Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 1

30 вересня минає понад 170 років від дня народження Михайла Петровича Драгоманова (1841 р.н.) – українського історика, економіста, філософа, публіциста, літературознавця, громадського діяча.

Цілу епоху – 1870-1910-ті роки – називають «драгоманівською», цілі покоління, виховані Драгомановим, - «драгоманівцями», ідейну парадигму того часу – «драгоманівщиною».

Навіть стриманий в оцінках Ярослав Дашкевич не уникнув панегіричної стилістики: «Як би не ставитися до Драгоманова, хвалити чи засуджувати, вірити чи не вірити у його свідоме співробітництво з найреакційнішими колами великоросійської державної машини, Драгоманов на українському політичному небосхилі другої половини ХІХ ст. фігура унікальна. Людина велетенської енергії і працездатності (що само по собі не дуже типове для українського, скажімо так, мрійництва), творець оригінальної політичної доктрини (спроби генетично виводити його думки з якихось інших напрямів тогочасної політичної думки досить невдалі), ерудит високого європейського класу (вільно володів десятком мов), зачинатель нової хвилі української еміграції був людиною, у повному розумінні того слова, небуденною, мав великий, просто сугестивний вплив на оточення – і став, не треба боятися того слова, першим українським політичним лідером нової доби» (Дашкевич Ярослав. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. Й доповн. – Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. – С. 296).

В основі драгоманівської програми лежала теза про те, що тенденція українського руху збігається з загальним напрямом загальнолюдського прогресу – повної ліквідації авторитарних, ієрархічних режимів і заміною їх добровільними асоціаціями вільних і рівних осіб. Конкретно щодо українських умов це мало означати здійснення принципу «жити по своїй волі на своїй землі». Але Драгоманов був проти політичного усамостійнення українців, не бачачи на це відповідних сил в українському суспільстві. До того ж, він як переконаний соціаліст-анархіст скептично ставився до спроможностей будь-якої національної держави забезпечити свободу та справедливість для своїх громадян. Єдине розв’язання М. Драгоманов вбачав у введенні федеративного устрою. Згідно із своїми поглядами Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права (Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово до “Громади” Михайла Драгоманова»). Михайло Драгоманов, на думку Ярослава Грицака, винайшов формулу поєднання національних і соціальних мотивів, яка стала своєрідним моральним імперативом для декількох поколінь українського національного руху аж до революції 1917 року. Він уважав, що для українського народу як для народу «плебейського», де основну масу становить малоземельне селянство, а панівні класи є польськими, російськими, німецькими або єврейськими, завдання соціального та національного визволення збігаються. На думку Драгоманова, «по обставинам України тут плохий той українець, що не став радикалом (соціалістом – А. Т.), і плохий той радикал, що не став українцем» (Драгоманов, «Автобиографическая заметка», с. 59).

Згаданий вже Я. Дашкевич, аналізуючи обмеженість концепцій Драгоманова та їх, без перебільшення, фатальний вплив на фіаско українських національно-визвольних змагань, дійшов ювелірно вивірених висновків: «Російськими манівцями Драгоманов намагався йти і в політичній сфері: він ніяк не міг зрозуміти того, що навіть найдемократичніший, на словах, російський інтелігент не відмовиться від російського імперського міражу для того, щоб стати покровителем малоросійського, навіть культурного, не те що суспільно-політичного сепаратизму. Драгоманов не здатний був тому вникнути в геніальну передбачливість Шевченка, який єдиний реальний шлях виходу з тупика бачив у національно-визвольній боротьбі. Ну, але помилявся не єдиний Драгоманов: ілюзорні ідеї здобути милостиню від російських демократів у заміну на загальноросійський (від триєдиної Русі) і навіть внутріукраїнський федералізм притаманні також багатьом сучасним українським діячам, незважаючи на понад сторічний післядрагоманівський досвід. Треба думати, що дві причини – принципи загальнолюдського космополітичного анархізму і віра в доброго білого демократа (що мало замінити віру в доброго білого царя) – не дали можливості Драгоманову дійти до ідеї необхідності утворення незалежної Української держави (теоретично її існування він не виключав). Як вчений, Драгоманов прекрасно розумів і довів у своїх працях (також на багатьох західноєвропейських мовах – за що йому окрема велика шана) соборність єдиного українського народу – але цей народ, навіть піднявшись до найвищих, культурних висот, перетворившись у високоорганізовану націю, мав далі залишатися у федеративному зв’язку в межах існуючих у ХІХ ст. держав: Росії та Австро-Угорщини. Курйозність такого способу мислення особливо помітна на фоні двох об’єднавчих державницьких рухів, які Драгоманов спостерігав власними очима: обєднання Німеччини й обєднання Італії. Дивився, але не бачив…, а в цей контекст західноєвропейських політичних течій включити українську націю не посмів» (Дашкевич Ярослав. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. Й доповн. – Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. – С. 298).

