Я ЗВИНУВАЧУЮ. І СПОДІВАЮСЬ...

Рефлексії онука розстріляного “куркуля”

Вчора молодший син – який 18 лютого разом зі старшим (той дивом залишився живим) був на Майдані по ЦЕЙ бік барикад – запитав мене: “Чому, передовсім, “прописані” в парламентській та кабмінівській будівлях, з якими листуєшся в соцмережах, призвели до того, що маємо?”. Вирішив відповісти не лише йому…

Я – онук “куркуля”, якого за те, що важкою працею (працювали й малі діти, працю найманих робітників не використовували) здобув певний достаток, було розстріляно в Житомирській тюрмі восени 1937 року. Батьки розповіли про це лише 1991 року – саме тоді Україна стала незалежною. Того року не лише я та моя родина з надією дивились в майбутнє. Вся багатостраждальна Україна тішила себе надією, що родючі чорноземи, величезні запаси корисних копалин, вигідне географічне положення, значний економічний потенціал, роботящий та ощадливий люд, інші “плюси” невдовзі дозволять увійти їй до “родини” соборних, демократичних та заможних держав. Що сталось – не мені розводитись.

Життя за другого Віктора “породило” Майдан, який мав стати початком “народження” нової країни (див. вище). Проте історія Майдану десятирічної давнини вирішила не “ламати правила” і матеріалізувалась у фарсі. Оскільки ж не лише пам’ять про героїв Небесної сотні “стукає в моє серце”,

Я ЗВИНУВАЧУЮ:     

- владу в тому, що й до сьогодні легітимним президентом є Янукович (з усіма наслідками, частина з яких вже “випливла”);

- владу в тому, що вона своїми діями дала не один “козир” в руки кремлівського карлика та тамтешньої камарильї (обов’язки президента має виконувати Голова Кабміну, а не Голова ВР тощо);

- владу в тому, що вона й досі не оприлюднила програму реформ, за якими мала б жити після Майдану Україна (як на мене – її просто не існує);

- владу в тому, що вона ганебно програла інформаційну баталію Росії (і продовжує це робити й зараз);   

- владу в тому, що вона, просторікуючи про “неминучий” секвестр бюджету, потребу в кредитах МВФ, інших міжнародних (закордонних!) фінансових інституцій, ні словом не обмовилась про те, коли Україні бодай “світить” почати жити без зовнішніх запозичень;    

- владу в тому, що, розводячись про порожню державну скарбницю і неминуче погіршення життя “простих українців”, вона нічого не робить для того, аби награбоване у цих таки українців і матеріалізоване (у маєтках, коштовних автомобілях, творах мистецтва, історичних реліквіях та артефактах etc.) не розкрадалось нині, а, описане та проінвентаризоване, нагло поповнило бюджет;        

- владу, яка навіть не озвучила, що патріотизм насамперед у юні та молоді слід виховувати поглибленим вивченням і міцним знанням історії, традицій, культури своєї країни та, передовсім, “малої батьківщини”, як також бодай основами економічних та правових знань, а не запровадженими (з легкої руки менеджерів від бізнесу) “уроками” футболу тощо. І що робити це має оновлена (реформована) школа (як середня, так і вища), а також дошкільні дитячі заклади;        

- очільників Міноборони та Генштабу в тому, що вони й досі не спромоглись належно поцінувати  дії українських військовиків, які в Криму мужньо бороняться від відомого та невідомого “походження” наволочі (мова не про грошове утримання, а про державні та відомчі нагороди);

- керівників правоохоронних та спеціальних органів, які своїми “діями” не лише погіршують і без того далеку від ідеальної ситуацію в цій важливій сфері функціонування державного механізму (йдеться, зокрема, про “Беркут”, який нині в Севастополі “віддячує” журналістам), а й виказують повну безпорадність та кричущий непрофесіоналізм (наразі ж лише небайдужі і – часто-густо – беззбройні (!) протистоять нахабам-сепаратистам та провокаторам);       

- очільників РНБО в некомпетентності, яка межує з профанацією (їхні ж виправдовування в соцмережах про “навалу” інформації є лише свідченням фахової безпорадності);

- найвище керівництво держави в тому, що воно не спромоглось (чи не свідомо?) залучити – бодай в якості радників (констультантів, помічників) – тих наших закордонних співвітчизників, які є знаними у відповідних царинах фахівцями і не від сьогодні пропонують (БЕЗКОШТОВНО!) свої послуги, оскільки їм також ой як болить Україна;

- тих, хто політику зробив своєю професією і вже не одне десятиліття гріє фотелі найголовнішої зали країни (чудово усвідомлюючи, що за стінами Верховної Ради їм “нічого не світить”). Це саме про них слова В.Черчилля: “Різниця між політичними та державними діячами в тому, що перші думають про наступні вибори, а другі – про прийдешні покоління”. Років десять тому канадійський українець Ігор Бардин, який українську молодь знайомив з азами парламентаризму Канади, завважив: “Українська юнь – чудова. Це молоді, освічені, розумні, енергійні люди. Якби їх поставити на чолі держави (України), можна було б не хвилюватись за її майбутнє. Біда лиш в тім, що в Україні бачити їх на керівних посадах теперішні очільники не хочуть”.  

“Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами” (Х.Лонг). Як називатимуть прийдешні покоління українців тих, хто сьогодні “розбудовує” в названий спосіб нашу державу? Теперішня ж молодь (і не лише) невдовзі згадуватиме (тіпун мені на язик!) мовлене кіногероїнею Ахеджакової щодо втраченого  Росією Порт-Артуру. Але йтиметься не про Далекий Схід, а про “орден на грудях планети Земля”, як влучно назвав Крим Пабло Неруда. Дуже хочу помилитись…   

Доля подарувала мені знайомство та спілкування з багатьма видатними особистостями. У тому й нашими закордонними родаками. Світлої пам’яті Микола Плав’юк (очільник мельниківського крила ОУН) якось у розмові завважив, що він “хворобливий оптиміст”. Я також “підписуюсь” під цими словами і сподіваюсь, що в Україні “на оновленій землі… буде син і буде мати”. Бо нам є з ким її будувати!