Падіння ідола

8 грудня 2013 року на Бессарабській площі Києва знесли пам’ятник Леніну.

Не секрет, що розгойдування маятника збільшує амплітуду коливань. Тому офіційне обожнювання завжди закінчується не менш гучним знеславленням.

Піонером «знеславлення» Леніна в постсовєтський період став трикстер, музикант-експериментатор і політик (саме так його представили в програмі Сергія Шолохова «Пяте колесо» від 17 травня 1991 року) Сергій Курьохін. Посилаючись на Кастанеду, Миколу Федорова, латинські й французькі терміни, Курьохін розповідав (під грифом «основна таємниця жовтневої революції») про те, що Ленін (як і його соратники), постійно об'їдаючись галюциногенними грибами, сам перетворився на гриб.  

Сьогодні ім'я Леніна дебатується у зв’язку з перепохованням тіла – і не більше. Той, хто протягом сімдесяти років був для громадян Країни Совєтів «живее всех живых», непомітно перетворився в політичний труп. Винесення тіла, яке, думається, рано чи пізно має відбутися, навряд чи приведе до остаточного примирення в колективній історичній пам'яті за умов міфологізації історичної свідомості. Сьогодні широко розповсюдженим та активно культивованим є погляд на культ Леніна як похідний від історичної традиції російського духовно-релігійного життя, яку поділяли як народ, так і інтелігенція. Цими аналогіями активно користувалися соратники Леніна ще за його життя. Так, Зінов'єв на зорі совєтської влади називав Леніна «апостолом світового комунізму», приписуючи йому дар пророцтва. Культ і міф виникають водночас. В основу культу Леніна ліг політичний інструменталізм. Створювалася політична культура совєтського типу, неодмінним елементом якої стало посилання на авторитети «батьків-засновників» єдино правильного вчення. Першим кроком на шляху перетворення Леніна у вождя й ікону був момент його повернення з еміграції, коли Сталін і Зінов'єв організували справді грандіозну зустріч знаменитого запломбованого вагону на Фінляндському вокзалі Петрограда. Наступними етапними пунктами стали замах на життя Леніна влітку 1918 року та п’ятдесятирічний ювілей, який достатньо широко відзначався партійним середовищем. Лише Сталін на святкуванні 50-річчя вождя дозволив собі засумніватися в його непогрішності та вказати в доповіді на засіданні Московського комітету РКП (б) 23 квітня 1920 року на таку рису Леніна, як «мужність зізнаватися у власних помилках». Як згадував Троцький, ці висловлювання визнали недоречними, а про саму сталінську доповідь навіть не згадали у звіті, який наступного дня з'явився на сторінках «Правди». Слід визнати, що й сам Ленін, не схильний до самовихваляння, не зміг ухилитися від ролі актора. У 1919 році він позує скульптору Алєксєєву, кілька десятків копій виготовлених згодом бюстів було відправлено в провінційні міста РСФСР. Цим Ленін не надто відрізняється від низки вождів, портрети яких тиражуються та іменами яких (прижиттєво) починають називати не надто відомі населені пункти. Вирішальні кроки на шляху перетворення Леніна в міф, а згодом – ікону його соратники зробили без нього, хоча ще за його життя. 18 грудня 1922 року, коли пленум ЦК поклав на Сталіна як генерального секретаря відповідальність за дотримання встановленого для Леніна режиму, розпочинається період майже повної ізоляції вождя, усунення його від справ. На нараді 24 грудня (за участю Сталіна) було прийнято таке рішення: «1. Володимиру Іллічу надається право диктувати щоденно 5-10 хвилин, але це не має мати характер переписки і на ці записки Володимир Ілліч не має чекати відповіді. Зустрічі забороняються. 2. Ні друзі, ні домашні не мають повідомляти Володимиру Іллічу будь-що з політичного життя, щоб не давати цим матеріалу для роздумів і хвилювань». Навряд чи турбота про здоров'я Леніна була головною причиною його ізоляції. Близькість до нього перестає бути фактором посилення позицій у внутрішньопартійній боротьбі, а його можливі спорадичні вторгнення в політичне життя здатні генерувати невизначеність та випадковість у розкладі сил на партійному олімпі. Ленін залишений соратниками. Його політичний заповіт оприлюднять лише в тій частині, яка не суперечитиме інтересам більшості Політбюро. Достатньо глянути на фотографію хворого Леніна, щоб зрозуміти, що його відхід у небуття не за горами, і ця перспектива не є таємницею для його оточення. Наприкінці 1923 року загострюється внутрішньопартійна боротьба між більшістю ЦК і т. зв. лівою опозицією.

