Українська Греко-Католицька Церква: на роздоріжжях історії. Частина 2

Із самих початків свого існування УГКЦ опинилася в лещатах репресій.

Доволі критично (з огляду на розвиток російського православ’я) оцінив траєкторію розвитку українського православ’я барокової доби Дмитро Дорошенко: «На козацькій Україні Православна Церква повинна була б стати національною українською Церквою. Під щедрою опікою гетьманів і козацької старшини, оточена повагою і прив’язаністю широких мас, вона мала всі шанси для того. Але так не сталося. Духовенство українське було вже отруєне московським православ’ям… Воно попросту стає на службі Москви… Українські єпископи стають творцями російської синодальної системи й ідеологами російського цезаропапізму (Теофан Прокопович, Ст. Яворський)… Коли ж на Правобережжі ми стрічаємо борців за православ’я, таких як Юрій Кониський, Мелліс Значко-Яворський, В. Садковський, то вони по суті являються агентами російського уряду. <…> Остаточним результатом Берестейської Унії 1596 р. було те, що утвердилась лише в західних українських землях, головно в Галичині. Тут вона протягом 18 століття зреформувала церковне життя, піднесла освітній рівень духовенства, прийняла консервативний характер і в свою чергу зробилась головним заборолом української народності проти полонізації. Це вона, властиво, врятувала Галичину від національної смерти. Вона зробилась батьківською вірою і нарід кріпко до неї прив’язався… З кругів греко-католицького духовенства вийшло національне відродження Галицької України і сама гр.-кат. (уніятська) Церква стала тут за останні часи справжньою національною церквою західньо-українського племени. Одначе ті, які сподівалися, що церковна унія улекшить латинізацію і полонізацію українського населення, мусіли завестися у своїх надіях. Поєднанням з Римом українська греко-католицька Церква… реорганізувалася, скріпилася, пустила глибокі коріння в народні маси й стала її національною церквою… Позбувшись колишніх «революційних» методів, вона стала чинником консервативним: із тією хвилиною на цій території, як каже Липинський, де вона утвердилася, вона придбала національну відпорність і виявила національну творчість, більшу, ніж на цій самій території виявила Церква православна» (цит. за: Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. – Берлін, 1940).

Як проникливо зауважили академік НАН України В. А. Смолій та доктор історичних наук В. С. Степанков, «Берестейська унія, на наш погляд, не була ні зрадою національних інтересів, ні мудрим кроком верхівки православного духівництва. Вона становила спробу зберегти національну єдність (і сутність) українсько-білоруської Церкви шляхом компромісу з Римом, яка за конкретно-історичних умов кінця XVI ст. мала трагічні політичні наслідки. Інше питання, що уніатська Церква спромоглася зберегти своє національне обличчя, як, до речі, не втрачала його й українська православна Церква» (цит. за: В. А. Смолій, В. С. Степанков. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.) – К., Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 25). Мабуть, мав рацію протоієрей С. Булгаков, коли писав: «Шлях до єднання Сходу та Заходу пролягав не через Флорентійську унію і не через суперечки богословів, але через єднання перед вівтарем».

Уже з самого моменту створення українська греко-католицька Церква стала жертвою свого «пограничного» статусу: поляки розглядали її як інструмент експансії католицизму, а православні українці – як ненависних «латинників»; з обох сторін сипалися утиски та приниження, аж до фізичного винищення, апогеєм якого стала Національна революція 1648-1676 рр. Утім, репресії «по-справжньому» розгорнулися в міру екстенсивної інкорпорації українських земель під скіпетр Романових, а після українських визвольних змагань 1917-1921 рр. - до формально незалежної УСРР, згодом – УРСР як інтегральної складової Союзу РСР (утім, совєтська влада «всерйоз і надовго» закріпилася на теренах Західної України – основного осередку українського греко-католицтва – щойно після Другої світової війни. Перший прихід 1939 року, оспіваний совєтською історіографією як «воссоединение», був украй короткий).

11 липня 1705 року, під час Північної війни, цар Петро І власноруч убив кількох монахів-василіан, що ввійшло в історію під назвою «Полоцька трагедія», яка обурила тодішню Європу. За наказом Петра І було схоплено й катовано українського католицького єпископа в Луцьку Діонісія Жабокрицького (1709 рік), а згодом заслано на Соловки. За часів Гайдамаччини у самій лише бердичівській тюрмі каралось 68 уніатських священників, знаних в історії як «бердичівські мученики» (1772-1773 рр.).

