Про рожеві окуляри як головну запоруку підписання Асоціації з ЄС

Наріжним каменем нинішньої так званої євродискусії (чи євродемагогії?) є казка про так звані європейські правила гри і їхнє обовязкове швидке застосування в Україні

Наріжним каменем нинішньої так званої євродискусії (чи євродемагогії?) є казка про так звані європейські правила гри і їхнє обовязкове швидке застосування в Україні. Ну, це коли аргументи на користь Асоціації з ЄС в українських євромрійників закінчуються, вони витягають на світ Божий таку собі гранату євроагітпропу і з більшовицьким блиском в очах (останнім часом казки про гарне майбутнє українців за Асоціації дедалі більше нагадують казку про те, що “нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі”) вигукують: “Але ж ми отримаємо цивілізовані правила гри!”

Це вони про те, що підписавши Асоціацію, українські суди чесно, законно судитимуть, на українські дороги кластимуть правильний асфальт, а українські чиновники та посадовці в поті чола працюватимуть і не братимуть хабарів.

Ні, я не про те, що не треба всі ці соціальні хвороби в Україні лікувати. Я про те, що так звані європейські правила гри нам ніхто, крім нас не запровадить; про те, що з хабарництвом і хабарниками треба було боротися починаючи з початку 90-х; про те, що для гарного асфальту у нас є необхідна кількість грошей (щодня водії, купуючи бензин, через акцизний збір перераховують до держави мільйони доларів, так-так, лише в одній столиці - щонайменше мільйон доларів у день), але...

На думку українських євросоюзофілів, без передачі нам таких собі таємних знань євросоюзовських “мудреців” гарні гроші не забезпечать нам гарного асфальту, вони неодмінно будуть закопані в той асфальт. Одним словом, хворому українському організму потрібна така собі євродуша, українським політикам і чиновникам — така собі євроекзістенція, українському євроМойсею Януковичу — євроскрижалі.

У 2003 році я зіткнувся з образчиком тих “євроскрижалів”. Щойно Леонід Данилович (певно, за підказкою Євгена Кириловича) заявив у травні 2002 року про євроатлантичну інтеграцію України аж до повного членства в НАТО, як ми з колегами-військовими журналістами підготували новий телепроект про НАТО “Територія безпеки”. Ну, набридло нам на військовому телебаченні розповідати про солдатські онучі і танкові траки, захотілося широких обріїв всеукраїнської і навіть міжнародної журналістики.

Перші кілька випусків телепередачі у нас вийшли якимись зваженими, не агітаційними. Але за деякий час в Україні з'явився так званий План дій Україна-НАТО. Той документ був по суті вправно написаною суспільною стратегією, натомість журналістам він наче надягав чарівні окуляри.

Кріз ті окуляри все, що коїлося в Україні — дії влади, стан економіки, ситуація в підприємництві, у ЗМІ та інш. - виглядало геть мерзенним. Зате, усе західне — ну просто райськими кущами на землі.

І ті “райські кущі” перед нашими журналістами Захід відкривав, але дуже вибірково. Памя'таю прес-тур до країн Балтії.

Литва: приліт до Вільнюсу, поселення у гарний 4-ризірковий готель, прогулянка старовинним Вільнюсом (ну не до спальних же масивів підуть українські журналісти), вечеря в шикарному автентичному ресторані — запрошував якийсь литовський телебос.

Наступного дня: зустріч з чиновниками литовського МЗС (нам розповіли про те, які вони щасливі, що стоять на порозі НАТО і ЄС); обід з литовськими чиновниками в шикарному ресторані, прогулянка вуличками Вільнюса — нагода щось відзняти та записати. Після обіду чиновниця тамтешнього МЗС влаштувала нам екскурсію старовинним Вільнюсом, і дуже була невдоволена, що я, на її запрошення завітати до її помешкання, відповів за всю журналістську групу, що нам цікаво погуляти по місту, поспілкуватися з людьми.

Схожа програма була і в інших 2-х країнах Балтії: поселення у Ризькому “Метрополі”, візити до ризьких ресторанів, зустрічі з Латвійськими чиновниками; переїзд і поселення у Талінському готелі “Віру”, зустріч в естонським міноборони, вечеря в Талінському старовинному ресторані, візит до естонського МЗС, зустріч з представниками української громади в садибі-музеї.

Загальне враження у журналістів від “Прес-туру до Балтійських країн”: от живуть же люди! Не те, що ми у своєму Кучмостані.

Але до чого це я? Намандрувавшись по європах і наслухавшись про їхні успіхи та досягнення, я зацікавився як євроматриця застосовується у нас.

Якось зазирнув я у згаданий План дій Україна-НАТО. Бачу в розділі “Реформа судочинства” пункт “забезпечення суддів житлом”. Та, будучи на той час військовим журналістом, поцікавився у представника НАТО: “А чому ж нема у тому плані “забезпечення українських військовиків житлом?” На це почув: “Це ваша національна справа”.

Тому, коли чую від наших євромрійників, що після підписання Асоціації з ЄС у нас запровадять європейські правила гри, що ті численні і нескінченні зловживання у нас закінчаться, щойно ми підпишемо той 900-сторінковий євродокумент, розумію таке. Запровадять у нас ті європейські правила гри наші ж бюрократи. Запровадять вибірково, як у випадку з будівництвом житла для суддів, а не для людей у погонах. Запровадять для себе-любимих такі собі райські кущі. А європейці у відповідь на запитання простих українців відповідатимуть, що то наша національна справа. І європу вони для нас в Україні не будуватимуть.

Тому коли читаю від однієї шанованої пані, з якою листуюся через Фейсбук, що “якби були європейські правила гри”, то (якесь там приміщення не забрала б адміністрація і не використала б не за призначенням — авт.), розумію: наскільки далекі ми від так званої Європи, а так звана Європа — від нас.

І насамкінець, навіть у нинішній кризовій Україні є головне для позитивних перетворень: в достатній кількості гроші, які збираються з українців (приклад з акцизним збором), та не використовуються за призначенням. Ці великі суми коштів безсоромно розкрадаються. І тепер, замість того, щоб притягнути до відповідальності злодіїв на посадах, українці вкотре повірили цим політ-наперсточникам, і наче зомбі повторюють мантру “Асоціація, європейські правила гри”.

Я — прихильник еволюційного розвитку країни, і вважаю, що кожна нація пише власну історію. Не до душі мені і всілякі там соціальні заворушення. Та якби українці, які протягом всього правління євроінтегратора Януковича дедалі частіше протестують, хоч раз продемонстрували б так званому правлячому класу, як виглядає “євростандарт” у проведенні мітингів (з побиттям вітрин та підпаленням авто, між іншим, і ні в чому невинних автовласників, себто по-європейськи), то у наших олігархів та їхньої партійно-політичної і чиновницької обслуги хутенько б відпала мода на євродемагогію, і у нас таки з'явився б реальний шанс побудувати Європу в Україні. Без підписання кабальної асоціації з ЄС, без відкриття своїх ринків перед євротоварами без одночасних зеркальних гарантій для потрапляння українських товарів до країн ЄС та інших так званих жертв задля Євроінтеграції.

Ігор Рудич,

громадянин, прибічник Незалежності України