Чому я не люблю населення

Зашморгом на шиї України є її населення (у близькому до лайливого значенні слова).

Серед українських інтелектуалів склався подиву гідний мораторій на обговорення народу як колективного цілого.

Чи то відлуння російського народництва, рівно ж як і концепції «народу-богоносця» Достоєвського, чи то отруєння політичною демагогією про «мудрий український народ» даються взнаки, незмінним залишається табу на анатомію народного «тіла». Не дивно, що жоден український «інтелектуал» чи, як влучно називав подібних персонажів у «Віхах» І. Ільїн – «напівінтелігент», не може ясно відповісти на запитання: як мудрий, талановитий, роботящий, співочий український народ невтомно (через механізм прямого загального виборчого права) обирає захланних негідників-клептоманів, які не тільки методично спустошують його кишені, але й неприховано зневажають (NB: ці негідники не вирощені в пробірках секретних лабораторій ЦРУ / Моссаду / ФСБ, навряд чи керовані масонсько-сіоністськими ложами і вже достеменно не є прибульцями, хоча щодо одного з київських градоначальників висловлювалися підозри). Цей логічний парадокс заганяє «фахівців» у когнітивний тупик, і їм не залишається нічого іншого, як мимрити щось про «маніпуляції», «незрілість українського суспільства», а трохи обізнаніші згадують Липинського з його «хворобою бездержавности» (ех, як добре написав був український патріот par excellence В'ячеслав Казимирович у «Листах до братів-хліборобів» про антигромадянський, егоїстичний інстинкт української маси, повну безпринципність, байдужість, безідейність і «тупу ненависть до самих себе»!). Звинуватити ж народ у політичній імбецильності язик не повертається – можна й не тільки популярність втратити, а потенційну аудиторію: на те вона  й «священна корова», аби бідкатися про її недоторканність. Тому від діагностики слід переходити до оперативного втручання.

Я неодноразово зустрічав людей, поверхнево обізнаних з конституційною доктриною, які носяться зі статтею 5 Конституції (це та, де йдеться про народ як «джерело влади»), як дурник з фантиком. Не кажучи вже про те, що влада здійснюється не народом, а від імені народу, мало кому спадає на думку, що Конституція хибно ототожнює все народонаселення з народом. Народ – не механічна сукупність одиниць, а колективна спільнота з певним рівнем свідомості (і самосвідомості). Неважко виснувати, що якісно українське народонаселення складається з тонкого прошарку народу й товстої маси населення. Народ і населення – з різного тіста. Будь-які політичні дискусії в Україні, врешті-решт, обертаються довкола конкретних імен, питання зводиться до переходу з рук у руки керма влади, тому вони (дискусії) завідомо безглузді й шкідливі для незміцнілої психіки, якій невтямки, що й тут діє алгебраїчна істина: від перестановки доданків сума не змінюється. Боротьба за Україну точиться на іншому фронті, між народом і населенням, які співвідносяться в пропорції, можливо, 1 до 9 (чи 10) (гегелівська діалектика з її переходом «кількісного» в «якісне» тут не працює). І коли політичні шахраї славлять мудрість народу, що віддав їм голоси на останніх виборах, їм ідеться власне про населення – залякану люмпенізовану масу, відчужену від культури й духовності, готову продатися за десятину мінімальної заробітної плати. Населення торгує голосом, як проститутка тілом: в обох, крім цього, немає інших ресурсів. Мерзенність українського населення полягає навіть у не ставленні до людини без переконливого депозитного рахунку чи соціального статусу як до гівна, а негласна згода (незримий суспільний договір) продовжувати таке існування. В умінні все виправдати полягає правда українського населення. Ну, це все можна списати (одним гамузом) на клінічний брак культури, але ж чому населення так вперто голосує за тих, за кого воно голосує? Населення по всіх діагоналях уражене культом насилля, причому не якоїсь ненав’язливої, тонкої інтелектуальної зверхності, а грубим фізичним примусом, увінчаним кастетом та блатною фенею. У населення викликають оргазм відморозки з темних провулків, їхня невмита нахабність та брутальність, тому воно радісно й охоче голосує за парламентське (а чи й навіть гарантське) майбутнє люмпенів з кількома ходками, крадькома й собі мріючи: може, як не нам, то хоч нашим дітям так само пощастить?