Після поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) в межах Російської імперії опинилися майже всі (окрім Галичини) українські етнічні землі. Катерина ІІ скасувала Київську Митрополію та уніатські дієцезії: Луцьку, Володимирівську, Кам'янецьку й Пінську. Українських католицьких єпископів разом із митрополитом Теодосієм Ростоцьким позбавлено уряду. Луцький єпископ М. Стадницький, вражений насильствами у його дієцезії, збожеволів і незабаром помер у Варшаві (1797 р.). На території Правобережжя (Поділля, Київщина, Волинь) близько 5 000 уніатських парафій переведено в православ’я, а залишилось майже 200. За 25 років урядового навертання уніатів на православ’я (1772-1794) греко-католики втратили 9 316 парафіяльних церков, 145 василіанських монастирів та близько 8 млн. вірних (дані за: Історія «возз’єднань» українців-католиків з православ’ям. «Франкова криниця», № 12 (1106) від 15 березня 2006 р., с. 3).

12 лютого 1839 року у Полоцьку відбувся «возз'єднальний собор», який охопив території вільненського, полоцького, берестейського, луцького єпископств із загальним числом вірних 1,5 млн. За указом царя Олександра ІІ чинилося масове фізичне насильство над священниками та вірними Холмщини: нагайки й буки, розстріли (села Пратулин, Дрелів), вигнання голяка на мороз (Чоломия), забиття до смерті (Ломази, Рудня), насильство над жінками, щоб змусити чоловіків підписати заяви про перехід до православ’я (Ломази).

Із вибухом Першої світової війни (1914 р.) російські війська захопили Галичину. Почалося нищення українців греко-католиків – «мазепинців», «сепаратистів», «зрадників православної віри», «підривників релігійної, національної й державної єдності Росії». Як писав Д. Дорошенко (православний), «головна лють російського уряду звернулася проти Греко-Католицької Церкви, яко носія української свідомості в Галичині. Чорне гайвороння російського шовінізму й московського православія з Євлогієм (волинським православним єпископом) на чолі насунуло до окупованого краю й заходилося нищити Греко-Католицьку Українську Церкву та насаджувати силоміць своє православ’я» (взято з: Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. – Берлін, 1940). Почалася «мартирологія греко-католицького духовенства, а особливо достойного його голови, митрополита Андрія Шептицького». Провиною арештованих та засланих у Сибір священників, у тому числі владики Шептицького, було те, що вони «не виявляли особливої охоти перейти на православіє, або протестували проти того, щоб уніатські церкви повертати на православні, або просто тому, що були дуже віддані своїй вірі» (Дорошенко Д. «Мої спомини про недавнє минуле». Ч. 1. Галицька руїна 1914-1917 років. – Львів, 1923). Така «місіонерська» акція стала справжнім європейським скандалом; свідоме православне духовенство Росії рішуче засудило насилля проти греко-католиків (красноярський єпископ Никон викривальною публікацією «Орли і Ворони» у часописі «Біржові Відомості» (4 червня 1915 року) засудив «чорних круків» у середовищі російського духівництва й адміністрації). Для «навернення» використовувалася «чорна армія», яка, за словами Д. Дорошенка, рекрутувалася з найгірших елементів: «Всі п’янюги, сутяги, хабарники, розпусники й просто авантюристи, яким не сиділось вдома, або які були під духовним судом за ріжні «подвиги», все це хмарою посунуло до Галичини, слідком за ісправниками, становими приставами й стражниками».

Кульмінацією наступу на УГКЦ «до победного конца» стало післявоєнне (з 1945 року) утвердження совєтської влади на новоприєднаних до УРСР західноукраїнських землях. 8-10 березня 1946 року у Львові відбувся сумнозвісний Собор «возз'єднання» українців греко-католиків з православ’ям. За рік до цього, 12 квітня 1945 року, після відповідної підготовки у пресі (розгромна стаття «З хрестом чи з мечем?» в газеті «Вільна Україна» за підписом В. Росовича, насправді Ярослава Галана) відділи НКВД оточують територію собору св. Юра, роблять ревізію і заарештовують митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Миколу Чарнецького, отців Гавриїла Костельника (за кілька днів був випущений) та Кладочного. Арешти було проведено і в Єпархіях: у Перемишлі заарештовано єпископа Йосафата Коциловського та єпископа-помічника Лакоту, отця ректора семінарії Кузича та ін., в Станіславові заарештовано єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського.

