Цинічна підлість непокараних

З приоду закликів захистити Тимошенко і Луценко

Навіть поверхневого і геть неприскіпливого аналізу сучасного політичного стану в Україні, достатньо аби зрозуміти, що більшість нинішніх проблем свого часу передбачулалися, а їх уникнення було реальним. На жаль, в колі українських патріотичних середовищ донині не постав єдиний аналітичний центр, висновки якого були б авторитетними й спонукали до конкретних дій. Саме ця обставина нерідко змушує в часі політичних дискусій на певний час відходити від обговорення запропонованої теми й поясненювати генезу причин постання багатьох бід та негараздів.

Переважна більшість нинішніх довколаполітичних аналітиків уникають дискусій про реальне призначення держав, а також причини та обставини постання націй. Помилковим і вкрай шкідливим є ототожнення нації з космотполітичною масою володарів паспорту одного зразка, себто спільноти людей наділених лише спільним громадянством, та ігнорація факту спільного походження й етнічної приналежності в справі її постання. В дійсності, нація ніколи не була механічним поєднанням людей різного етнічного, а тим паче расового походження. Першочерговими чинниками в справі формування генотипу та менталітету (себто вдачі) нації були: географічне розташування території (себто наявність або відсутність лісів, степів, пустель, водоймищ, плинність змін річних циклів, клімат, флора, фауна) та хімічний склад споживаних рідин і харчу. Саме ці чинники формували побут й світосприйняття, та були вирішальними в справі постання мов, традицій, своєрідної і притаманної лише мешканцям чітко окресленої території культури. Головним покликанням державних утвореннь етнічних спільнот (націй) є внутрішнє унормування стосунків, створення належних умов задля реалізації талантів, та захист від проявів зовнішньої агресії.

Впродовж кількох століть, українці були силоміць поневоленим й бездержавним народом. Прагнучи полегшити управління окупованими територіями, окупанти з числа спеціально населених в Україну етнічних чужинців та місцевого зденаціоналізованого елементу формували окупаційні адміністрації. Так було за часів татарської навали, Речі Посполитої, “демократичної” Австро-Угорщини й монархічної Російської імперії. До цієї практики вдавались і чільники Радянського Союзу, проте комуністична риторика та апелювання до чуттєво-матеріалістичного, всеодно не могла приховати його нівелюючої людську гідність та національні ідентичності суті. Вдале, впродовж довгого часу, жонглювання інтернаціональними гаслами та закликами, в дійсності, були формою камуфлювання політики орусачення неросійських народів. Його чільники (як і будь-якої тоталітарно держави) застосовували через спеціально створені карально-репресивні органи найжорстокіші переслідування незгідних з методами правління та соціально-політичним устроєм. Шляхом брутального та безальтернативного нав'язування загалові вигідних для себе (проте астрономічно далеких від дійсності) стереотипів, режим впродовж кількох десятиліть утримував владу, здійснював політику фізичного та духовного винародовлення поневолених народів, чинив агресію супроти зовнішнього світу.

Непокараний злочинець завжди шукатиме виправдання. Ця цинічність робить його вкрай небезпечним для суспільства. Справу проголошення незалежності України здійснювала окупаційна адміністрація. Докорінна зміна лякала її, оскільки позбавляла владних важелів й загрожувала відповідальністю за участь у злочинах проти українського народу зокрема, та людства вцілому. Не з власної волі а під тиском обставин погодившись на зміни, окупаційна адміністрація, руками якої кремлівські чільники здійснювали в Україні злочини проти людства, не маючи на те жодних юридичних чи моральних прав проголосила себе спочатку владною, а з часом узурпувавши її, й політико-економічною елітою України. Вчорашні “другі”, не доклавши жодних зусиль, неочікувано для самих себе стали “першими”. Саме на них, а не на менталітеті та традиціях бездержавних впродовж кількох століть українців (як це намагаються трактувати заробітчани-“політологи”), лежить відповідальність за нинішні економічний спад, зубожіння загалу, неспроможність реалізувати ряд необхідних реформ.