Населення думає одне, каже друге, робить третє. У совєтські часи Галичина лідирувала за кількістю членів партії на душу населення. Вдома галицькі рагулі співали колядки, наступного дня, ні світ ні зоря, засуджували святкування Різдва на партійних зібраннях. Один знайомий підстаркуватий лектор наукового комунізму, якого мій батько згадував «незлим тихим словом» за примушування каліграфічно конспектувати Леніна, як тільки повіяв «вєтєр пєрємєн», очолив міську організацію… УНА-УНСО, а в пресі з'явилися повідомлення, мовляв, він у 70-х роках брав участь у… студентських заворушеннях. «Кров люта заливає», - полюбляють говорити в таких випадках у тій же Галичині.      

Духовна чи культурна якість населення – взагалі анекдот. Населення складається з покірних людей, здатних на все. Воно запевняє тебе, клянеться, божиться, що не голосуватиме за бандита, скажімо, Я., але в тишині виборчої кабінки ставить «галочку» чи «хрестик» навпроти його імені. Ні, що не кажіть, своя сорочка ближча до тіла. Населення проклинає політичну корупцію, але наступного дня з пухкими конвертами в сумочках займає чергу в деканат, бо інакше їхнім дітям гризти граніт науки не світить. А що така побутова корупція і є підґрунтям ненависної політичної – це вже для населення непідйомний пілотаж думки. Чим більший хабарник – тим ширший візерунок на вишиванці. Вишиванка – це сьогодні таке алібі для «патріотів – комерсантів» (це чудове словосполучення я почув у шедеврі Кустуріци «Чорна кішка, білий кіт»).         

Якщо з представниками бестіарію під назвою «населення» все доволі зрозуміло, їх видно чути й скрізь, як писав поет, «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз», то що ж це за така ідеальна субстанція, народ? Я відміряв їм не більше 10% від чисельності народонаселення, напевно, ще й авансом, оптимістично. Свідомі своїх прав і відповідальності, духовні, освічені, культурні (особливо політично), самоіронічні, толерантні й активні – таких ще Діоген (тільки в Елладі) шукав удень із ліхтарем у руках. Вони групуються по своїх сховищах, вони розосереджені по всій території «від Сяну до Дону», вони – острівці серед населення, у них свої засоби комунікації, своя сигнальна система. Вони – як євреї в діаспорі: змішуються з населенням, але не асимілюються. На них остання надія.  

Слід мати на увазі своєрідний етнічний ізоляціонізм народу. Ще Ю. Шерех (Шевельов) 1993 року звернув увагу на «класичне українське невміння виходити поза своє національне гетто». Якщо йдеться про гуманітаристику, розмаїті соціальні науки, філософію та культурологію, то поки що ми реально відсутні в Європі, навіть інтелектуально. Науковці, філософи та теологи, які репрезентують чисельно невеликі нації естонців чи латишів, цілими «командами» «мандрують» усіма міжнародними конференціями, конгресами, семінарами, літніми школами тощо – в Познані, Кракові, Зальцбурзі, Брюсселі. Натомість тільки вряди-годи «герої-одинаки» з українців без жодної допомоги академій наук, університетів, міністерств буквально прориваються на такі форуми науковців. Не тільки політично й економічно, а й інтелектуально ми досі в Європі «німа спільнота». Не йдеться, втім, про тих дуже небагатьох із політичної, інтелектуальної, творчої еліт, які від початку були достатньо послідовними і кардинальними у своїй цілеспрямованості (не лише корпоративній, зорієнтованій лише на «боротьбу» за міністерські портфелі та за доступ до нових можливостей – для себе): М. Рябчука, Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Покальчука, Л. Тарана, С. Павличко, С. Грабовського, кінорежисера О. Саніна, режисера С. Проскурню та ще декількох (надто «розріджено» поки що, як на багатомільйонне народонаселення!).

Роззирнемося по сусідах? Слушно. Наприклад, усім трьом прибалтійським народам, і теж бездержавним раніше словенцям, вдалося за яких сім-вісім років розгорнути досить надійні та динамічні (навіть за європейською міркою) цивілізаційні структури та інфраструктури стабільного зростання саме тому, що, і їхні державні мужі, і чиновництво, і політичні сили, і громадянські структури (не кажучи вже навіть про промисловців, фермерів, комерсантів, банкірів і розмаїтих білокомірцевих технократів тощо) виявилися незрівнянно внутрішньо цивілізованішими, відповідальнішими, зосередженими на тільки на власних рахунках, але й на можливих суспільних наслідках своєї життєдіяльності, - і як капіталістів, і як громадян, які просто люблять свою країну, є елементарно прихильними (саме як нормальні цивілізовані люди) до свого краю і тому намагаються (як мінімум) чинити щодо своєї рідної країни по совісті. Чи можливий такий сценарій в Україні? Impossible nothing.