Підготовку до «собору» здійснювала т.зв. ініціативна Група майже рік. Рік залякувань і терору, рік арештів і допитів, обіцянок і переконувань. Ось що говорить про ті дні колишній парох Дублян о. Василь Дида (у 1943-1944 рр. він, як доктор богослов'я, випускник Григоріанського університету в Римі, викладав у Перемишльській духовній семінарії): «…згадую, як органи НКВД хотіли завербувати мене в сексоти. Розмову проводив лейтенант НКВД, закидав мені, що ніби я за німців збирав гроші в церкві на німецьку армію, підкладав мені заяву, що буду співпрацювати і щоби підібрав собі псевдо. Як я хотів прочитати заяву, то він відсунув папір. Я сказав, що на жодну співпрацю не піду. Пізно ввечері в кабінет зайшов майор-начальник, і на повідомлення лейтенанта, що я відмовляюся від співпраці, сам почав настоювати. Я відповів йому категорично, що на подібну роботу не піду, тоді він наприкінці нашої розмови вигукнув: «Сгнійош в подвалє! Убірайся вон!» (цит. за: Історія «возз’єднань» українців-католиків із православ’ям, «Франкова криниця», №12 (1106), 15 березня 2006 р.).

У відозві «Ініціативної групи по возз’єднанню УГКЦ з православ’ям», що з'явилась у пресі і була підписана о. Гавриїлом Костельником, парохом з Нижанкович (біля Добромиля) Михайлом Мельником та парохом Копичинець на Тернопіллі о. Антонієм Пельвецьким, головний акцент ставився на тому, що греко-католики служили фашистам (йшлося про допомогу воякам УПА), а тому себе скомпрометували.

У лютому 1946 року приготування до «собору» ніби були завершені. Делегатів переважно призначав райком партії, звичайно, після відповідної «бесіди». Кожен делегат одержав квиток на проїзд залізницею до Львова й назад у м'яких вагонах. У Львові на весь час «собору» для делегатів було зарезервовано готель «Брістоль». Маршрут делегатів був чітко обмежений: з готелю до кафедри св. Юра і назад.

За офіційними даними, делегатів було 216; за свідченнями очевидців подій – приблизно 140. Як згодом з'ясували дослідники, у списках делегатів числились навіть такі священники, які на той час перебували у в’язниці або померли.

На першому засіданні головував о. Костельник. Отець фактично озвучив тези, опубліковані на сторінках преси: український народ завжди був проти унії і спрагло очікував тої хвилі, коли зможе поєднатись зі своєю «матірною церквою»; унія не принесла жодної користі народу, лише розділила його; тому, виконуючи волю народу, «ставлю перед зібраними духівниками пропозицію уневажнити рішення Берестейського Собору, та схвалити прилучення греко-католицької церкви до її матірного кореня – Російської православної церкви».

Потрібно було проголосувати, та отці-делегати сиділи непорушно. Поволі руки починали підноситись. Їх стало понад 100, і цього було достатньо, щоб вирішити долю всієї Церкви з 3 500 священниками та 5 млн вірних.

Наступним виступив «нововисвячений  єпископ» о. Антоній Пельвецький (щоб надати «законності» собору, НКВД наказало висвятити М. Мельника і А. Пельвецького на православних єпископів). Далі – привітальні резолюції для державних (подяка за визволення від фашизму) і церковних (за прийняття до «матірного церковного кореня») властей, привітання від православної церкви (о. Ружицький), зняття «анафеми» з «відступників-уніатів», здійснене львівським православним архієпископом Макарієм Оксюком, та, цілком несподівано, панахида за упокій душі «отця Андрея графа Шептицького», який був «першим з митрополитів, що схильний був з'єдинити обі церкви». 

Наступного дня відбулась архієрейська Служба Божа. Головував єпископ Йоан (Іван Соколов), «митрополит київський і галицький», який у виголошеній проповіді передав «благословенство» від патріарха «всея Русі», а у свому Посланні до вірних він проголосив такі «істини»: «Волі Божій угодно було, щоб у Великій Вітчизняній війні перемогу здобув не фашизм, любий Ватиканові, а радянська країна», «наша православна Церква торжествує і радіє», «імена Г. Костельника і інших увійдуть в історію як імена поборників селянської правди і Христової віри».

Так, за спогадами сучасників, відбувалась «возсоєдинительна парада». Відродження УГКЦ з «катакомбних» структур відбулося лише щойно після проголошення української незалежності. За результати фальшивого екуменізму, що на якийсь час «покінчив» з українськими греко-католиками, довелося заплатити непомірно криваву ціну.