Храм у скелях

Про Галицький Свято-Миколаївський монастир.

Про нього чула давно. Що є на кордоні Буковини й Хмельниччини біля села Галиця у скелях маленький монастир, до якого збираються прочани за сотні кілометрів з усієї України. Живе там всього 6 монахів, трохи більше послушників та тимчасових робітників. Кажуть, є й з місць, не зовсім віддалених, знайшли там прихисток і кусень хліба. 

 «Біля крайньої  хати повернеш направо, там далі буде хрест, тоді йдеш наліво, маленькою стежкою. Можна і дорогою, що справа, але там собаки»,  – напучували мене родичі.

 Не тільки собаки. Є ще й коти. Маленькі чорні бісенята. Стрибають, жартома кусаються і дряпаються. 

«Возьмите себе котенка. Знаете, какие они охотники? Всех белок  переловили. Будут дома вам мышей ловить», – умовляє  один з робітників.

«Немає у нас мишей. Та і живемо далеко, за сотні кілометрів. Як я їх довезу?»

«А ми вам коробочку дадим. У нас их 26 котят. Ну, если  не берете – то и фотографировать нельзя». Потайки вхопила шматочок того чорного бешкету. А білок і дятлів не встигла – дуже вже прудкі й непосидючі. Їх на території монастиря – сила силенна. Лукавив робітник – не всіх поїли кошенята. 

  Мене здивувала кількість – 26, чи не перебільшив? 

Буває й більше, кажуть місцеві, ось недавно знову народились, біля трапезної – не бачила? Ще сліпенькі. Настоятель о. Амвросій забороняє позбуватись, каже, нехай люди  розбирають, кому треба. А ще на подвір’ї живуть декілька псів. Здебільшого безпородних дворняг. Та є одна чорна   собачка  з добротним дорогим ошийником. Кидається до  кожної машини, що під’їжджає. Пильно вдивляється в обличчя   відвідувачів. Ні, це не я. Проте вона й сама це бачить. Понуро похиливши голову йде геть. Чекати іншої машини.

Маленька скромна монастирська церква. Чисто, затишно, охайно. Місцеві жінки приносять квіти.

 При вході – лавка з одягом: спідниці, шалики, хустки. Жінкам годиться йти до храму скромно, з покритою головою. Про це і написи на воротях до монастиря попереджають, щоб брати і сестри думали, куди і чого йдуть.

Проте брати, а особливо сестри, не  дуже на приписи зважають. Розповідали, що дівчата з пляжу, що неподалік, приходять інколи в купальниках, ледь прикрившись напівпрозорими парео.

Одяг на лавці можна взяти на час перебування в монастирі.

 «Скільки то коштує?» – питаю. Здивований погляд у відповідь. – Ніскільки.

Переді мною крокують могутні хлопці в шкіряних куртках, жилетках, штанях, з загрозливими написами та страхітливими малюнками – за декілька кілометрів на березі Дністра біля села Непоротове  гримить  рок-фестиваль «Ковчег -2013».

 Переступаю через купи каміння, дошки – монастир розбудовується. У путівнику пишуть, що дуже старий, заснований у  11  сторіччі чи не монахами з Київської Лаври. Різні часи пережив. У радянський період, як і годиться, був зруйнований вщент, монахів постріляли, випадково врятувався один, що був у цей час у селі. З тих пір жив самітником у печері.

  У 1999 році монастир знову ожив. Відбудували церкву, братські келії, господарські будівлі.

 А внизу тече повноводий Дністер. Казково гарна місцевість. Скелястий берег річки, покритий лісом. Вабить відпочивальників і прочан. 

 Човен «Анастасія» все підвозить нових гостей. 

Внизу від річки до обителі – нелегкий шлях: круті, видовбані у вапняковій породі східці під силу тренованим і ревним.

За декілька метрів – капличка і невеликий басейн. Недобудований – бракує коштів.

На дні басейну виблискують монети. На згадку, на добру пам'ять.

Я ще сюди приїду.