Відкриваю для себе книжки. І.Качуровський "Шлях невідомого", "Дім над кручею"

При савєцькій акупації мені, школяру, в дитячій бібліотеці сували книжки про війну. Дайте, кажу хоч Єфрємова про "Туманність Андромєди"!! Нє, кажуть, то тобі ще рано, читай про війну.

Ну, й почалась атака.

Бачимо, в шинелях і з ґвинтовками.

Ті, що раніш наступали, майже і не бували в уніформах: буряти в кожухах, туркмени в халатах, а наші — як не в спінжаку, то в бушлаті. І ґвинтовки по дві на отделєніє.

—  У нас було по одній, — хотів я вставити, але не встиг, бо він продовжував:

—  Тільки росту маленького, як макарони.

Хлопці жартують, кажуть, Гітлер найвищих бере в СС, а Сталін — найменших.

І зразу видно, що армія: цеп за цепом, перебєжки по команді, кожне в пілотці, з ґвинтовкою, гранати за поясом.

Тільки біжать важко, бо добре вгодовані. І в шинелях плутаються, бо маленькі.

Один фріц біля мене в бінокль дивиться. Каже, що всі «разірен» — оповідач провів по щоці ребром долоні, — аж не віриться.

Підпустили їх метрів на двісті, а тоді як сіконули! А їх як сарани — хіба стримаєш?

Вже захопили один бункер і другий ...

Сипонули тоді з мінометів, танки в поле виїхали, навіть нас, руських шоферів — нас тоді душ сорок було, це тепер я один зостався — в перший раз у бій послали.

Так усе, що бігло, й полягло.

Котрі вперед вирвались, то тих біля самих бункерів ручними гранатами пошматували, а котрі назад шатнулись, тих істребітельний батальйон з кулеметів висік.

Затихло.

Тільки мертві та поранені по полю валяються.

От котромусь німакові й закортіло: що воно за руські есеси.

Виліз він з бункера, а проти нього труп рожає.

Погрозливе «Нак!», що зупинило мене кілька хвилин тому, не вплинуло на мене так, як оце ч<труп рожає».

Мати справу з божевільним, у якого в руках гвинтівка, це, як кажуть на Галичині, ніяка приємність.

А він перервав розповідь і ніби спостерігав, який ефект вона викликала.

Добре, що в темноті йому не видно мого обличчя.

—  Буває — сказав я, заздалегідь згідний з усім, що він скаже.

—  «Буває» — перекривив він. — Мабуть, думаєш, що я також сумашедший? Так само й німець подумав: якщо він бачить те, чого не може бути, значить, здурів.

Кличе своїх: — Ганс! Курт! Комен зі гір. Іхь бін кранк. Іхь зе айн тотенгебурт!

Повилазили ті нагору: бачать, справді, труп рожає. Один, другий, третій, по всім полі пошматоване людське м’ясиво, без рук, без ніг, без голів, випинається животами вперед — рожає ...

А божевілля — як іскра.

Це як буває паніка: святкують перемогу, от ми! Хто проти нас? Аж тут заяць у кущі — шелесь! І вся армія, од солдата до генерала, на зламану голову, врозтіч!

Так і тут. За одним бункером — сусідній, міномьот-чики, танкісти, вся лінія — дивляться на трупи, кричать і регочуть.

Він знову перервав свою розповідь.

—  І що ж то було? — запитав я. Масова галюцинація?

Мені не треба було цього питати, власне, не треба було вживати слова галюцинація, що ніби перетнуло ту нитку, яка завдяки темряві й цигарці, снувалася між; оповідачем і мною.

Він, очевидно, втратив і симпатію до мене і охоту розказувати.

Я відчув це по тону голосу, коли він, після павзи, повернувся до перерваної розповіді.

—  Яка там галюнація! Кажу тобі: трупи рожають.

У пропаганді служиш, а не знаєш, що коли беременну жінку вбити або тяжко поранити, — то вона одразу ж, поки не захолола, скида недоноска. Дуже просто.

Я потім одну легкоранену підібрав, під трупами заховалася. Усе й вивідали. Знаєш, скільки в руській армії дівчат і жінок було. І пісню знаєш: На позицію — дєвушка, А з позиції — б ...

Одні просто через свою дурість, мовляв, все одно жисть поламатая, а котра, може, сподівалась, що як завагітніє, то в тил пошлють, у декретний одпуск. Та й погану хворобу не одна схопила.

А їх зібрали з усього фронту, спочатку в казарми — хтось і назви «батальйони СС» — самі сифілітички! А тоді до нас, у долину смерти, щоб ні одна не вернулась ...

Він перервав, ніби не поставивши крапки. Знову настала павза.

І я, щоб узлагіднити враження від моїх недоречних попередніх реплік і запитів, звернувся но нього ще з одним питанням, яке вийшло ще недоречнішим:

—  А як же ти, коли німці довкола геть усі подуріли, як же ти не піддався тій пошесті?

Відповів він не зразу. В темноті, — можна було догадуватись — він розглядав мене згори вниз і знизу вгору.

І коли нарешті заговорив, у голосі його звучала неприхована образа:

—  А що я тобі — німець?