Orientale Lumen. Частина 3

Папа виступив одним із найжорсткіших критиків споживацької цивілізації.

«Ви хочете волі? Але якої? – звертається він до польської молоді в 1991 році. – Волі позбавляти життя ненароджену дитину?»

Революціонер, порушник протоколів, Іоанн Павло ІІ зберігає за собою стійку репутацію консерватора, зрозуміло, в поняттях західного світу. Він відчуває себе хранителем традиції, яка йому була довірена, за що православний єпископ Віденський Іларіон (Алфеєв) назвав його навіть «православним» Папою.

«…створена для свободи людина несе в собі рану первородного гріха, яка постійно тягне до зла і породжує в ній необхідність спокути. Це вчення складає не лише невід'ємну частину християнського Одкровення, але має також герменевтичну цінність, оскільки допомагає краще зрозуміти людську дійсність. Людина прагне до добра, але й здатна на зло; вона може піднятися над своїм безпосереднім інтересом і все ж бути пов’язаною з ним» (з енцикліки «Centesimus annus» Святого Отця Іоанна Павла ІІ на століття з оприлюднення енцикліки «Rerum Novarum»).   

Одна з найважливіших його ініціатив – проповідь, яку він назвав «нова євангелізація». Нова євангелізація була відповіддю на майже обвальну секуляризацію західного світу. Він хотів повернути Європу до її християнських витоків. «Франція, що ти зробила зі своїм хрещенням?» - звертається він до тієї, кого Рим називає «старшою дочкою Церкви». Основою його проповіді була звістка про милосердя Боже, про те, що Христос чекає кожну людину. Протягом кількох сотень років римські первосвященики майже не залишали Ватикану, і хоч декілька подорожей здійснив вже Павло VI, але тільки Іоанн Павло ІІ став паломником усієї земної кулі. Здається, не залишилось таких місць на землі, окрім Росії та Китаю, де б він не побував. «Мої поїздки – це взаємообмін вірою та любов'ю», - говорив він. Він усвідомлював, що повинен донести ім'я Христове в такі куточки планети, де його ніколи до цього не чули.

«Для того, щоб успішно зустріти ті грандіозні виклики, які кидає сучасна історія новій євангелізації, необхідне, насамперед, присвячене Богу життя, постійно відкрите до заклику Слова Одкровення та знаків часу (див. Павел IV, Апостольское обращение Evangelii nuntiandi (8 декабря 1975), 15: AAS 68 (1976), 13–15). Пам'ять про великих проповідників-євангалізаторів, чоловіків та жінок, які самі були, насамперед, глибоко євангелізовані, свідчить про те, що для зустрічі віч-на-віч із сучасним світом необхідні люди, які з любов'ю присвятили себе Господу та Його Євангелії. «Люди, які присвятили себе Богу, в силу свого особливого покликання мають показати єдність власної євангелізації та свідчення, єдність внутрішнього оновлення та апостольського пориву, буття й дії, демонструючи, що динамізм завжди випливає з першого елементу цих пар» (Синод Епископов, IX Генеральная рядовая ассамблея, Relatio ante disceptationem, 22: L’Osservatore Romano, 3–4 октября 1994, p. 12).     

Нова євангелізація, рівно ж як і євангелізація всіх часів, буде ефективною, якщо зможе проповідувати про те, що пережила перед тим у глибокій єдності з Господом. Вона вимагає сильних особистостей, які черпали натхнення з пориву святих. Нова євангелізація вимагає від чоловіків і жінок, які присвятили своє життя Богу, повного усвідомлення богословського смислу викликів нашого часу. Ці виклики спільними зусиллями мають бути уважно розглянуті та розрізнені в тому, що стосується оновлення місії. Сміливість у проповідуванні Господа Ісуса має йти пліч-о-пліч з довірою Провидінню, яке діє в світі та «перетворює все, навіть людські відмінності, на благо Церкви» (Иоанн XXIII, Речь на открытии II Ватиканского Собора (11 октября 1962): AAS 54 (1962), 789). 

Важливими елементами, які дають змогу Інститутам успішно брати участь в новій євангелізації, є вірність основоположній харизмі, спілкування з усіма, хто причетний в Церкві до тієї ж справи, особливо з єпископами, та співпраця з усіма людьми доброї волі. Все це вимагає уважного розпізнання тих закликів, які Святий Дух звертає до кожного Інституту, як у тих сферах, в яких не очікується значний та швидкий прогрес, так і в інших сферах, тих, де можна очікувати радісного відродження. У будь-якому місці та за будь-яких умов люди, які присвятили себе Богу, мають бути ревними проповідниками Ісуса Христа, які готові відповісти на поставлені сьогодні тривогами людського серця та його невідкладними потребами питання з євангельською мудрістю» (цит. за: Апостольське звернення Святого Отця Іоанна Павла ІІ Vita Consecrata, оприлюднене після Синоду єпископів, до єпископів, духовенства, монаших орденів та конгрегацій, спільнот апостольського життя, секулярних інститутів та всіх вірних про присвячене Богу життя та його місії в Церкві й світі).     

