Про внутрішню еміграцію.

Люди вже просинаються, але дуже якось слабенько. Все чекають, що їх це мине якось, що хтось за них відкричить, відстоїть, ситуація препогана. Янукович зарвав і поскакав...

Одні прагнуть виїхати, ладні виносити лайно з-під італійців, іспанців, німців та інших європейців, пити чуже вино, насолоджуватись заморськими жінками, слухати чужинських пісень. Інші вже пристосувались, стали частиною системи, це ті, для кого цінності матерії є первиннішими. Є ще такі, які пішли у внутрішню еміграцію. Це саме ті, що своєю позитивно-зарядженою пасіонарною сутністю повинні вести вперед. Повинні, але не можуть чи не прагнуть чи одне і інше. Є ще такі, які не йдуть у внутрішню еміграцію, згодні на те, щоб їх тут прибили, аби лише в своїй землі померти. Вони волають, як одинаки в пустелі або зурочені за манівцями не знаходять собі місця, жиють чужими істинами, принципами, долями. Є всілякі. Є совки , а є свідомі. Є нувориші, а є романтики-альтруїсти. І комуняки є. І наці є. Є нерозумні, але є і мудрі. Є вбивці, але є і святі на цій землі. Багата земля українська.

Одні кажуть, що якось та живуть. Якось та будуються… Плодяться… Святкують… Життя прекрасне. Влада прийде та піде, а жити ж треба якось. І це правильно. Вони люблять Україну.

Інші їдуть в далекі світи, лягають спати о 3-тій ранку, а о шостій вже до праці, бо прагнуть іншого життя, це життя не для них. І вони люблять Україну.

Інші живуть за рахунок свого язика. Пристосуванці і совки, але теж нормальні люди, і віршики пишуть, і на якісь вернісажі ходють, і у фільмах знімаються, і нагороди отримають від влади, то від однієї, то від іншої. Є і талановиті, дуже талановиті люди, але присягають вони кожного разу то одній то іншій владі. І вони люблять Україну.

Але є інші. Які представляють собою пасіонарну енергію, повинні вести за собою, повинні надихати, повинні брати на себе навіть більше, чим можуть знести. Саме вони є рушійною силою розвитку країни. Довженко… он… чи не поламав собі долю. А Стус? А багато інших? Це антиЯворівські, антиДрачі. Їх життя – це жертва. Їх життя – це приклад. Саме їм Україна повинна завдячувати, що вона досі не стала якоюсь виродженою етно-групою в Європі. Це ознака розвитку. Не долар, не гроші, не бюджет, не реформи. Націю творять люди, націю творить слово. Що з ними ?

Більшість у внутрішній еміграції. Наче привиди. Наче примари. Страх. Відсутність пасіонарності, енергії, прагнення….

Все тримається на вірі. Пасіонарна енергія, бажання... Віра в майбутнє. В завтрашній день. В можливість змінити . Впливати на щось. Бути корисним. Все втрачає сенс, коли справедливості немає і за неї вже не варто боротись... Тоді вони ідуть у внутрішню еміграцію. Тоді нація завмирає і на загал виходять фарисеї, пройдисвіти, кляті вилупки.

Одні вважають, що то його мине. Інші за кордоном переймаються, але не повертаються. Ще є такі, які лише одяг змінюють, одна влада пішла, інша прийшла. Менталітет? Бути рабами? Кріпаками?

А інші українці завжди в скрутну хвилину тікали у внутрішню еміграцію. Моя хата з краю..так?

Але саме завдяки цій властивості зберегли мову, культуру, націю...

От людина начеб то живе, а її немає в суспільстві. Це внутрішній емігрант.Від вімкнув себе.

Саме страшне, що українці непередбачувані. Вони можуть дати такий опір, що аж аж... а можуть просто себе вимкнути... Ага.. город є… бараболя зародила… помідорів і капусти наквасили…кабанчика вигодували і... так якось та буде... якось проживемо. В 1932 - українці себе вимкнули, тому і сталось те, коли бригади з 3-5 осіб вигрібали в селах все, а люди сиділи. Так сталось саме завдяки трагедії 1918-19 років, коли нація не відбулась. Ту невелику пасіонарну частину суспільства штучно винищили, а тому не було прикладів, не було кому вести, не було кому жертвувати. У нас зараз схожа ситуація. Українці розчарувались за 20 років незалежного державного будівництва. Дуже розчарувались. І Сталіна не було, а самі себе поховали. Одна частина прагне виїхати з України. Інша частина знову ж таки пристосувалась. Дехто в еміграції. Деякі бігають за манівцями довіряючи фарисеям. А багато хто стає внутрішніми емігрантами. Не дай Боже українці стануть знову емігрантами... в своїй країні...

Україні потрібні позитивні приклади. Приклади геройства, відданості, мужності. Таких прикладів дуже мало. Тягнибок займається культурно-мистецькою діяльністю. Яценюк зі своїм Фронтом більше схожий на пансіонат благородних дівиць. Ніхто не хоче жертвувати собою. Немає пасіонаріїв, які б могли вести... не на барикади, а вести своїм духом вперед, примушувати кожного перемагати самих себе.

От Ліна Костенко перебувала у внутрішній еміграції, тільки-но вийшла і який ажіотаж відбувся, наче пришестя Христа. І що почалось? Повилізали критикани зо всіх шпарин, - гадюки з гадюченятами, і почали шарудіти та плескати язиками. Є Любомир Гузар. Але їх одиниці. Всі інші перебувають в самих собі. Кожного дня вони перемагають себе, але не бажають чи не можуть світ повести за собою.

Як сказав журналіст Роман Чайка: «Є народна прикмета: якщо так звана «інтелігенція» втікає у «внутрішню еміграцію» – чекай затяжного суворого політичного режиму».

«Агов, Україно, просинайся»…»