Російський спротив

У росіян була альтернатива

Минулого року в петербурзькому музеї Анни Ахматової відбулася презентація книжки протоієрея Георгія Митрофанова «Трагедія Росії. «Заборонені» теми ХХ століття». В збірку увійшли критикуючі комунізм проповіді релігійно-філософського змісту та статті отця Георгія, написані і виголошені протягом 1990-2000 років. Реакція російських можновладців на спробу церковного історика, професора СПбДА і члена Синодальної комісії з питань канонізації, дати цілком протилежну офіційній оцінку російським антикомуністичним збройним формуванням часів Другої Світової війни (в першу чергу Російській Визвольній Армії (рос. РОА) генерала Андрія Власова), була притаманною для тоталітарної системи. Працю протоієрея піддали гучному остракізмові. Мати інакше аніж возведене в ранг офіційного трактування історичних явищ та подій в Росії виявляється злочином. Не лишилися в справі цькування осторонь і прихильники «державно-церковного партнерства» в самій РПЦ. Коментуючи працю протоієрея Митрофанова, доцент історичного факультету СПбДУ о.Володимир (з непритаманним для росіян галичанським прізвищем Василик) стверджував, що “позиція протоієрея Георгія Митрофанова відносно цілого ряду важливих питань суспільного життя є деструктивною, антицерковною й антисуспільною”. Цим коментарем він лише зайвий раз підтвердив, що офіційне російське православ’я в усі часи (в період панування безбожного атеїзму також) було слухняним виконавцем волі і вказівок кремлівських матеріалістів. До речі, попри формальне об'єднання РПЦ і РПЦ Закордонної, ієрархи останньої засвідчили свою солідарність протоієрею Митрофанову, чим завдали чималих клопотів кремлівському керівництву. Нехай щастить їм на шляху поступу і в справі поборення згубного для самих росіян імперіалізму.

Головною ознакою будь-якого тоталітарного режиму є зоологічна ненависть до сповідників альтернативних й неузгоджених з офіційними аксіоми бачень і розумінь подій та явищ. Аналіз аргументів якими послуговуються ідеалізатори нинішнього кремлівського режиму, помножившись на свідоме замовчування багатьох фактів й сатанізацію кожного хто наважився подати голос на захист правди, дарує логічне пояснення причин вкрай агресивної поведінки нинішнього керівництва Російської Федерації. Протилежні практикованим в минулому і нині трактування подій часів Другої Світової Війни руйнують нав'язані загалові насправді далекі від істини міфи й суттєво загрожують тим самим пануючому режимові. Проте ігнорація істини, рівно як і замовчування фактів, жодним чином не нівелюють їхньої історичної ваги. Знання минулого узабезпечує від повторення нерідко трагічних помилок минулих поколінь. На жаль, переважна більшість громадян Росії та України донині перебувають в полоні витворених ще за часів Радянського Союзу упереджених й далеких від істини ідеологем, кліше та стереотипів. Очищення свідомості загалу від тяжких нашарувань брехливого намулу буде відчутним кроком на шляху побудови національно-демократичних держав на пострадянському просторі.

Як засвідчили трагічні для нашого народу сторінки минулого, відсутність альтернативи була суттєвою перешкодою в справі запровадження ініціатив. Ігноруюча здоровий глузд й прагнення загалу тоталітарна система перетворює людей на слухняних і покірних рабів-пристосуванців. Нещодавні спроби українських істориків самотужки дослідити й оцінити події минулого, відразу наштовхнулися на шалений опір адептів комуністичного вчення та обслуговуючих зовнішні потуги економічно-політичних чинників. Проте практика однобічного й упередженого трактування не сприяє налагодженню порозуміння між поділеними на ворогуючі табори громадянами.

Свого часу, комуністичний режим докладав чималих зусиль до того, аби унеможливити навіть найменшу згадку про російські антикомуністичні збройні формування, які в часі Другої Світової війни зі зброєю в руках відстоювали право бути господарями власного життя, а не гвинтиками нівелюючої людські життя і гідність жорстокої системи. Уникаючи дискусій та детальних досліджень причин постання національно-визвольних рухів серед поневолених народів, чільники комуністичної імперії навіть найбезневиннішу спробу усамостійнитись пояснювали «прагненням національної буржуазії самостійно нещадно визискувати та експлуатувати трударів». Проте факт організованої боротьби самих росіян руйнував сталінський міф про «російський народ-переможець».

