Жлобство - тяжка національна хвороба

Як подолати важку національну хворобу, що має назву “жлобство”, достеменно невідомо. Таких лікарів не готують наші чисельні учбові заклади. Лікування відбувається стихійно, по-партизанськи...

Частина перша: Не з’їмо, так понадкушуємо

Знаєте, що трапилося у жовтні 1917-го?

Тоді злидарі знищили тиранів, і то не був випадковий збіг обставин. Зазвичай у будь-якому конфлікті прийнято шукати крайнього, але революція – це трошки інше. Винні обидві сторони, причому, багаті і заможні винні більше, бо першими почали.

А вина їхня полягає в тому, що вони у переважній більшості були природженими жлобами. Жлоб завжди винен апріорі, бодай через те, що він носій жахливого вірусу.

Жив колись у Харкові відомий заводчик та меценат Гельферіх-Саде. Його палаццо досі збереглося на вулиці суцільної архітектурно-пам’ятникової забудови, що зараз носить ім’я Дарвіна.

Згаданий Гельферіх відкривав народні будинки, бібліотечки, лікареньки. А звідки в Гельферіха було грошей, щоби бути таким добрим та шляхетним.

Але дивна річ – той Гельферіх, на превеликий подив, ніяка не цяця. Більше того, він жлоб. І ця скупа тварюка виплачувала своїм робітникам таку мізерну зарплату, що вони просто в цехах втрачали свідомість від голоду та задухи, і гепалися на підлогу.

Багатих жлобів у давні часи нараховувалося достатньо. Чим все скінчилося, ви знаєте. Їх знищили ті, хто довго голодував. Знищили, щоби згодом зайняти вільне місце і стати такими самими жлобами.

Скажіть, хіба особисто ви не зустрічали у своєму житті скнару-гидоту? Цих хамелеонів, які недоплачували людям, що на них працюють? І завдяки цьому жлоби мають змогу час від часу побалувати натовп виставкою, подарувати вірянам капличку чи навіть церкву, або вразити оточуюче їх людське середовище яким-небудь Арсеналом.

Думаю, кожен із нас може згадати безліч таких, вибачте, людей. Отже, жлоб — зовсім не казковий, не вигаданий персонаж. А ще жлоб – не те саме, що “рачітєльний хазяїн”.

А згадайте “Мертвих душ”, адже Плюшкін спочатку був по справжньому багатим. Але Плюшкін не лікувався, і зрештою хвороба здолала його остаточно. Грець із ним, але ж він отруїв життя не лише собі.Він занапастив родину, господарство, села. Своєю скнарістю він довів до жалюгідного стану власних селян.

Він не вбивця у прямому розумінні цього слова. Він не садист, не провокатор і навіть не п’ята колона, що свідомо займається руйнуванням в інтересах тих, хто в кущах. Він звичайнісінький жлоб при, який дає повну волю собі і якого нема кому зупинити чи пристрелити.

Жлобство — це хрест у буквальному розумінні — один для всіх і на всьому. Якщо бажаєш влаштувати гаплик підприємству, то можеш впровадити на ньому тривалий стан жорсткої економії, і все. Більше нічого не треба робити, бо підприємство приречене.

Жлобство – така жорстока, незрозуміла, безглузда економія в ім’я тупого збереження того, що є. У Плюшкіна були ганчірки, клаптики брудного паперу, півпляшки вина і корок від тої пляшки багаторазового використання… Усі перелічені скарби він ретельно зберігав.

Господар будівельної контори жлоб. Він розраховується не з усіма будівельниками, а ті, кому пощастило, явно невдоволені. Бо мало платить. Сам хазяїн їздить на розкішних авто, які по вартості співставні із будівлями, що зводить контора. А на будівельній техніці хазяїн економить.

Використовує щось старе, латане-перелатане, тридцять разів відремонтоване. На безпеці робіт хазяїн теж не розориться – є в кожного яскравий шолом, його вистачить.

Згодом плити падають, крани ламаються, цегла сиплеться, гальма відмовляють, люди гинуть. Потім довго триває розслідування, особливо якщо трагічні випадки не поодинокі. Будівництво зупиняють, раз, другий, знову і знову…І раптом – гаплик конторі, бо жлоб її порішив.

Інша будівельна контора з таким самим керівничком. Вхопив ласу земельку у центрі міста, лівий дозвіл виправив, бригади запросив, будує. А довкола нової споруди купа “вєтхого жилья”, яке під час робіт руйнується остаточно.

Йому б, жлобу, про мешканців тих будинків слід було вчасно подбати, домовитися та відселити їх на околицю міста. І всім було би добре. Та де там, жлобство перемогло, зекономив, дурень, копійки.

Розбудову почав, блатних кредитів нахапав. Пішов процес, пішли витрати. “Вєтхоє жильйо” дає тріщини, десь посунувся чи впав дах, десь перекосилися шибки та стіни. І навіть якщо нікого не завалило, на місцеву владу і горе-будівельників посипалися скарги, почалися гучні скандали, справа дійшла ледве не до Гааги.