Нову євангелізацію супроводжував міжрелігійний діалог, ним ініційований. І це також уперше в історії. Тричі Іоанн Павло ІІ збирав усіх релігійних лідерів світу в Ассизі задля спільної молитви про світ – така ініціатива здавалася ризикованою навіть близькому оточенню. Він був першим Папою, що увійшов зі словами вітання в мечеть і синагогу, що молився біля стіни плачу в Єрусалимі, що називав євреїв старшими братами. Антисемітизм, що як короста й досі липне до людей, які вважають себе християнами, був для нього «гріхом проти Бога та людини».

Він любив російську культуру й чудово знав її. В його енцикліках зустрічаються цитати російських поетів, романістів, мислителів (В. Соловйова, о. П. Флоренського, о. С. Булгакова, В. Іванова). Його вабила православна традиція (чого варта хоча б знаменита енцикліка «Orientale Lumen» - «Світло зі Сходу»). Він брав уроки ісихастської «розумної молитви». Він молився перед образом Казанської Божої Матері, ікони, що за його словами, врятувала його життя після замаху. 2005 року він передав цю чи не найдорожчу для себе святиню Російській церкві. Як вона була прийнята, не хочеться навіть згадувати. Як Росія відповіла на його любов та великодушність, гірко та соромно думати.

 Він був першим папою публічного покаяння, нечуваного до цих пір у Католицькій Церкві. Якщо Бог дарує Церкві святість, то в чому ж можна каятись, окрім як, таємно, на сповіді, у особистих своїх гріхах? Іоанн Павло ІІ не схотів більше лишатися бранцем цієї логіки. Він просив пробачення за хрестові походи, за інквізицію, за гоніння євреїв, за злочини, що були скоєні синами Католицької Церкви.

 «Комплекс, хоч би який він був, демонструє брак справжності». Ці слова Івана Павла ІІ цілком справджувалися в його власному житті:  він не побоявся залишитися справжнім, щиро прощати своїм кривдникам (навіть найманому вбивці Алі Аджі, після пострілів якого Папа ніколи повністю не одужав) і просити вибачення за власні помилки (при тому, що за догматом Папа вважається непомильним).

 Як слушно зазначає Олександр Бойченко, «Окрема тема – почуття гумору Івана Павла ІІ, жарти і розіграші якого стали не менш характерною ознакою його понтифікату, ніж подорожі. 

Ось бодай кілька із сотень зафіксованих біографами прикладів.

 За вечерею Папа запитує запрошеного в гості священика, скільки тому років. «Шістдесят три», - лунає відповідь. «Е, - реагує Іван Павло ІІ, - у Вашому віці, отче, я вже був Папою Римським».

 Або одна з найвідоміших відповідей на запитання журналістів, як він себе почуває: «Не знаю, я ще не читав сьогоднішніх газет».

 Або й такі – досить ризиковані як на Петрового наступника – дві історії.

 Перша: якось у літаку Папа відчув біль у животі. Лікар порадив випити келишок коньяку. «А на якій ми висоті?» - запитав Понтифік. – «Десять тисяч метрів». – «Ні, не можу, заблизько до шефа».

 І друга: італійська черниця, яка подавала Папі до столу, попросила навчити її вітатися по-польськи. Іван Павло ІІ виконав її прохання, у чому незабаром змогли переконатися гості з Польщі. Сестра увійшла до їдальні зі сніданком і шанобливим тоном звернулася до Папи його рідною мовою: «Як справи, котику?».

 Не знаю, чи припали подібні жарти до смаку, скажімо, всім членам Колегії кардиналів, але молодь – незважаючи на вельми консервативні позиції Івана Павла ІІ в питаннях віри, контрацепції та організації церковного життя – він своєю дотепністю, добротою і людською відкритістю завоював: за час його понтифікату католицизм прийняли близько 300 мільйонів осіб.