Відомо, що збройні частини росіян які в часі Другої Світової війни воювали на боці нацистської Німеччини не були однорідними, а очільники і безпосередні учасники сповідували найрізноманітніші політичні переконання. Хтось мріяв про відродження імперії, інші стояли на суттєво демократичніших засадах (знаменита пражська “Відозва” генерала Власова до поневолених більшовизмом народів визнавала за кожною нацією право на самовизначення), а значний відсоток з-поміж них прагнули звичайнісінької помсти за зруйноване життя і смерть рідних. Дещо замусований й помилково узагальнюючий термін "власівці" не дає чіткої уяви щодо масштабів збройних формувань і сотнях тисяч вояків, які з тих чи інших причин протистояли кремлівському свавіллю. Сформовані з формальних громадян Радянського Союзу й емігрантів, російські та національні військові підрозділи розпочали участь в бойових діях в червні 1941 року, а перший лист генерала Власова з поясненням причини відмови залишатись слухняним знаряддям в справі реалізації злочинних сталінських планів і закликом до боротьби з сталінським свавіллям з'явився лише в березні 1943-го. Станом на 1944 рік загальна чисельність російських збройних формувань, які воювали на боці Німеччини, сягала двох мільйонів осіб. Цифра занадто велика, аби пояснити вибір зрадою або силовим примусом.

Метою даної звичайно ж не всеохопної і далеко не детальної розвідки, є прагнення висвітлити старанно замовчуване впродовж десятиліть існування російських самоврядних районів та округів на звільнених дивізіями Вермахту територіях. Факт їхнього постання засвідчив, що прагнення російських антибільшовицьких середовищ для німецьких чинників були зрозумілішими і знаходили значно ширшу підтримку, аніж спроби усамостійнитись силоміць прилучених до складу Радянського Союзу національних спільнот.

Восени 1941 року на звільнених німецькою армією від більшовиків теренах тогочасної Орловщини (нині Брянщина), в селищі Локоть, було створено перше російське національне самоуправління. Ідеологом, засновником й першим обер-бургомістром самоуправної території, котра вже згодом отримала від істориків назву Локотьська Республіка й була розташованою на території нинішніх Орловської, Брянської, Курської та Воронежської областей (населення - близько 580 тисяч осіб), був Костянтин Воскобійник. Етнічний українець (уродженець Сміли), учасник жорстоко придушеного в 1921 році більшовиками селянського повстання на Тамбовщині. Саме з його ініціативи було засновано Російську Націонал-Соціалістичну Партію (логічна аналогія з німецькою доречна) “Витязь”. Створена на базі «Витязя» народна міліція якраз і стала ядром Російської Визвольної Національної Армії (рос. РОНА), що згодом налічувала 20-тисяч особового складу й складалася з чотирьох полків, гвардійського батальйону й бронедивізіону. Весь офіцерський склад РОНА був виключно російським. Та обставина, що спроба українських націоналістів наприкінці червня 1941 року проголосити відновлення української державності спричинилась до хвилі арештів в середовищі її ініціаторів (йдеться про ОУНр), а серед офіцерського складу посталої вже в 1943 році дивізії СС «Галичина» значний відсоток становили німці, свідчить, що прагнення російських антикомуністичних кіл знаходили розуміння і навіть підтримку (на відміну від потреб українського визвольного руху) з боку окремих діячів нацистської партії й Вермахту .

8 січня 1942 року Костянтин Воскобійник був підступно вбитий в часі переговорів радянськими партизанами. Керівництво РОНА й Локотьської самоуправи перейшло до його першого заступника Броніслава Камінського. Помстою за смерть Воскобійника була спрямована проти залишених в тилу НКВДистів бойова операція «Грюншпехт» (літо 1942 року), в часі якої вдалось знищити два військових угрупування ворога - кожне чисельністю близько семисот осіб. Роком пізніше, зачищаючи звільнені німецькою армією терени від радянських диверсантів і терористів, народоармійці (так мешканці Локотьщини в побуті називали збройні формування самоврядної території) лише в часі операції «Циганський Барон» знищили 1584 залишених або закинутих для підривної діяльності вишколених НКВДистів, 1588 взяли в полон, ліквідували 207 баз і таборів. Здобутком вояків РОНА в цій операції стали 600000 набоїв, 5000 ручних гранат, кілька десятків кулеметів, сотні одиниць стрілкової зброї. 869 радянських партизанів перейшли на бік РОНА, а близько 2400 були притягненими до суду. Нинішні історики вимушені визнати, що справжніми господарями Брянських лісів були не залишені в тилу наступаючих німців червоноармійці, а збройні формування Броніслава Камінського. Дійсно, зі справою поборення радянських терористично-диверсійних груп РОНА справлялася непогано. До речі, фактів переходу вояків РОНА на бік радянських партизанів зафіксовано вкрай небагато, що є свідченням налагодження належної діяльності пропагандивного штабу і свідомості вояків РОНА. «Не нам буть рабами! На бій з ворогами, готові і вдень і вночі» - співали народоармійці в похідній пісні.

