Історико-антропологічна платформа громадівського соціалізму Михайла Драгоманова

Вплив Михайла Драгоманова (1841-1895) на розвиток теорії історичної та політичної наук в Україні, Російській Імперії та всій Східній Європі просто величезний.

Вплив Михайла Драгоманова (1841-1895) на розвиток теорії історичної та політичної наук в Україні, Російській Імперії та всій Східній Європі просто величезний. Варто відзначити перш за все, широту його дослідницьких поглядів (історія, політика, соціально-економічні процеси, історія, фольклор, етнографія, літературознавство), що безумовно сприяло виробленню у Михайла Драгоманова поняття про історико-антропологічну інтегративність науково-гумантіарної сфери. Разом із Костомаровим і Максимовичем він став одним із засновників «нового погляду» на український історичний процес, що передбачав відмову від ідеалізації і частково романтизації історії і впровадженню нових соціологічних, статистичних, етнографічних і економічних методів у її дослідницьку сферу. Проте, на відміну від М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша він у своєму антропо-соціологічному світогляді пішов набагато далі.

   Як відомо, М. Драгоманов, який працював доцентом Київського університету, був одним з організаторів київської «Старої Громади», куди входили В. Антонович, Х. Вовк, а також етнограф, фольклорист і антрополог П. Чубинський (1839-1884), мовознавець і лексикограф П. Житецький (1837-1911), письменник і архівіст В. Страшкевич (1875-1962) та багато інших діячів української науки і культури. «Стара Громада», що проіснувала з 1859 до 1876 рр., незважаючи на заборону української мови, культурного життя українців і т. ін. «Емським указом» 1876 р., дала поштовх не лише для подальшого політичного розвитку свідомих українців, але і для поступу всієї історико-етнографічної науки. Методи етнографії, фольклористики та фізичної антропології, як основні для обгрунтування історичної окремішності української нації, були вироблені саме у середовищі «Старої Громади». Завдяки таким громадівським друкованим органам, як «Основа» (1861-1862), «Черниговский листок» (1861-1863) і «Київський телеграф» (1874-1875) був можливий розвиток новітніх теоретичних тенденцій в українській історіографії. (На основі концепції «Старої Громади» (хоч і в більш «культурницькому» вигляді) протягом 1880-1890-х рр. у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Кам’янці, Катеринославі, Лубнах, Севастополі, Умані та навіть Петербурзі був відновлений громадівський рух, який стараннями таких відомих меценатів і громадських діячів, як В. Симиренко (1835-1915) і Є. Чикаленко (1861-1929) у подальшому переріс у перші українські політичні партії). Драгоманов став першим теоретиком українського радикального політичного руху і фактично першим координатором українофілів. Після указу 1876 р., він, як відомо, перебуваючи у Відні, покинув думки про повернення до України і був змушений емігрувати до Женеви, де заснував перший український еміграційний друкований орган «Громада» (1878-1879; 1882), на сторінках якого і сформулював основні тези своїх історіософських, філософських і соціо-культурних поглядів.

   Історичною діяльністю він почав займатись ще працюючи у Київському університеті, де розробляв теоретичні проблеми стародавньої історії. В історіософському сенсі важливими для історичних антропологів є його праці «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит», «Імператор Тиберій» та інші, присвячені проблематиці історії Римської імперії і Давньої Греції.

   Починаючи з середини 1860-х рр. (час роботи у «Старій Громаді») його філософські та історичні нариси все більше піддаються впливу тогочасної новітньої науки соціології. За допомогою соціології він виводить головну ідею своїх історичних напрацювань у русло політичного самостійництва України на конфедеративній основі і вперше обгрунтовує ідею «українського самостійницького соціалізму», який перегукувався з програмою народовольців і майбутньою платформою Української Радикальної Партії.

   Відносно суті драгомановської історіософської теорії, то вона полягала у теоретичному обгрунтуванні фольклору, як історичного джерела, визнанні еволюційності історичного процесу та його соціо-позитивістської циклічності, що у середині ХХ ст. буде визнано одним із теоретичних підходів історичної антропології. Як зазначає О. П. Реєнт: «Він стояв на позиціях еволюційності історичного розвитку, розумів суспільний процес як поступовий розвиток політичних і моральних ідей, підпорядкований внутрішньому законові прогресу; водночас учений різко виступав проти будь-яких проявів клерикалізму в науковій чи суспільно-політичній діяльності». Цікавим для історичної антропології з методологічної точки зору є і те, що саме М. Драгоманов вперше розпочав розробку української наукової історико-філософської термінології, враховуючи те, що більшість досліджень з української історії до того часу видавались переважно російською або польською мовами.

