Міністерство закордонних справ Азербайджану оприлюднило на сайті МЗС Азербайджану список громадян України, які відтепер будуть вважатися персонами нон грата.
Оголошення особи «персоною нон ґрата» може використовуватися за наявності підозри її у шпигунстві , себто,«діяльності, несумісною зі статусом», або як символ висловлювання невдоволення.
Символом незадоволення, на думку офіційного Баку , став факт відвідування цими особами території Нагірного Карабаху, що на думку МЗС Азербайджану є порушенням закону про державний кордон Республіки Азербайджан та проявом неповаги до територіальної цілісності й суверенітету держави.
Але не можна проявти неповагу та порушувати того, чого не існує. У нашому випадку мова йде про території, які ніколи не були азербайджанськими , як в історичному , так і національно-культурологічному аспекті.
Територія сучасного Нагірного Карабаху в II ст. до н. е.. була приєднана до Великої Вірменії і протягом близько шести століть становила частину провінції Арцах. У IX-XVI століттях Нагірний Карабах – це частина вірменського феодального князівства Хачен. В кінці XVII – першій половині XVIII століття Нагірний Карабах знаходиться під владою союзу вірменських мелікств Хамси. У другій половині XVIII століття Нагірний Карабах з переважаючим вірменським населенням увійшов до Карабахського ханства, а в 1813 році у складі Карабаського ханства (за Гюлістанским мирним договором) – в Російську імперію.
Протягом 1920-1921 рр.. питання про приналежність Нагірного Карабаху вирішувалося згідно з поточними зовнішньополітичними цілями совєтського керівництва. 30 листопада 1920 року Азревком своєю декларацією визнав Зангезур і Нахічевань частиною совєтської Вірменії і надав Нагірному Карабаху право на самовизначення . Рішення карабахського питання на користь Вірменії було підтверджено постановою пленуму Кавбюро ЦК РКП (б) від 3 червня 1921 року, проте остаточне рішення було прийнято пленумом Кавбюро ЦК РКП (б), 5 липня того ж року – «Нагірний Карабах залишити в межах Азербайджанської ССР , надавши йому широку обласну автономію ». Включення до складу регіону совєтського Азербайджану, переважна більшість населення якого складали вірмени, могло бути обумовлено бажанням більшовицького керівництва Совєтської Росії забезпечити політичне зближення з кемалістською Туреччиною.
Таким чином було порушено право вірменського народу на самовизначення та принцип територіальної цілісності, згідно з яким можлива тільки мирна зміна меж за угодою сторонни, у нашому випадку-вірменської більшості, яка проживала на своїх історичних землях.
У лютому 1988 року Нагірно-Карабахська автономна область заявила про вихід зі складу Азербайджанської ССР. У вересні 1991 року в Степанакерті було оголошено про створення Нагірно-Карабахської республіки (НКР), що було актом відновлення історичної справедливості. Офіційний Баку визнав це рішення незаконним і розпочав збройну агресію проти незалежної держави.
Рішення МЗС Азербайджана, держави, яка з’явилася лише завдяки втручанню Османської Туреччини в Закавказзі і яка ніколи до цього не існувала в історії і з першого ж дня свого формування почала пред’являти територіальні претензії всім сусіднім державам з метою формування сухопутних кордонів з Османською імперією і створення пантюркістської держави , є абсурдним по суті своїй.
Забороняти українським журналістам відвідувати територію НКР, можна лише посилаючись на відповідне рішення легітимного уряду НКР, як виразника інтересів вірменського народу Арцаху, а не штучної держави-окупанту Азербайджан.
У цій ситуацїї дивує позиція МЗС України, яке повинно було у відповідь на відверто ворожий крок Азербайджану по відношенню до громадян України, прийняти симетричне рішення щодо оголошення такої ж кількості громадян Азербайджану персонами нон-грату на території України.
На сьогодні ми змушені констатувати , що прагнення вірменського народу щодо визнання свого права на териториіальну цілісність на історичних землях , стає заручником у бажанні України позбавитися енергетичної залежності від Росії за рахунок азербайджанської нафти та газу.
Позиція самої ж Росії у цьому питанні є яскравим відображенням прислів’я про бажання сидіти одначасно на двох стільцях. З одного боку – підтримка НКР, як важливого фактору у протистоянні панктюрським настроям в регіоні, з іншого боку, на тлі визнання нею незалежності Абхазії та Осетії,незрозуміла позиція щодо міжнародного статусу НКР, як бажання утримати контроль над ринком збуту азербайджанської нафти.
Сам же розвиток подій на світовій арені за останні п’ять років чітко визначив тенденцію щодо визнання міжнародною спільнотою права народу на створення власної держави національної більшості на своїх історичних землях.
Врегулювання аналогічних конфліктів йде саме за цим сценарієм, яскравими прикладами чого є Косово, Абхазія, Південна Осетія та Південний Судан.
Нагірно-Карабахська Республіка має право бути повноцінним членом міжнародного співтовариства і з політичної, історичної , правової, і з моральної точок зору.
Дмитро СНЄГИРЬОВ
