Чому українці йдуть з кінотеатрів?

Особливо часто почав помічати, як українці (а це, скоріше за все, саме уродженці України) йдуть з темного залу кінотеатру, коли фільм здався їм нудним.

Та й дійсно: чому сидіти і дивитися той продукт (навіть, якщо він визнаний світовими майстрами, і на його перегляд витрачено щонайменше із пару десятків гривень), що не приносить задоволення, або відверто розчарував?

Однак все не зовсім так. Як правило, українці виходять з кінотеатрів в якісь мірі демонстративно. Декілька разів помічав, що таким чином роблять дівчата, яким фільм здався занадто „філософським”. Або коли виходить із темного залу вже опісля завершення фільму, сонливо промовляють одна до одної:

-         Ты что-то поняла? Хи..

-         Нет. Перемудрили. Хи-хи...

-         Да, я ожидала большего...

-         Хм, я хотела лишь на Джонни Деппа посмотреть, ну и на эту, как ее...

-         Да-да, он клёво выглядит…

Чого саме БІЛЬШОГО очікували дівчата – риторичне запитання:)

І далі в такому ж форматі. Насправді вражена від фільму людина, як правило, мовчить після кіносеансу…Міркує, або просто перебуває під враженням. Таких людей одразу видно.

Багато чого залежить від жанру картини. Проте, є й інша теорія. Кіно, як і телебачення, перестали нести на собі місію просвітницьку. В основній своїй більшості.

Мені можуть опонувати: на артхаусне кіно завжди був „вишуканий” попит, що не відрізнявся масовістю. Проте, в мене є два варіанти, як відповісти на ці закиди.

По-перше, те кіно, яке масово крутять у кінотеатрах – не артхаусне. Як правило. Більш того, серед них в більшій мірі трапляються стрічки, як їх частенько називають – „для одноразового перегляду”. Ба більше, гарних фільмів – катма.

По-друге, нинішня тяга до арт-хаусу, особливо у молоді, вже виникає не з мотивів дізнатися про щось більше, побачити альтернативну точку зору, а, скоріше, викликана почуттям цікавості та МОДОЮ. Так-так, в масовому суспільстві те, про що говорять з розумним виглядом як правило часто стає модою. Отже, переглядаючи стрічки із нестандартним сенсом, молодь часто це робить, перебуваючи внутрішньо не готовими до цього сприйняття. Тобто, не розуміючи, власне, а навіщо це їй взагалі.

Воістину – культурні симулякри.

Винна в цьому – сьогоднішня ситуація зі ЗМІ, особливо із телебаченням. Перманентний потяг до розваг затьмарив розум мало не кожному жителю планети.

"Приверженцы так называемой теории культивирования, одного из направлений исследований в области массовой коммуникации, говорят о том, что экстенсивное, многократное воздействие СМИ (в первую очередь телевидения) в течение продолжительного времени постепенно меняет наше представление о мире и социальной реальности. "Как правило, исследователи обнаруживают, что мир в представлении заядлых зрителей больше напоминает мир, преподносимый нам телевидением, — пишет американский психолог Ричард Харрис в своей книге "Психология массовых коммуникаций". — Например, люди, которые часто смотрят телепередачи с элементами насилия, считают, что мир более жесток ("синдром плохого мира"), чем это имеет место на самом деле. Среди тех же, кто редко смотрит телевизор, отмечается разнообразие мнений. Это позволяет предположить, что просмотр большого количества телепередач способствует усреднению взглядов. К примеру, люди, которые смотрят много телепередач, реже стоят на крайне либеральных или крайне консервативных позициях, тогда как политические взгляды не заядлых зрителей охватывают весь идеологический спектр" (Комментарии, №24, 17-23 июня 2011, статья „Мы. Телекартина” ).

Наведена цитата із газетної статті наштовхує нас на роздуми.

Ми слідкуємо за пишними святами, за привітаннями, за одруженнями, за похованнями, за смертю, за народженням, за сексом, особливо за сексом і ще раз за сексом (секс - він зараз взагалі скрізь), із висунутими язиками. Більш того, ми прагнемо якомога більше з'їсти такої інформації. І зовсім не спиняємо себе здоровим глуздом і питанням - навіщо?

Адже реальне життя – це не тільки розваги. І реальна смерть, чи народження чиєїсь дитини (особливо увагу привертають відомі люди) – це подія в ЧИЄМУСЬ житті, а не в нашому. Не виникає після сприйняття цих слів відчуття пустки в своєму житті?

Я не можу назвати себе шанувальником вишуканого кіно, проте переглядав багато шедеврів кінематографу. І старих, і найсучасніших. І навіть маю в своїй колекції декілька фільмів, після перегляду яких нічого не зрозумів. Зовсім нічого. Наприклад, до уваги пропоную такі три фільми:

„Авіда”

„Кріт”

„Раковина і священик”

Зовсім не закликаю нікого до ї перегляду. Однак застерігаю: цікавість інколи може просто бути згаєним часом. А може – надихнути на нові висоти свій власний внутрішній світ!