Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 15

Auferte malum ex vobis (вивергніть зло з середовища свого – латинська приказка).

За часів перебудови Андрій Сахаров у промові на з'їзді народних депутатів у Москві 5 червня 1989 року, говорячи про національну проблему, зазначив: «Ми успадкували від сталінізму будівлю, яка має тавро імперського мислення, імперської політики «поділяй та володарюй». Жертвами імперської системи Сахаров вважав не лише неросійські народи, але й власне російську націю, якій «довелося нести основний тягар імперських амбіцій та наслідків авантюризму й догматизму в зовнішній та внутрішній політиці».     

Цікаво, що Іван Дзюба ще в 60-х роках дійшов до подібних висновків, орієнтуючись, однак, винятково на «ідеали» ленінської національної політики (за власним зізнанням, один з найвідоміших шістдесятників тоді «не тільки повірив у комунізм, а романтично захопився цією ідеєю… знав напам'ять прізвища секретарів усіх комуністичних партій»: “Мені уявлялося, що комунізм – це якась ідея справедливості. А в молодої людини ідея справедливості збуджує емоційне захоплення. Я був комуністом-романтиком. У школі я, звичайно, був запеклим комсомольським активістом, секретарем комсомольської організації, членом райкому комсомолу. Як лектор районного комітету комсомолу я об'їздив на велосипеді всю околицю з лекцією про міжнародне становище. Від оплати лекцій відмовлявся» - цит. за: «Ми мусимо виходити з нашого національного гетто. Розмова з Іваном Дзюбою // Дух і літера, № 9-10, 2002, С. 147 – 148): «Не додержуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів та постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української РСР тим самим не виконує своїх прямих обов’язків перед українським народом, від імені якого діє і коштами якого диспонує і якому підзвітний».  

При цьому, в міру своєї (ще юнацької, а тому, очевидно, ідеалізованої, майже наївної, пафосно-романтичної) віри в ідеали національної політики 20-х років («…я не був з тих казенних активістів – кар’єристів, чинуш. Я був з іншого числа – ідеалістів, романтиків комсомольської віри») Дзюба вважав, буцімто основною проблемою і є, власне, перекручення, відхід від «тих ідей Леніна, ідей марксизму-ленінізму та світового комунізму, які тепер замовчуються, обходяться або фальсифікуються». За спостереженням Дзюби, «Ще Потебня справедливо сказав про те, що нація, яка асимілює десятки інших націй, перестає бути сама собою і накличе й на себе «мерзость запустения». Перші ознаки її можна бачити вже сьогодні (маються на увазі 60-ті роки ХХ ст. – А. Т.), скажімо, в тій всесоюзній безнаціональній банальності, з міщансько-канцелярійним цинізмом і воляпюком, яка значною мірою заповнює сучасну естраду, телебачення, художню самодіяльність тощо в усіх республіках і дедалі ширше наступає на всі сфери культури».    

Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» є найбільш глибоким науковим аналізом радянської національної політики, будь-коли здійсненим радянськими авторами: це була спроба довести, що політика денаціоналізації, русифікації та «спільної Вітчизни» істотно відрізняється від тієї, яку підтримував Ленін: «У нас же тепер (середина 60-х рр. ХХ ст. – А. Т.), - пише шістдесятник, - посилено насаджується антимарксистська й антисоціалістична «теорія» про те, буцімто в СРСР замість багатьох народів і націй створюється єдина «радянська нація» (?!), «радянський народ», не в розумінні сукупності всіх радянських народів і націй як збірне поняття, а як якийсь нібито однонаціональний чи безнаціональний синтез, якого не було, скажімо, в двадцяті й тридцяті роки і який формується саме тепер. Цією «теорією» перейняті і політика, і пропаганда, і преса, і виховання. Те розуміння, яке надається тепер у нас цьому каламутному поняттю, як і «теорія» одної «радянської нації» (хоч би як вона формулювалася), радянського народу в розумінні не співдружності, а однозначності, покликане «теоретично» обґрунтувати й виправдати широко розгорнений процес русифікації. Цілеспрямоване заохочування й «каталізація» розвитку на цьому шляху завдасть величезних, важко враховуваних і невідшкодовних, некомпенсовних втрат для загальнолюдської культури і всього духовного життя комуністичного світу.

Ці поняття (національне почуття, національна свідомість, національні обов’язки – А. Т.) у нас вважаються одіозними; у всякому разі, той, хто спробував би говорити нині на Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов’язки сучасного українця, був би одразу ж і без вагань зарахований до “українських буржуазних націоналістів”.

