». І тут півмужикові (sic! – уже півмужикові – А. Т.) Шевченкові довелось добиратись до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів»… Далі Драгоманов узагалі опускається до найнижчих – побутових – регістрів, думаючи, очевидно, що так «десакралізує» образ Шевченка: «Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843-47 рр., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого  Шевченка, «кабануванням» цілий день на постелі. На цьому грунті підіймається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб «поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины», змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза, то напишеться добрий вірш; трапиться нагода – скажеться добре слово і серед приятелів, і серед мужиків (напр., що слід гасити пожар і жидівський), а не то, то поет щиро пограється з дітьми. Але ніякого плану праці й життя не бачимо ми в тому, що розказують нам близькі приятелі Шевченка про ліпшу пору його віку, бо не було в нього ніякого систематичного погляду на життя й працю, який дає тільки систематична ж наука. А її то й не було в нашого кобзаря (таке твердження Драгоманова є, м’яко кажучи, легковажним: навіть посмертний опис його особистої бібліотеки, хоч і безсистемної, як у кожної людини без сталого пристановища, показує, що кожну третю позицію в ній (близько 40 томів) займають історичні та історіографічні джерела українською, російською та польською мовами[Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814-1861. – С. 366-370] – А. Т.)… Більша половина поем Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Сотник», «Неофіти») дуже не оброблені (? – А. Т.). Багато в нього таких же необроблених і ліричних дум, і пісень, а також посланій. «Сон» (1845 р.) і «Посланіє до земляків» можуть назватись примірами розтріпаності (? – А. Т.). Видно зараз, що Шевченко і мало-таки прикладав праці, щоб обробити свої писання, і мало знав добрі приміри артистичної роботи у інших письменників. Недостача старанної обробки видна в Шевченка, мов навмисне, в дальших його писаннях, починаючи з «Гайдамак», тобто з часу, коли він став уже звісним і став братись за політичні речі. Видно, що, окрім недостачі доброї школи, тут винна була й недбалість – що, мов, і так збреде, все збреде од «українського Пушкіна», - і неспокій чоловіка, якого самого дратували речі його поезії більше, ніж це бува з артистами, які можуть бути об’єктивнішими. Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка українських письменників жартувати, прикидуватись дурником, неучком, - іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми, або ще – іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні, напр. «У Вільні, городі преславнім» - початок і кінець, або слова "свинею заснувши, звичайно такий сон і приверзеться» - в думі «Буває, в неволі іноді згадаю». Коли ж до нестаранної обробки, та нерівності, та манірності, жарту примажеться ще й цинізм і перемішування старовини з новиною (напр., Біблії з петербуржчиною), то іноді виходять у Шевченка речі, які просто противно читати всякому чоловікові з літературним образуванням, і з простим смаком. Такі, напр., мов навмисне протицарські писання Шевченкові з 1860 р. («І Архімед, і Галілей», «Саул», «Царі») (Драгоманов М. П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 396-397).