Набагато жорсткіші та безкомпромісні оцінки спадщини Драгоманова пропонує Валентин Мороз. «Не йдеться тут про ігнорування великої спадщини Драгоманова як автора (чи то науковця, чи то публіциста). Постать Драгоманова цікавить нас у даному випадку як компонент українофільства, і не лише як компонент; бо Драгоманів був не лише продуктом цієї епохи, а й у великій мірі її творцем. Так, Драгоманова можна з повним правом назвати продуктом епохи, жертвою епохи і символом ями. Бо 19-те століття (і особливо друга половина) було, без сумніву, найглибшою ямою в українській історії, коли навіть саме існування нації заперечувалось і заборонялося. Про Драгоманова можна писати багато і по-різному – залежно від того, який аспект поставити в центр уваги. Нас же цікавлять у даному випадку основоположні моменти його світогляду в контексті потреб українства того часу. У центрі політичної концепції Драгоманова була ідея «громадівства». Слово це є досить специфічним перекладом відомого на Заході терміну «анархізм». Тут Драгоманів не мусив багато видумувати. 19-те століття було багате на теорії анархізму, починаючи від оригінальних мислителів типу Прудона й кінчаючи їх епігонами. Згідно з концепцією «громадівства» світ мусить бути «союзом вільних громад». Зрештою, кожен прийме цю ідею, коли під громадами розуміються Україна, Литва, Данія, Японія – природні історичні організми, зорганізовані у формі держав. Але Драгоманів розумів цю ідею по-іншому. В тому то й річ, що сам феномен держави він вважав не лише непотрібним, а й шкідливим. Вільні громадяни, в його розумінні, мусили бути на рівні Пацикова, Хацапетівки, Миргорода, Жашкова… При такому підході до справи Україна зникає – не лише як державний організм, але й як організм узагалі. Кардинальним моментом тут є той факт, що знищується усвідомлення першинності України у вартостевій системі…  Коли зникає усвідомлення нації як найвищого щабля у вартостевій системі, його місце мусить зайняти щось інше. У Драгоманова це – «прогрес»; саме він є найвищою, сяючою зіркою у градації вартостей. Не прогрес для України, а Україна для прогресу – дорогу вниз, на дно ями пережив типовий український інтелігент того часу; Драгоманів був лише найпомітнішим виразником тенденції. Драгоманів був також першим на Україні виразним адептом космополітизму і зовсім не ховав свою симпатію до цієї ідеї. О так, він послідовно виступав за права української мови, і навіть часто підписувався псевдонімом «Українець» (до речі, Лариса Косач вирішила взяти псевдонім «Леся Українка» за прикладом свого дядька – Драгоманова). Але українська мова була необхідною, в його розумінні, лише для того, щоб дати освіту «мужикові», який ніякої іншої не розуміє. Але потім все одно має бути «одна мова» і «одна держава» у світі.

Заради справедливості необхідно підкреслити, що Драгоманів не був єдиним у цьому переконанні: то була модна «епідемія». Драгоманів найпомітніший у цій космополітичній ролі мабуть тому, що був найталановитішим представником цього покоління з ями <…>

По суті, це був найнебезпечніший час в історії українства. В Європі, включно з нашими близькими сусідами, уже панував принцип націоналізму, що приводив автоматично до віри у перспективу нації й національного відродження. А у нас все ще панував час невіри в майбутнє націй, породжений позивістично-глобалістичним поглядом на світ як щось неодмінно унітарне й уніфіковане в майбутньому. Панівні, імперські нації зовсім не програвали від того. Якраз навпаки: теза «єдиної мови» в системі Російської імперії автоматично означала додаткові шанси для панівної російської мови. Драгоманів є й тут чудовим прикладом. Підкреслюючи «націоналістичну обмеженість» панівних європейських націй, він проповідує погляд на російську ідею як на «особливу», «всесвітню», не зв’язану, мовляв, вузьконаціональними обмеженнями («Чудацькі думки про українську національну справу»).