   Студіюючи основи економічного соціалізму, Драгоманов, вважав, що «людство є сукупністю націй» і висловлював критику в бік марксистів, вважаючи, що якщо людина забуде свою націю та відкине у своїй свідомості поділ суспільства на певні національності, то вона забуде «живих і страждальних людей, перетворить людство в «порожній ідеал»». Тобто нація за Драгомановим – це головний аспект самоусвідомлення та «самовизначення» будь-якої людини, про що зазначає Л. Депенчук. Оцінюючи таку позицію М. Драгоманова, можна зробити висновок про те, що людина, яка забула свою націю й інтернаціоналізувалась у своєму культурно-розумовому просторі, перестає бути творцем соціо-історичних процесів у своєму суспільстві і перетворюється у несвідомого співучасника цих процесів. До цього висновку можна подати і думку П. Куліша про те, що історію творить певна «вища верства», якщо замінити це висловлювання на «інтелектуальну верству». Це твердження Куліша знаходить своє підтвердження і в теоретичних засадах концепції свідомості й ментальності І. Канта і в принципах психологічно-когнітивного напрямку соціокультурної антропології (когнітивна антропологія). При цьому не відкидається той факт, що маса є творцем історії. Безумовно, що вона творить історичний процес, як соціокультурний феномен, але роль цієї маси визначається і скеровується її більш інтелектуально спроможною частиною. У випадку ж відкидання масою інтелектуальної верхівки від керівництва, держава припиняє своє існування і практично, і юридично. Революцію ж у такому концептуальному визначенні слід сприймати як боротьбу одного інтелектуального напрямку з іншим за контроль над масовою свідомістю, а отже і за історичним процесом. Однак, слід розмежовувати поняття революції всередині однієї держави та революції, як національно-визвольної боротьби певного народу з іншим. В останньому випадку, революцію слід розуміти, як боротьбу інтелектуальної еліти цього народу за можливість формувати його соціокультурну свідомість в умовах державно-юридичної незалежності.

   Повертаючись до М. Драгоманова можна навести узагальнення його теорії подане Л. Депенчуком: «національне питання неможливо вирішити ані етнографічними й філологічними дослідженнями, ані політичними засобами: чи є народ окремим національним утворенням поряд з іншими – можуть вирішити лише умови його життя та його власна воля, «вся сукупність народного і політичного життя»». Таким чином, Драгоманов цілком обгрунтовано вважав, що теоретично зумовлені відмінності у побуті та мові є абсолютно недостатніми навіть для літературної самостійності етносу, не кажучи вже про політичну. На його думку, історико-політична самостійність народу або нації залежить від аспектів «історичних, релігійних, економічних, культурних, а головним чином від волі самого народу, яка походить від свідомості, що тому корисно, потрібно, приємно чи як там не є, бути в єдності, політичній чи літературній, з іншим народом чи окремо».

   Розвиваючи тезу практичної, а не теоретичної зумовленості державницьких процесів у різних народів, М. Драгоманов також розкритикував і школу «історичного романтизму», що призвело до її повного видалення з української історіографії. Він називав цю літературно-історичну течію початку-середини ХІХ ст. «утопією», яка своїм ідеалістичним підходом відкидає можливості критичного аналізу нашого минулого і призводить до викривлення теоретичних перспектив нашого майбутнього.

   Драгоманов уже в перших випусках женевської «Громади» (1878), висловлює думку про те, що українці зможуть повноцінно розвиватись лише у взаємодії з європейцями. Це зумовлено тим, що українська культура своїм корінням сягає початків європейської культури та історії загалом. Лише у науковому, культурному, літературному і психоментальному комплексі з німцями, французами, італійцями та іншими «культурними націями» Європи, українці будуть відчувати свою соціокультурну органічність.

   На думку Л. П. Депенчука: «Негативне ставлення Драгоманова до романтичного народництва та до консервативної ідеї «історичної нації», яка начебто зберігає у своїй природі «державне начало», змушує його шукати відповідну альтернативу, яку він знаходить у понятті загальнолюдського». Тобто М. Драгоманов у своїй історіософії впритул наближається до філософського антропологізму (на початку ХХ ст. перетворився у філософську антропологію) і теоретичних засад загальної антропології. Під «загальнолюдським» він розуміє «все те краще, що виробили різні нації», тобто культуру, як загальноусвідомлений історико-інтелектуальний комплекс, а не як цивілізаційну основу певного народу. Також ідеї драгоманівської «історичної антропології» передбачали «рівність націй у використанні здобутків людства».