Успадковані від почилого (і геть не в Бозі) Совєцького Союзу безальтернативні методи правління та даровані владними кріслами можливості, уможливили постання в Україні ряду конкуруючих за можливість паразитувати на тілі зневаженого та окраденого українського народу економічних угрупувань. Задля прикриття власної злочинної діяльності та з метою полегшення подальшого грабування українців, ними було створено ряд формально політичних партій та організацій. Конфлікти між дещо заполітизованими економічними угрупуваннями, в дійсності є боротьбою за впливи. Українцям варто зрозуміти, що принципової різниці між Партією Регіонів, “Батьківщиною”, “Нашою Україною”, нині вже майже призабутими Народно-Демократичною Партією, обох СДПУ (себто нібито об'єднаних і ні до кого не приєднаних), Комуністичною та Соціалістичною партіями України не було і бути просто не може. Ці угруповання очолюють люди які донині уникають лави підсудних. Зусиллями пристосуванців, в Україні постала й каста “молодих правлінців, держслужбовців та політиків” які без жодного докору сумління женуться за дочасними славою, нагодою “вирішувати питання” та особистим зиском.

Нинішня Україна є люблячою матір'ю для паразитуючих на її бідах і негараздах чужинців та позбавлених навіть найелементарнішої порядності зденаціоналізованих запроданців. Для вірних синів, котрим не байдужа її доля й майбутнє співплемінників, вона стала злою мачухою. Кількасотлітній період бездержавності й політики цілеспрямованої денаціоналізації наших предків, помножившись на відверто антинаціональну сутність нинішньої постколоніальної адміністрації, ще довго ятритиме душі не одного покоління нащадків. В обставинах вікового поневолення, відбулись ряд надламів в психології і національному характерові українців. Сформувався тип малороса-хохла, найманця на власній землі, лакея, людини байдужої до витворених предками святинь, з меншевартісною національною самооцінкою і зі страхом перед необхідністю відстоювати дарованого Творцем права на усвідомлениий вибір вказаного Ним шляху. Малороса навчили любити кайдани, хвалити поневолювача як брата і дякувати гвалтівника за збезчещену матір. Титанічна праця патріотів на ниві національного просвітництва донині наштовхується на протидію ворожих духові українців потуг. Під сучасну пору, в Україні слова “нація” і “націоналіст” в багатьох асоціюється з вишикуваними у лави зарізяками й насиллям. Націоналізм в уяві обивателя асоціюється з війною, масовими жертвами й терором. Загал примушують забути, що період духовного винародовлення, фізичного терору, цілеспрямованого винищення свідомих і талановитих, врешті-решт голодомору, відбувався за доби хазяйнування чужинського шовінізму й зденаціоналізовуючого інтернаціоналізму. Постокупаційна, постколоніальна, посткомуністична й, попри гучні запевнення в відданості демократичним принципам, напівтоталітарна адміністрація, на кожному кроці демонструє власну відверто антинаціональну сутність. Станом справ на даний час, в Україні культивується атмосфера переслідування й неприязні до навіть найбезневинніших проявів незгоди з курсом внутрішньої політики. Керуючись виключно меркантильними міркуваннями й діючи на догоду зовнішнім чинникам, нинішні можновладці продовжують здійснювати практиковану в часи бездержав'я політику “очищення” України від українців. Різномаїття партійних кольорів жодним чином не змінює їхньої злочинної сутності.

Штучно інспірований замах на право українського народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись в потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатися на “прозріння й розуміння” посадовців й підконтрольних скоробагатькам-магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими середовищами або й самими політиками — згубно й недоречно. Україні потрібна політична потуга котра принципово й послідовно відстоювала б потреби українського народу. Нещодавні цілком логічні (як для системи котра час-від-часу здатна до вимушеного самоочищення), арешти політиканів Юлії Тимошенко, Юрія Луценко, кількох посадовців середньої ланки з київської міської та урядової адміністрацій, в дійсності є скороминучим й таким що не заслуговує на жодну увагу загалу рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні сварки, забаганки та амбіції — явища дочасні. Найближчим часом вони підуть в небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях й блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви та петиції викликатимуть нерозуміння, осуд й навіть огиду в нащадків. Суєта затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами котрі нав'язує безпринципний й аморальний суперник?

Олесь Вахній