«Неужели вам не приходило на мысль, читая Пушкина, Лермонтова, Гоголя, что, кроме официальной, правительственной России, есть и другая?» - писав колись Герцен. Сьогодні з цим питанням доводиться звертатися до тих, хто освячує рангом офіційної теорії зловісну тезу про спадковість СРСР щодо Російської імперії, хто хоче, щоб цю імперію, цю тюрму народів вважали своїм спільним історичним «отечеством» всі її жертви і в’язні – загарбані й обдурені нею народи, хто освячує «возз’єднання», «приєднання», «территориальные приращения» і т.п. речі, роблені «официальной, правительственной Россией», - і «забуває», що «другая» Росія до цього непричетна, що вона всьому цьому протистояла і вимагала від цього відмовитися.     

Настирливе «коригування» дореволюційної історії Росії, історії Російської імперії в інтересах сьогоднішньої політики, бажання теперішню державність вивести з традицій минулої державності (недарма ж у школах «Історія СРСР» починається не з наших часів, а є, по суті, історією Російської імперії, яка переходить в історію СРСР, тоді як логічно треба, щоб історія СРСР таки була історією СРСР, а попередній період був історією ряду народностей, що тепер складають СРСР) – і в зв'язку з тим своєрідна «реабілітація» та прикрашування тієї поміщицько-бюрократичної державності з її «победами», «воссоединениями», «воинской славой» та «освободительством» - все це породжує підозру: чи не заритий тут якийсь хитромудрий собака?    

«Реабілітація» колоніального спадку Російської імперії як «предка» СРСР дедалі ширше входить у сучасну російську літературу, критику, публіцистику (недавній, але не єдиний зразок – поема В. Фірсова «Россия от росы до звезд», - уривки з неї друкувалися в «Правді», - в якій шлях до комунізму лежить «через Полтаву» та інші подвиги російських самодержців). Тепер скрізь і всюди, ризикуючи збитися на тон і фразеологію офіціозу дореволюційного часу, на тон і фразеологію катковської пропаганди (і справді на них збиваючись), розписують і підкреслюють «благодеяния», що їх принесла Росія загарбаним народам. Серед тих благодіяній – і врятування національного існування від хижих сусідів, і мир, і спокій, і дружба, і розвиток промислу й торгівлі, і культура, і т.д., і т. п.

Правда, при цьому робиться маленька поправка: говориться, що ці блага приніс народам не царат, а то й не взагалі Росія, а великий російський народ. І що це за такий особливий народ – єдиний у всьому світі, який ощасливлював усі інші, сам будучи одним з найнещасніших, і який дарував іншим те, чого сам не мав? Як він міг, наприклад, нести культуру, коли відомо, що для 95% російського населення ця культура була неприступна?             

З буржуазної преси і з зарубіжної політичної фразеології, де СРСР послідовно ототожнюють з Росією і зовсім не потребують знати інших радянських націй, перекочовують до радянської преси, а звідти і в свідомість людей формули типу «Русские запустили спутник», «Русские строят Асуан», «Русские помогают народам Азии и Африки» і т.д. Зате ніколи не чути, скажімо, про ту допомогу, яку надає цим народам такий член Організації Об'єднаних Націй, як Українська Радянська Соціалістична Республіка, про участь українців у всіх цих справах.

Про те, як наша преса і наші діячі навіть з якоюсь запопадливістю люблять потурати оцьому закордонному ототожненню СРСР з Росією і невизнанню інших націй, свідчить безліч фактів, а серед них і чимало курйозних. Ось приклад. На міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата український фільм Київської студії ім. Довженка «Тіні забутих предків» дістав другу премію і був гаряче сприйнятий публікою. Але, звичайно ж, «популярність» члена ООН України в світі така, що аргентинська публіка не знає про існування такої суверенної держави і такого народу, назва Києва їй нічого не говорить, і вона кричала «Віва Русія! Віва Москву!» Здавалося б, залишається тільки червоніти від сорому, що навіть імені твого народу не знають і тріумф його мистецтва відносять все на той самий російський рахунок. А от голова Держкомітету УРСР з кінематографії С. П. Іванов у газеті «Вечірній Київ» розповідає про це без тіні ніяковості, навіть не помічаючи невільного гіркого сарказму долі…          

В усьому світі комуністичні партії вважають себе виразниками національних інтересів своїх народів. І якщо французькі комуністи пишуть на своїх прапорах знамениті слова свого героя Поля Вайяна-Кутюр'є: «Ми продовжуємо Францію», - то чому б українським комуністам не взяти з них приклад і не сказати: «Ми продовжуємо Україну»?