   У історіософських висновках Драгоманова простежується і досить широкий вплив соціалістичного інтернаціоналізму. На відміну від інтернаціоналізму політичного (марксистської ідеї), Драгоманов обгрунтував щось на зразок інтернаціоналізму «культурного», який не суперечив необхідності самостійного розвитку усіх історично сформованих націй. Тобто, у М. Драгоманова, за визначенням Б. Кістяківського «широкий інтернаціоналізм, опертий на визнанні цивілізації плодом вселюдської творчості, переплітався з гарячою любов’ю до рідного народу».

   Таким чином, М. Драгоманов сформував розуміння історичного процесу, як нескінченного у просторі й часі, циклічного за формою та всесвітнього за масштабами розвитку свідомості, інтелекту і загальної культури людини, протягом якого розвиваються культурні спроможності усіх народів і націй, що власне і створює умови для появи загальнолюдської спадщини.

   Такі принципи у основі своїй і містять ті підвалини, які через півстоліття призвели до створення школи «Анналів» у Франції і обгрунтування історичної антропології. Якщо Костомарова і Максимовича слід вважати фундаторами філософських принципів антропології в українській історичній науці, то М. Драгоманова можна вважати одним із тих європейських істориків-філософів, завдяки яким і були створені можливості для появи історичної антропології у якості субдисципліни соціокультурної антропології та методологічного розуміння «загальної історії». Антропоцентричність історико-культурної концепції Драгоманова і стала ідеологічною базою його матеріалістично-соціалістичних переконань, які переродились у розуміння соціалізму, як «братства розвинених індивідів». На такий антропо-історичний та соціологічний підходи М. Драгоманова до історичної науки вплинули, зокрема, і передові ідеї О. Конта та матеріалістичного «філософа-антрополога» Л. Фейєрбаха. Використовував він також ідеї французьких філософа-історика А. Сен-Сімона (1760-1825), теоретика анархізму П. Ж. Прудона (1809-1865) і англійського економіста Д. С. Мілля (1806-1873). Працював М. Драгоманов і над основами марксизму, але з часом прийшов до широкої критики політекономічної «метафізики» К. Маркса і апріоризму, «фантастичної персоналізації» Ф. Енгельса. Зокрема, він висловлював твердження про виключну економічність соціалізму і вважав, що насправді «пролетаріат» не здатен творити соціалістичне суспільство, адже є всього лише космополітичною масою, тоді як державу творять представники національно-культурної та інтелектуальної спільноти. І. Лисяк-Рудницький у своїх відомих «Історичних ессе» писав, що драгоманівський соціалізм «мав етичну основу: протест проти соціальної несправедливості», виступаючи за зрівняння усіх соціальних структур в економічних і політичних правах за умови здійснення таких змін представниками інтелектуалів. Вони ж мали піднімати народні маси до рівня розуміння таких реформ і глибинної суті економічного соціалізму.

   Враховуючи інтернаціональність таких компонентів антропологічної свідомості, як релігія, політичний лад і т. ін., Драгоманов виділяє «єдиний стійкий» елемент соціуму, який визначає націю: расово-біологічний, що «знаходиться за межами історії». У такому підході слід шукати вже вплив соціал-дарвінізму і дарвіністського антропологічного еволюціонізму. М. Драгоманов усвідомив глибинну суть загальної, фізичної антропології, «філософського антропологізму» та підвалин соціокультурної антропології, закладених видатними європейськими філософами у питанні осмислення історичного процесу усіх народів, що зумовило новий поворот української історіографії в сторону позитивізму, а східноєвропейської історіософії у бік соціології та соціалізму.

   Вся вищеозначена драгоманівська концепція «громадівського соціалізму» віднайшла сотні прихильників в Україні, серед яких слід назвати таких діячів як етнограф та економіст Є. Борисів (1853-1900), економіст М. Зібер (1841-1888), історик-соціолог М. Ковалевський (1841-1897), письменник В. Мальований (1848-1893), лікар і економіст С. Подолинський (1850-1891) та багато інших. Цю історичну школу, що стала найважливішим центром історико-антропологічної та історико-соціологічної думки у всій Східній Європі, можна умовно назвати школою «перехресної» історії, яку на основі вищеокреслених засад, М. Драгоманов розумів як «історію взаємовпливів».

   Саме завдяки «перехресній» історії Драгоманова і його ж громадівській концепції суспільного розвитку українців можна стверджувати про те, що українська історіософія зробила суттєвий внесок у розвиток теоретичних підвалин філософських аспектів історичної антропології.