Загальновідомо, що на зайнятих арміями Вермахту територіях владні повноваження здійснювалися німецькими комендатурами. Проте на території Локотьського округу (до речі, розмірами він перевершував територію Бельгії) облаштуванням життя займались органи місцевого самоуправління. Унікальність Локотьської республіки полягає в її чіткій відповіді закидам ідеалізаторів сталінського народовбивства та тоталітаризму. В часі Другої Світової війни росіяни (та і поневолені комуністичною Росією народи також) таки мали альтернативу. Попри безліч перешкод і труднощів, за вкрай складних умов, звільнившись від тиску сталінських комісарів, мешканці Локотьщини налагодили гідне вільної людини життя. Дослідивши ще не знищенні документи, теоретики народовладдя й самоуправління відшукали б чимало цікавого й вартого для запровадження і нині. Присутність німецьких чинників в окрузі обмежувалась лише порадами.

Про вагу Локотьської самоуправи, яка проіснувала з листопада 1941 по серпень 1943, і реальний ступінь залежності (точніше, малозалежності) Броніслава Камінського від німців свідчить такий факт: влітку 1943 року, двоє заблукалих німецьких вояків пограбували млин і вбили господаря. Згодом, мародери з союзної армії були затримані народною міліцією, і попри протести німецького головнокомандування за вироком суду страчені на центральному майдані Локтя. В окрузі визнавався лише церковний шлюб, суворо заборонялися розлучення й аборти, заохочувалася народжуваність, були запроваджені власні кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси, видавалась газета «Голос Народу», наклад якої сягав 12.000 примірників. Сільські та містечкові зібрання громад вважались найвищим органом влади. Селяни отримали в довічне користування земельні наділи розміром в 10 га, було відновлено діяльність більшості заводів, налагоджено функціонування кількох театрів (лише в Локотьському працювали більше 100 акторів), народних клубів. До послуг населення було 345 шкіл (в яких працювали 1338 вчителів і здобували середню освіту 43422 учнів), 9 лікарень, 37 медичних пунктів, 3 дитячих будинки. Окрім землі, кожна селянська родина мала корову, курей та кіз. Цифри звичайно вражаючі! В умовах війни Локотьська управа спромоглася не лише виконувати обов’язкові поставки для воюючої з більшовизмом німецької армії, а й забезпечити пристойне життя громадян.

В березні 1943 року вояки РОНА зіткнулись із вже наступаючою Червоною Армією. 2-4 березня 5-ий стрілковий полк РОНА стримував наступ в районі Топоричне-Радованіє-Валдиш-Козловське, а в червні 5-ий і 3-ій полки вели стримуючі бої (і, що показово, вдалі) з наступаючою Червоною Армією в районі Дмитрівського-Орловського. 27-28-го серпня 1943 року 4-ий полк РОНА понад вісім годин стримував наступ Червоної Армії біля містечка Севськ. Особовий склад четвертого полку майже весь був знищеним, проте завзятість і запеклість вояків РОНА позбавляють недоброзичливців аргументів в справі звинувачення їх у зраді Батьківщини. Безпринципний ніколи не битиметься за байдужі йому ідеали.

Втрати в живій силі і наближення фронту змусили керівництво РОНА прийняти рішення про евакуацію до Білорусі. Разом із вояками евакуйовуватися змушені були і члени їхніх родин, загальною чисельністю більше тридцяти тисяч осіб. Штаб РОНА осів у містечку Лепель Вітебського округу, а особовий склад і в нових умовах уславився боями з комуністичною партизанкою. Залишені на відвойованих Червоною Армією територіях підрозділи РОНА чинили збройний опір комуністичній системі в Мглинському й Суражському районах до 1951 року. Доречною буде паралель боротьби свідомих росіян зі спротивом поневолювачам Українською Повстанською Армією. Відомий і такий факт: близько 60-ти вояків РОНА під керівництвом Г.Чавчавадзе з травня по серпень 1945 року вели диверсійні бої з Радянською Армією на Закарпатті.

Кілька років тому, Собором Російської Катакомбної Церкви Істинно Православних Християн К.Воскобійник і Б.Камінський були зачисленими до лику Святих Новомучеників. Проте позиція російських можновладців лишилась незмінною. Опублікована в 2006 році журналістом Сергієм Вєрьовкіним історична розвідка про устрій Локотьської республіки коштувала авторові й редакторові «Парламентської Газети» посад.

Аналогічним і не менш цікавим епізодом організованої антикомуністичної боротьби росіян є “Зуєвська республіка”, котра існувала поблизу Полоцька з центром в селі Саскорки. Назвою територія (населена переважно старообрядцями) завдячує прізвищу старости села Михайла Євсійовича Зуєва, який користувався великою пошаною серед місцевого населення. До 1941-го року Михайло Зуєв був двічі ув'язненим, а двоє його синів були арештованими й засланими в Сибір органами НКВД. На суттєво меншій ніж Локотьська республіка території, в обмін на виплату фіксованого натурального податку, також було запроваджене самоврядування й створені загони самооборони, які досить вдало відбивали грабіжницькі напади “оточенців”, НКВДистських диверсійних загонів і вимушених переховуватися від заслуженої кари колишніх партактивістів. Захищаючи власне майно й спокій в рідних оселях, лише до кінця осені 1941-го року старовіри відбили 15 нападів.