 Саме до молоді були адресовані передостанні слова Папи Івана Павла ІІ на землі. Почувши, що до Риму приїхали помолитися за нього сотні тисяч молодих людей, Папа прошепотів: «Я шукав вас, тепер ви прийшли до мене, дякую вам за це». Після чого попросив відпустити його до дому Отця Небесного. І пішов» (Бойченко Олександр. Мої серед чужих. Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2012. – С. 41-42).

 Папа, футбол і Євро-2012.   «Ми не боїмося. Ми граємо чесно» – так підписано фотографію, на котрій Іван Павло ІІ грає у футбол. Знімок опублікували у виданні польської газети Tygodnik Powszechny від 13 червня 2012 року. Фотографія походить з приватного архіву родини Ветуляніх, друзів Папи. Її надіслали до редакції за день до початку Євро-2012. Гасло «Ми не боїмося. Ми граємо чесно» агітує до того, щоб під час матчів футболісти поводилися ввічливо. «Спорт полягає не лише у фізичній силі та працездатності м'язів, але і у душі, – стверджував Іван Павло ІІ. – Ми все ще можемо врятувати ці душі».

 Іван Павло ІІ і беатифікація. У Службі Божій з нагоди першої річниці беатифікації Папи Івана Павла ІІ 3 травня 2012 року взяли участь майже три тисячі вірних, співслужило приблизно 110 священиків.

 Подячні богослуження, молитовні зустрічі, пам’ятні заходи пройшли в усьому католицькому світі. У Ватикані Службу Божу з цієї нагоди 1 травня очолив кардинал Зенон Ґрохолевскі, Префект Конгрегації католицького виховання. Серед єпископів, які брали участь у богослуженні, був канонік Папської Базиліки Santa Maria Maggiore Преосвященний владика Іриней Білик, ЧСВВ.

 У проповіді кардинал Ґрохолевські підкреслив глибоку набожність блаженного Івана Павла ІІ до Пресвятої Богородиці та наголосив, що все його життя та діяльність випливали та були плодом глибокої віри, яка переповнювала його думки і серце.

 «Блаженний Іване Павле ІІ, якого 1978 року Господь Бог покликав до того, щоб із Столиці святого Петра зміцнювати братів у вірі, чини це й надалі, тепер уже з Дому Небесного Отця», – закликав кардинал Зенон Ґрохолевскі, Префект Конгрегації католицького виховання.

 А напередодні, ввечері 30 квітня, тисячі молодих людей зібрались на молитовне чування під монументальним Хрестом Дня Молоді Великого Ювілею біля римського університету «Тор Верґата», де 2000 року, за участю Івана Павла ІІ, проходив Всесвітній День Молоді, який зібрав понад два мільйони молоді з усього світу.

 Молитовне чування очолював кардинал Аґостіно Валліні, Вікарій Папи для Римської дієцезії. У проповіді він, серед іншого, зупинився на «таємниці» життя Івана Павла ІІ. «Якою ж була таємниця його життя?» – запитав він, відповідаючи, що, без сумніву, це була єдність між вірою та життям. Іван Павло ІІ жив для Бога і для ближнього, що привести його до Бога, щоб він був щасливим.

 У Польщі, на території паломницького центру імені Івана Павла ІІ під час подячної Служби Божої кардинал Дзівіш, що був довголітнім особистим секретарем Івана Павла ІІ, підкреслив його чутливість на проблеми і потреби людей праці. «Велич блаженного Івана Павла ІІ, – наголосив кардинал Дзівіш, – полягає в тому, що він, будучи людиною глибокої віри та молитви, ставлячи Господа Бога в осередку свого існування, захоплений постаттю Ісуса Христа та Його Євангелієм, віддав себе до розпорядження Церкви, а його життя було служінням людині та світові. Глибоке внутрішнє переживання Бога та Божих справ поєдналось в його особі з титанічною діяльністю. Він керував Церквою, збагачуючи її життя своїм всеохоплюючим навчанням, займався великими проблемами сучасного світу... Його святість виражалась у з’єднанні з Богом та, одночасно, була служінням та відповідальністю за долю Церкви та світу», – архиєпископ-митрополит Краківський, кардинал Станіслав Дзівіш (за інформацією «Радіо Ватикан»).

 «Культ Блаженного Івана Павла ІІ зримий не тільки в Італії чи Польщі, а й поширюється в Україні, – сказав в інтерв’ю для Радіо Ватикану Львівський римо-католицький митрополит Мечислав Мокшицький. – Минуло десять років, як Святіший Отець Іван Павло ІІ відвідав нашу державу і нашу Церкву. Багато парафій звернулися з проханням отримати святі мощі блаженного Івана Павла ІІ, не лише в Західній Україні, й на Східній, де невеликі римо-католицькі спільноти».