Щось ні одна (поза межами СРСР) соціалістична нація не виявляє бажання зникнути зі світу, самоліквідуватися (шляхом чимраз дальшого «зближення», звісно!) – на догоду абіловсько-маланчуківському докторсько-поліцейському «інтернаціоналізму».

Чи зійдуть коли-небудь з уст керівників Радянської України (великий сорокамільйонний народ!) слова про те, що історія вготувала українській нації щось трохи краще, ніж «добровільну» самоліквідацію під чиїсь оплески?  

Хто сьогодні вголос на всю Україну повторить слова Тургенєва: “Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї народності вважав за злочин, я б не схотів бути росіянином”?» (цит. за:  Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 336 с.).    

Картина дещо прояснюється, якщо скористатися з класифікації Романа Шпорлюка, який залежно від відповіді на запитання «Що таке Росія?» виокремив серед радянського та російського політикуму «захисників імперії», «будівничих нації», «націоналів».

«Захисники імперії» вважали територію Радянського Союзу легітимним і цілком природним національним «простором» росіян; СРСР, отже, є de facto синонімом Росії. Цікаво, що «захисники імперії» намагаються зберегти концепцію «радянського народу»: академік Юліан Бромлей, який до 1989 року був директором Інституту етнографії АН СРСР, визначив «радянський народ» як реальну, «метаетнічну спільноту», яку об’єднують спільні соціалістичні риси. Приклади нічим не обмеженого російського імперського мислення можна знайти у виступах на симпозіумі «Демократія – це конфлікт»; доктор філософських наук О. Пригожий цілком відверто характеризував росіян як «народ-патрон» усіх інших народів СРСР. Для нього прописною істиною є те, що вище керівництво країни (СРСР) має складатися саме з росіян, саме вони мають переважати у складі центральних державних установ, керівництві загальносоюзної Академії наук, ЦК КПРС тощо; навіть у неросійських республіках керівники російського походження мали б перебувати на «особливому становищі».    

Серед «будівничих нації» були/є, по-перше, росіяни, які відкидають комунізм та радянський лад у пошуках альтернативи в т.зв. культурницькому націоналізмі. По-друге, існує модель Росії як демократичної, ліберальної модерної національної держави західного типу.

«Націонали» проголошують своїм програмним завданням «відродження духовного, суспільного, культурного та соціально-економічного життя в Російській Федерації».           

Що стосується сьогочасних реалій, то можна погодитися з О. Мотилем: «У випадку України та загалом пострадянських країн цивілізаційної шкоди завдав не так російський колоніалізм, як радянський тоталітаризм, що знищив усі форми державності, законності та вільного життя. І після колапсу цієї системи довелося починати все з нуля: одночасно будувати і держави, і нації, і ринкову економіку, і культуру. Та різниця в посткомуністичній трансформації між пострадянськими та східноєвропейськими країнами полягає в тому, що перші після побудови державного організму на цьому переважно і зупинилися, застрягши в морі корупції та самозбагачення. Держава виступала джерелом наживи чиновників і лобіювання інтересів олігархів, які не були зацікавлені в економічному розвитку. 

Теперішня Росія не є імперією за своєю суттю. Так, тут є авторитарний режим у багатонаціональній державі й навіть присутні окремі елементи описаної мною імперської політичної структури у відносинах центру з периферіями. Але, як на мене, цього замало, щоб назвати РФ імперією. Та водночас уже понад 20 років кремлівські владні еліти намагаються зберегти певні форми контролю над постімперським простором за допомогою СНД, ефемерного «Русского міра» чи Євразійського союзу, використовуючи енергетичні, політичні, мовні чи церковні важелі впливу на колишні колонії. Однак тут я залишаюся оптимістом: мені здається, що Росії не вдасться відновити імперію. По-перше, питання в тому, чи Російська держава настільки сильна, щоб зберегти єдність РФ, а по-друге, чи вистачить їй сил, щоб долучити до себе пострадянські країни. На мою думку, режим там нежиттєздатний. Він занадто забюрократизований та корумпований і не має ні «твердої» сили, ні «м'якої», щоб притягувати до себе ці держави, які врешті-решт якось стали на ноги».