І зрештою змучена влада, перелякана втратою електоральних симпатій, на фіг припиняє розпочате будівництво. До того ж, а що робити владі, як аварійні сараї, де й досі сяк-так живуть люди, дійсно впадуть? Хто тоді переселятиме постраждалих?

На майданчику панує тиша. Місяць, другий, третій минає, борг зростає, як сніжний ком, проценти не виплачені. Контору чекає неминучий фінансовий крах. Черговий гаплик від жлобства, чергові безробітні з того самого приводу.

Є приклади  масштабніші. Усім відомо, що земля, навіть до офіційного дозволу на її продаж, увесь час дорожчає. Нею торгують і торгували раніше, як би не називалася процедура – хоч “торгівля правом на оренду”.

А значна частина бюджету українських міст – Києва, Харкова, Чернівців – формується завдяки продажу та оренді землі і комунальної власності. Міські бюджети ледве не наполовину наповнюється саме таким чином.

Що зробить жлоб, якого посадили керувати “місцевим самоврядуванням”? Він цю торгівлю сильно обмежить. Його дитяча логіка проста – сьогодні не продам, бо завтра, післязавтра, за рік усе буде дорожче. Тоді, може, продам. А щоби не щезло, віддам права безоплатно куму, свату, брату, коханці або якомусь слухняному, легкокерованому однопартійцеві.

Виникає питання – яким чином затикати жахливі діри житлово-комунального господарства, коли місцеві бюджети наповнюються як прийдеться? Як виводити комунальне господарство на належний рівень, коли на нього не витрачати грошей?

Цікавий ролик крутили десь із рік тому на одному із харківських каналів – хтось прискіпливий порахував, що за два роки міська влада безоплатно роздала землі на суму, яка майже дорівнює дворічному бюджету міста. За таких жлобських підходів цілком зрозуміло, що геть чисто усе буде валитися, вибухати, протікати, загорятися, падати у шахти і таке інше.

Шляхів, мостів, розв’язок так не збудувати. Новим житлом мешканців аварійних нетрів так не забезпечити. А зливна каналізація заб’ється настільки, що опісля незначного дощику, авто в сухопутній першій столиці будуть плавати, як гондоли у Венеції.

Або взяти велозавод. Старе, непридатне обладнання. Харківські велосипеди “Україна”, які колись “гриміли” по всій країні, сьогодні вже на відкритому ринку не продати.

Чому? Бо моделі змінюються на заводі раз на двадцять років, а мусять змінюватися двічі на рік. Заслужене та обласкане  владою жлобське заводське керівництво не поспішає витрачати гроші на верстати.

Воно заграє зі старими робітниками, яким можна взагалі не платити – їм би до пенсії якось дотягти. А хто не передпенсійного віку, то тим треба більше спирту видавати на профілактику техобладнання. А ще піонертабори велозаводським дітям. А ще похорон за рахунок підприємства чи щось таке…

Робітники не те, що раді, проте “веселі” кожен день. Та й скільки там того життя!Ветерани самі радять дирекції нічого нового не купувати, бо старе ще “харошеє”. Що хитається — мотузкою підв’язав, що зовсім відвалилося – приклеїв.  А можна ж іще дротом прикрутити, можна приварити, тим більше, що зварювальників повні цехи, їм всеoдно нема чим зайнятися. А ще можна з двох поламаних верстатів зробити один робочий. А не вийде, так навіть з трьох чи чотирьох. Їх багацько по цехах простоюють.

Плюшкіна згадуєте? Отож, результат промислового жлобства виглядає так – у Харкові практично нема велобудування.

Але найстрашніше, коли жлобам доручають керувати державою. Зробіть Плюшкіна міністром, і що ви матимете? Скажену економію олівців і скріпок, бо іншими категоріями жлоб мислити не вміє? А незабаром ви отримаєте галузеву стагнацію, яка швидко трансформується в незворотний процес тотального згортання. Виробництва чортма, товарів чортма, лишається тільки малювати гроші. А це інфляція, безробіття та інші, добре знайомі нам погані речі.

Отож, жлобство – важка хвороба. Хоча, звичайно, кидати гроші туди-сюди теж дурість, яка ні до чого доброго привести не може. У всьому потрібна поміркованість, потрібен гарний смак, вміння виділити головне, сконцентруватися (вибачте за повчальний тон). А це вже не лише виховання, але й гени. Наші гени. Ці гени жодного стосунку не мають до того, на що ми увесь час нарікаємо – на монголів, німців, 1654 та 1917 роки, жидо-масонів, марсіан тощо.

Як подолати важку національну хворобу, що має назву “жлобство”, достеменно невідомо. Таких лікарів не готують наші чисельні учбові заклади. Лікування відбувається стихійно, по-партизанськи, тим паче, що вимовляти вголос назву загальної хвороби якось не прийнято. А без виголошеного діагнозу й саме лікування йде набагато повільніше, ніж нам усім хотілося.

Як боротися зі жлобами, що засіли на високих щаблях державної влади?Де кому здається, що рецептів боротьби не існує в природі. Хіба що масштабний відстріл. Але ж ми вже навчені, що терористичні методи в глибокій перспективі проблем не вирішують.

Тож страждаймо надалі!?

Інфопорн

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола»