Імператив Донцова. Частина 5

«Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю…» (Д. Донцов).

У перші дні Другої світової війни, 2 вересня 1939 року, Дмитра Донцова і адміністратора «Вістника» М. Гікавого була заарештовано польською владою і відправлено до концентраційного табору Береза Картузька (Берестейщина), та після розгрому Польщі Донцов вийшов на свободу.

Із 1939 року – знову еміграція (Англія, Чехія, Німеччина, Франція, США, Канада). По дорозі Д. Донцов побував у Кракові, де зустрівся з багатьма провідними діячами націоналістичного підпілля. У Бухаресті, в першій половині 1941 року, Донцов з Ю. Русовим і Н. Геркен-Русовою видавали невеличкий журнал «Батава».

У Празі, куди незабаром переїхав, Донцов влаштувався у дослідницький інститут для справ Східної Європи під керівництвом Г. Й. Баєра. 1947 року переїхав до канадського Монреалю, де жив до самої смерті, викладаючи певний час українську літературу в місцевому університеті (1949-1952 рр.). Від 1947 р. протягом кількох десятиліть у Нью-Йорку виходив «Вісник», у якому співпрацювали Д. Донцов та інші автори давнього, міжвоєнного «Вістника».

В еміграційний період  Д. Донцов видав низку праць і збірників статей, а також здійснив ряд перевидань («Підстави нашої політики», 1957; «Націоналізм», 1966). Основні праці еміграційного періоду: «Хрест проти диявола» (1948), «За яку Україну?» (1949), «За який провід?» (1949), «Демаскування шашелів» (1949), «Заповіт Шевченка» (1950), «Правда прадідів великих» (1952), «Поетка вогненних меж: Олена Теліга» (1953), «Росія чи Європа?» (збірник, 1955), «Від містики до політики» (1957), «За яку революцію?» (1957), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (збірник, 1967), «Клич доби» (1968); друкувався майже до самої смерті (1973 р.) в емігрантській американській та європейській пресі, його статті з'являлися в емігрантських часописах «Орлик» (Берхгесгаден, Німеччина), «Час» (Фюрт), «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Авангард» (Мюнхен), «Українська думка», «Український шлях», «Визвольний шлях» (Лондон), «Українець», «На варті», «Український робітник», «Місія України», «Альманах Гомону України» (Торонто), «Америка», «Клич нації» (Філадельфія), «Крила», «Вісник» (Нью-Йорк), «Голос Православного Братства» (Чикаго). Протягом короткого часу редагував газету «Український клич» (період перебування в Англії). «Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, - “власновладства нації”» (Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С. 19).

Помер Дмитро Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований у США на кладовищі Бамбрук.

На заваді об’єктивній оцінці спадщини та значення Донцова стоять, як видається, прагнення дослідників будь-що класифікувати, увібгати творчість мислителя в чіткі політологічні чи ідейно-філософські означення: «інтегральний націоналізм», «український фашизм», «тоталітаристська доктрина», «революційний націоналізм», «консервативний націоналізм» тощо. Як висловився сам ідеолог, «Нападають за «чужинецькі впливи» в ідеях “Націоналізму”, тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої Давнини, як джерело націоналізму («Де шукати наших традицій», «Правда прадідів великих», «Від містики до політики», «Туга за героїчним», «Незримі скрижалі Кобзаря» і пр.)… Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «модерної демократії» (приязної і до СРСР, і до комунізму), проти комунізму і соціялізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, “Націоналізм”, проти їх «розуму без віри основ», видвигнув віру; проти їх духа ідилізму, вигадництва і матеріяльного «щастя» - ідеалізм; проти духа крутійства і «мирної еволюції» - прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдо еліти «софістів, калькуляторів і економістів» (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріялістів, а до людей нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою. Такою була теза “Націоналізму“» (Дмитро Донцов. Націоналізм. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. – С. 23). Як бачимо, Донцов, незважаючи на певний еклектизм власного світогляду, найбільше апелював до універсальних ідей європейської класичної ідеалістичної філософії: «примат Духу над Матерією», «постійне плекання духових і національних традицій», «гартування волі», «ідеали героїки», «культ чести і шляхетності», «формування сильної особистості», «елітарний устрій суспільства», «життєвий активізм», «настрій здобування», «романтичне захоплення Ідеалом», «недопускання морального старіння, збайдужіння і меркантилізації суспільної свідомості». «Що вражає в наших «москвофілів» і «європейців», так се те, що одні – у Росії, другі – на Заході брали не найліпше, але все і як правило, найгірше, не суттєве, а другорядне, найкаламутніше з того джерела, з якого пили. Коли се був «москвофіл» - то брав з російської культури все розкладове, анархістичне; коли «європеєць» - то залюбки розкошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче те, що вже скам'яніло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося… В обох випадках ми були крайні провінціали, дбали не про суть ідеї, яку нібито засвоювали – чи то була східна чи західна, - лише про її формальну сторону; з вузькістю хуторянина відхрещувалися  від того, що надавало ідеї розмах, силу, душу; в обох випадках не вміли ми органічно сплестися з ідеєю, зробити її не на словах, а на ділі своєю» («До старого спору» // «ЛНВ», 1926, кн. ІV).