У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не
пішов до школи. Був яскравий, сонячний і дуже морозний березневий ранок. Тоді
я жив з батьками та братом у Жмеринці Вінницької області неподалік
залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару прийшла мама. Не
роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки, вона
якось буденно промовила: - Сталін помер... Мене аж підкинуло: -
А як же ми тепер будемо без Сталіна...?! - Буде хтось інший! Буденно відповіла мама.
Мама - Ядвіга Петрівна(полька) у 1937 році втратила свого
першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного
ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу під Вінницею.
Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що
мешкала у сусідньому будинку. До речі, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою
тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого
шкільного товариша. Всі знали, що Кміцінська агент
НКВС, зневажали і дуже боялися її наклепів, обходили десятою
дорогою. Мама була привабливою жінкою і звичайно Алоїз на
інших жінок уваги не звертав, навпаки дуже ревнував . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда -
"ворога народу", був своєрідною помстою. Репресованого
Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з
двомісячним братом виселили з помешкання у м. Браїлів
Вінницької області. Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській,
мама змогла повернути свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка
і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі
виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947
року), або 120 рублів зразка 1961 року.
У 1951 році батько у Москві купив радіоприймача "Москвич", і не
зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у
книжкової шафи. Пізніми вечорами, коли не дуже дошкуляли радіо
глушники, він слухав "ворожий "Голос Америки". Я особливо не дослухався
до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось
почув від мене коментар щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі
суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і
які передачі він слухає.
На час смерті Сталіна я вже знав трагедію життя мами, відчував на
собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришеві
Сталіну", але Радянська пропаганда все ж таки змогла
зомбувати дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв
життя СРСР без Сталіна. Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна,
транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст.
Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру
"Вождя", яку було встановлено поруч у сквері на височенному постаменті. Коли
приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного
уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава
Великому Сталіну!", і довгі рукоплескання на його честь. У мене
навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами
граюсь перед портретом "Великого Сталіна". Ці фото я нещодавно публікував у своему блозі.
Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я
побачив випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на
тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт!
5-го березня 1980 року, пішла з життя моя мама -
Ядвіга Петрівна, полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м.
Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську,
російську, єврейську( ідиш чи іврит?), молдавську, гарно співала, тривалий час
була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої
мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий,
допомагала батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою
кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові
копилки у вигляді котів, курей, статуетки. Він у мене професійний
художник. Закінчив художнє училище у Білорусії. Мама цих котів
продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до
помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х раз
на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо.
Вона могла з ночі зайняти чергу і по 5-6 годин вистоювала в
ній, очікуючи на телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра у
магазині "Копита". Це справжнє прізвище продавця, яке дивним чином співпадало
з тим, що у цьому магазині продавалося. Я й досі не можу збагнути коли мама спала. Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася. Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила. Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала
хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і
померла. Начебто трошки нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася. Лягла
спати вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася.
Світла їй пам"ять і Царство небесне.