Підсумовуючи у двох словах, можна сказати, що Драгоманів дивився на світ, і на Україну через російські окуляри – взірцевий приклад духового поневолення Москвою цієї категорії людей.

Досі Україна мала власну лінію розвитку. Петро І міг зруйнувати Батурин дощенту; Батий міг так само зруйнувати Київ. Але після цих спустошень духовно-історичні процеси України мали власне обличчя і не були ані московською, ані татарською копією.

У 19-му столітті Україна вперше в історії втратила власну лінію розвитку. Українські ідеї й тенденції (Наддніпрянщина) стали провінційним віддзеркаленням російських ідей та тенденцій. Драгоманів є, власне, найвиразнішим символом цього копіювання московських ідей та концепцій.

І тут зовсім не грає ролі той факт, що Драгоманів критикує послідовно російську загарбницьку політику. Він критикує її не як Українець, а як «волелюбець», «прогресист». Ця критика Москви мовою московської логіки була найнебезпечнішою, бо втягала українство ще глибше в систему російського мислення.

Остання праця Драгоманова має дуже симптоматичну назву: «Пропащий час». Епоху, прожиту Україною в рамках Російської імперії, Драгоманів оцінює як пропащий час. По суті це була разом з тим і самооцінка власної біографії. Бо коли глянути на справу, то всі ці вислухування і вдивляння у російські ритми були марно потраченим часом з точки зору українських інтересів; фактично Драгоманів перекреслив цією останньою працею все написане до того [“Погляньмо ж на те, - пише Драгоманов у згаданій праці, - яке життя справді настало на Україні після того, як скасовано козаччину, на те, що ми дістали замість неї, - і як вийде, що Україна не зовсім згаяла останні двісті років, то чи справді через те, що в ній скасовано старі питомі порядки, а заведено нові, московські та петербурзькі… А все, що не робилось царським урядом для України після Хмельницького аж до 1775 р., коли зруйновано Січ, усе те роблено ні для чого, як щоб доконати старі українські порядки. І скільки то хитрощів пішло на те в московських бояр та петербурзьких чиновників, скільки муки прийняв простий українець, скільки попогнувся та призвичаївся ябедничати український пан та полупанок, поки це случилось, - для того, щоб потім признатись, що усі ці «нові» порядки нікуди не годяться!... От до якого царства прилучилась наша Україна! Була вона мов новонароджена земна вольна, хоть і мала вже погані зерна, як початок кріпацтва, хоть воля її не була ще вкорінена в народ наукою, котра б показала, що іменно і треба людям зоставатись вольними та правитись тільки виборними. Нічого дивуватись, що за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, жившого без науки, - то царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва, а просвіта почала на Україні рости дуже тихо, тим тихше, що невеличка частина українських письменних людей розділилась і на Московщину; вольним же думкам, котрі росли вже в Європі укупі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською та чиновницькою самоволею. А якби тепер серед українського народу з'являлись думки та заміри стати против зросту неволі, то вже тепер вони мусили б вдаритись не тільки об тих своїх людей, котрим вигідна була неволя людська, але й об московський уряд і війська, а то і об народ, котрий розумів діло так, що українці чинять зраду, коли не слухають «нашого царя» і т. д. От через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись тому доброму, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями або схне, - а зле поливається, розростається“ – А. Т. ].

«Першу еміграцію» Драгоманова з України ще можна пояснити чисто поліційними мотивами. Але «другу еміграцію» - з Галичини до Болгарії – цими мотивами вже пояснити неможливо. Дуже швидко вияснилося, що ідеї Драгоманова досить далекі від реальних потреб українського відродження Галичини. Радикальна молодь, що дивилася спочатку на Драгоманова, як на Мойсея, дуже швидко втягнулася в реальну політичну ситуацію, далеку від космополітично-«громадівських» теорій Драгоманова. Відчувши себе чужорідним тілом в українському середовищі, Драгоманів емігрує до Болгарії, де стає першим ректором болгарського університету» (Мороз В. Я. Україна у двадцятому столітті. Етап перший 1900-1920 рр. – Львів: Ліга-Прес, 2005. – С. 14-18).