Зінов'єв, Каменєв, Сталін і Бухарін звернулися до ідей ленінізму, вперше сформульованих, утім, не ними, а Троцьким. Вводячи в обіг новий термін, Троцький недооцінив закладений у нього потенціал впливу. Більшість у боротьбі з лівими і Троцьким цей потенціал використала повною мірою, апелюючи саме до спадщини Леніна. Показово, що Бухарін у полеміці з Троцьким на сторінках «Правди» обрав дуже просту й дієву позицію, протиставляючи кожній тезі Троцького цитату, спеціально підібрану з творів Леніна, виснувавши: «Основою усіх помилок Троцького є його відхилення від ленінізму». Характерно, що за кілька місяців до того тріумвірат Каменєв-Зінов'єв-Сталін у полеміці з Троцьким указав на недопустимість його спроб «вдаватися до імені товариша Леніна при вирішенні спірних питань». Протести Троцького («не можна Леніна розкраяти ножицями на цитати, придатними на всі випадки життя») були проігноровані. Існування міфу не потребує раціональних основ, тому документи Інституту Леніна, створеного ще за його життя, дуже швидко стають недоступними усім, крім офіційних інтерпретаторів совєтської історії. І все ж не вдалося перекрити неформальні комунікації й поширення чуток, які дискредитували світлий образ вождя. Найкраще це демонструє історія діагнозу хвороби, від якої помер Ленін. З легкої руки відомого емігранта соціал-демократа Н. Валентинова в 1950-х роках поширилася версія про сифіліс мозку, від якого й помер Ленін. Справді, цей діагноз не був виключений консиліумом лікарів, зібраним наприкінці травня 1922 року в Горках після сильного приступу хвороби. Однією з пояснювальних гіпотез була версія про можливе сифілітичне ураження головного мозку. Після смерті Леніна народний комісар охорони здоров'я Семашко подбав про те, щоб ця версія не була відображена в офіційних документах. До акту патолого-анатомічного розтину тіла, складеного й підписаного в Горках консиліумом лікарів 22 січня 1924 року, підшита записка Семашко від 24 січня, який відзначив для себе: «Пояснення про відсутність всяких указівок на сифілітич. ураження вони всі… вважають доцільнішим згадати в протоколі мікроскопічного дослідження, яке тепер здійснюється». У матеріалах справи є дві рукописні записки, підписані лікарями консиліуму. У першій пояснюються причини, через які на першому етапі хвороби у зв’язку зі збіжністю низки симптомів застосовувалася специфічна терапія, а згодом її припинили «внаслідок того, що картина хвороби настільки прояснилася, що корисність специфічної терапії була виключена». У другій записці, призначеній, очевидно, для публікації, сказано: «У зв'язку з циркулюванням чуток у Росії та за кордоном про специфічний характер хвороби покійного В. І. Ульянова (Леніна) лікарі, які обстежували покійного, заявляють, що ніяких указівок на lues (сифіліс – А. Т.) немає ні в його анамнезі, ні в результатах дослідження крові та черепно-мозкової рідини, на в даних проведеного розтину тіла». На думку академіка РАМН Лопухіна (услід за невропатологом, професором Лур'є), який багато років пропрацював у лабораторії при Мавзолеї, у Леніна «була звужена ліва сонна артерія… через стягуючі рубці, залишені кулею, яка пройшла через тканини шиї поблизу сонної артерії при замаху на його життя в 1918 році». Кулю було вилучено з тіла Леніна в ході операції, проведеної професором Борхгардтом 23 квітня 1922 року, і разом з мозком і серцем Леніна після його смерті була отримана в скляній банці від керівника спецвідділу ОГПУ Біленького представником Інституту В. І. Леніна при ЦК РКП.

Ленін помер. Але спадкоємцям недостатньо монополії на його владу. Їм потрібне його тіло як уречевлений символ його влади – і вони будують для нього «вічну споруду Мавзолею». Їм потрібний його мозок, в якому вони сподіваються знайти фізіологічне підтвердження геніальності вождя та забезпечити непорушність свого статусу єдиних інтерпретаторів ленінської спадщини, - і вони створюють спеціальний інститут з вивчення мозку Леніна (згодом – НДІ мозку РАМН). У суперечках про збереження тіла Леніна часто посилаються на «голос народу», до якого ніби прислуховувалося партійне керівництво. Листи й телеграми з місць справді надходили, але вони лише стосувалися питань увіковічення пам'яті. Що стосується вічного зберігання тіла, то подібних звернень в архіві Комісії ВЦК з увіковічення пам'яті Леніна немає. Це було рішення політичного ареопагу, продиктоване виключно політичними міркуваннями – сформувати культ вождя як частину політичної культури совєтської Росії. Першу пропозицію про тривале збереження тіла Леніна через глибоке замороження висловив наприкінці січня 1924 року народний комісар зовнішньої торгівлі Леонід Красін. 4 лютого для розгляду «найважливіших проблем, які вимагають термінового розв’язання», створюється виконавча трійка у складі Молотова, Красіна й Бонч-Бруєвича, яка 7 лютого дозволяє Красіну закупити в Німеччині обладнання для реалізації його ідеї та доручає Семашко «всемірно пришвидшити досвід із заморожуванням». Професори Збарський і Воробйов запропонували бальзамування. Тіло мертвого Леніна в 1930 році було розміщене в спроектований архітектором Щусєвим мармуровий Мавзолей, який і залишається з тих пір символом культу Леніна. Існування всякого культу реалізується через поклоніння реліквіям. Однією з перших постанов виконавчої трійки Комісії ВЦК СССР, прийнятих на засіданні 14 лютого 1924 року, було «Про цензуру видань, присвячених пам'яті В. І. Леніна». Уже на цьому засіданні трійка виявляє не просто спробу комерціалізації, а монопольного використання образу вождя. Всеросійський комітет допомоги хворим та пораненим червоноармійцям та інвалідам війни висуває клопотання «про надання йому монопольного права на виготовлення значків і жетонів Ілліча». Уже в березні 1924 року оргвідділ ЦК змушений надіслати голові ВСНХ Дзержинському матеріал про друк портретів Леніна на обкладинках різних товарів, прагнучи взяти під контроль новопосталий «бізнес». Мармуровий бюст скульптора Калантаєва, самовільно розміщений на заводі Міхельсона, секретним рішенням Комісії ЦВК СССР наказано знищити. Немає сумніву, що така фетишизація культу значною мірою визначила печальну долю ідейної спадщини Леніна. Як проголошує Книга книг, «не звертайтесь до ідолів і богів литих не робіть собі».