А тепер давайте подивимось на другу церкву – УГКЦ.
Останнім часом ми все частіше спостерігаємо як при виникненні народного
невдоволення діючою владою окремі політики, а то й уся опозиція, намагаються
затягти до свого табору Церкву. І їм, тобто політикам, фактично все одно кого
саме тягти.
Розглянемо ситуацію, яка склалась у нашій державі сьогодні. Фактично, або,
як кажуть досвідчені люди, де-юре, допомогу сьогоднішнім майданівцям надають
дві українські церкви – Українська православна церква Київського патріархату та
Українська греко-католицька церква.
При цьому, перша надає допомогу «примусово», адже божі люди не мають права,
насамперед перед Богом, відмовити у допомозі людині, яка її потребує. От і
скористалися наші «борці за Європу» на чолі з Русланою цим фактом, вдерлися на
територію Михайлівського монастиря і давай у ньому жити-керувати. Да так, що на
сьогодні його настоятель не знає як їх випхати. Хоч і натякав їм не один раз,
що загрози від «кривавого «Беркуту» вже немає, їх ніхто бити не збирається, то
ж вони можуть і залишити храм, а вони не йдуть. Воно і зрозуміло, де ще можна
знайти безкоштовно готову базу для повстанців, чи краще сказати «борців за
«краще» (мабуть для них) майбутнє. Однак, ця допомога від церкви, так би
мовити, вимушена.
А тепер давайте подивимось на другу церкву – УГКЦ.
Починаючи ще з «помаранчевого майдану» її ієрархи намагаються як найшвидше «надати
допомогу» всім обездоленим або правдивіше сказати – незадоволеним діючою
владою, тобто опозиції. Спочатку такі кроки були досить маленькими і майже
непомітними. Адже, на той час церкву очолював кардинал Гузар, людина з
достатнім життєвим досвідом, сильний богослов і душпастир, дуже гарний
співрозмовник, але досить похилого віку. А така особа, яка гартувалась за часів
радянського терору, не дуже відповідала вимогам нашої опозиції. Можливо тому, що
занадто розумна. От і вирішили «поставити» свого. Спитаєте - хто вирішив?
Давайте подивимось.
До цього моменту наш головний, на сьогодні, опозиціонер – Арсеній, він же
Яценюк, відвідував маленьку синагогу, спілкувався з ребе і уважно дослухався
його порад. Аж раптом, почав ходити до уніатів. З чого б це? Через малий
проміжок часу після «помаранчевої революції» Гузар подає у відставку (ледь не
єдиний випадок в церкві, коли її глава відмовляється від посади і йде на
спокій). А на його місце обирають нікому не відомого Святослава. Та ще й з
Аргентини. І починається.
Ні з того, ні з сього, а після «революції» на церкву звертають увагу всі
високопосадовці, включаючи Президента В.Ющенка (бо в цей час його брат починає
опікуватись УПЦ КП). Але найбільшу увагу та пошану цій церкві надає наш
Арсеній. І навіть дружину до цього долучає. То вітає Святослава із входженням
на престол і висвяченням на верховного архієпископа, то передає чи дарує якість
святині, то з днем народження вітає і багато, багато іншого.
Але іноді, як кажуть мудрі люди, приходить час не лише розкидати, а й
збирати камні.
Так і сьогодні, для Святослава прийшов такий час. Друг Арсеній у біді,
треба йому допомогти. Але як? – спитаєте Ви. А дуже просто.
Гроші Арсенію не потрібні, бо їх надають інші, а от людський ресурс дуже необхідний.
Та і як мають реагувати люди, якщо посеред Майдану стоїть палатка, яка виконує
роль каплиці. Тобто місце освячене представниками Бога на Землі. І вона не чия не
будь, а греко-католиків. Ви скажете це душпастирська опіка – можливо. А чому
тоді УГКЦ не приходить до інших місць, не ставить там своїх священиків і не
опікується людьми?
Цікаве питання. А відповідь доволі проста. Саме у Майдані зацікавлений друг
Арсеній. То ж і Святослав має йому допомогти у його формуванні. Адже одними
закликами про побиття студентів не згуртуєш спільноту. А тут Боже слово
подають, чи сповідувати можуть. Адже наші лідери – Яценюк, Кличко та Тягнибок –
на кшталт руських (не плутати з російськими) трьох богатирів, досі ще не
визначились остаточно: що робити і куди бігти, але попереджають, що «ви йдете
на бій і треба бути готовим до всього». Можливо навіть і померти за «світле
європейське майбутнє». І знов же ж, загине – відспіваємо, прямо у капличці. А
може і поховаємо прямо на Майдані, як героя революції.
От і виходить, що Церква, яка має бути провідником та пастирем у нашому
житті, опікуватись душами людськими, фактично лізе у політику, підтримує
протистояння серед братів. А що ж буде далі? Святослав покличе на штурм
«Банкової» чи очолить колону пікетувальників на Грушевського? А може навіть
сформує «свою» колону з числа духовенства? Адже навряд чи хто завдасть шкоди
святому отцю.
От і постає питання – що ж воно таке, УГКЦ? Слово Боже, опіум для народу чи
ще одна політична сила, яка бореться за владу?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.