З часом до Саскорок почали з'являтися гінці з більш віддалених населених пунктів, які прохали Михайла Зуєва захистити їх від грабунків і вбивств, які чинила радянська партизанка. Керівник німецьких тилових військ, до якого Михайло Євсійович звернувся з проханням по допомогу, був непогано поінформованим щодо стану справ, і, знаючи про ненависть старовірів до радянської влади, передав Зуєву й його загонові самооборони 50 трофейних радянських рушниць і чималу кількість набоїв, прохаючи при тому нікого не інформувати, від кого він цю зброю отримав. Генерал небезпідставно боявся ускладнень з гестапо. На весну 1942-го року, в розпорядженні загону самооборони вже було чотири кулемети і кілька автоматів. Сам Михайло Зуєв стверджував, що зброя є відібраною в радянських партизанів, хоча чимало хто підозрював, що кулемети були просто купленими в німців.

Серед старовірів панувала сувора дисципліна. За ослух або неповагу до мирного населення винних замикали в холодному льосі й впродовж кількох тижнів годували лише хлібом та водою. За найменший злочин або грабунок — розстрілювали. Показово, що виконуючи новозаповітню заповідь Христа “віддати цісарю цісареве” (себто вимоги німців забезпечувати Полоцький гарнізон харчами), Михайло Зуєв жодним чином принижувався й не демонстрував запопадливості або показового запобігання. В 1942-му році в Саскорках вперше з'явився загін поліції, який розшукував грабіжників-партизанів й керівництво яким здійснювали офіцери-естонці. На питання про наявність в селі партизан староста запевнив у їх відсутності. Відмовив загонові поліції він і в постої. Німецький комендант Полоцька, до якого Зуєв наступного дня з'явився з рапортом-скаргою, прохав його відмовитися від скарги і обіцяв, що в разі з'яви аналогічної скарги з СС (а поліційний загін був в їхньому підпорядкуванні) він, комендант, справу владнає. Німці цінували Зуєва, оскільки той регулярно і своєчасно забезпечував Полоцьк дровами, сіном, молоком, а нерідко й дичиною. Тим паче, що підконтрольний йому район був спокійним, і жодних проблем не створював. Згодом комендант запрошував Зуєва на перемовини, але той вперто відмовлявся, заявляючи, що готовий платити німцям встановлений податок за умови невтручання в життя його району. Німці швидко погодилися, і з тих пір Зуєва більше не турбували.

Самоврядування в Зуєвській республіці старовірів здійснювалося у формі загальної ради. Були відновлені право на приватну власність, торгівля та старообрядна церква. Судили за злочини (проте їх дійсно було вкрай небагато) сам Зуєв і очолювана ним рада. В часі наступу Червоної Армії, Зуєв і значна частина його прихильників разом з родинами (більше тисячі осіб лише цивільного населення) вимушені були залишити рідні оселі і відступити на Захід. (Про відхід разом з німцями небажаючих знову опинитися в комуністично-тоталітарній системі росіян, згадував в своїх творах й російський правозахисник Олександр Солженіцин). На підводі Зуєва везли старовинні церковні книги. За кілька годин їх наздогнав комендант Полоцька, який не встиг вчасно евакуюватися разом із працівниками комендатури. В часі відступу старовірам довелося кілька разів збройно зіткнутися з радянськими партизанами. Опинившись за місяць у Польщі, а згодом і в Південній Прусії, він зголосився до Другої дивізії очолюваної генералом Власовим Російської Визвольної Армії (рос. РОА). Старовіри, які з тих чи інших причин не забажали або не змогли залишити Батьківщину, створили в тилу Червоної Армії партизанські загони, котрі діяли в районі Полоцька до середини 1947-го року.

Вперте небажання нинішніх російських очільників оприлюднювати архівні документи унеможливлює належне дослідження життя самоуправних територій які постали на теренах Росії в часі Другої Світової війни. Проте нинішні відцентрові процеси які щороку стають потужнішими й активнішими в Росії, засвідчують що ідеї якими керувались російські антикомуністичні формування мають і нині прихильників та адептів. Українським патріотичним середовищам варто відійти від примітивного русофобського трактування північного сусіда й налагоджувати зв'язки з антиімперськими й протидіючими антинаціональному режимові середовищами. Тим паче, що український визвольний рух для багатьох з них є зрозумілим і знаходить належне розуміння й моральну підтримку.